Поворозочки не зав'язані, тягнулися за Василем по підлозі.
Коридор довжелезний, щось середнє між госпіталем і тюрмою або казармою. Зрештою, все воно однакове, скрізь людська нужденність і людська упослідженість.
— Мені б одягнутися, — сказав Чуйко, — де тут госпітальна каптьорка?
Коридор зустрів його слова реготом:
— Каптьорка? Ну й сказонув!
— Та ви його послухайте: госпіталь!
— Який тут, брате, госпіталь? Це мишоловка!
— Генеральський звіринець!
— Господарство доктора Гальванеску!
— Аби ж то! Не доктора, а генерала, і не Гальванеску, а Сосина!
— Генерал Сосин? — спитав Чуйко. — Хто це?
— А той безрукий і безокий! Був він у тебе?
— Безрукий був. Ніби веселий.
— Веселий? Як тигр після антилопи!
— Бандит!
— Бузувір!
— Компрачикос!
— Інквізитор!
— А доктор Аля? — розгублено поспитав Чуйко. — Як же доктор Аля? Це ж таке нещастя для неї.
— Нещастя? Вона, мабуть, і тебе вже закохала в себе? Сюсі-пусі, капітанчику!.. Як я тебе, так ти мене… А скільки дірок продовбала вона в твоєму черепі? Не полічив ще?
Чуйко мимоволі мацнув себе за голову. Хіба справа в черепі? Головне: що діється під черепом. А в нього діялося страшне, тому й вірив доктору Алі.
Так звана каптьорка була на першому поверсі, поки Чуйко дійшов туди по сходах у добровільному супроводі товаришів по нещастю, його просвітили, можна сказати, вичерпно і капітально, тоді помогли знайти його обмундирування, бо в каптьорці панував порядок, як у танкових військах, все під номерами, в реєстрах, акуратно розвішане, вичищене, хоч і для параду. Форма Чуйкового одягу — вихідна. Цього він не знав, бо привезли його сюди в непам'яті. Новий мундир, нові ботинки, новий кашкет, шинеля тонкого сукна, на френчі значок льотчика першого класу, афганська медаль, орденські планки, ґудзики сяють, мовби вчора начищені. Але в кишенях — нічого. Ніяких посвідчень, жодного папірця, жодної монетки чи якоїсь дрібнички.
Його втішили:
— У всіх так.
— А де ж документи? Повинні десь бути.
— Чорт же їх знає, де вони! Шукати ніколи, треба мотати звідси, поки не прискочив генерал Сосин!
— Та він у Москві! Шампанське хлище на Новий рік!
— Дістане й з Москви!
— Капітане, топай тепер до харчоблоку, заряди батарейки!
— Та я не хочу їсти, — сказав Чуйко.
— Не хочеш — візьмеш щось сухим пайком. Тобі ж, мабуть, далеко добиратися?
— А я не знаю.
— Як то не знаєш? Звідки тебе притарабанили — хоч це знаєш?
— Приблизно. Враження таке, ніби просто з космосу.
Його стали розпитувати докладніше і водночас просвіщати. Він вжахнувся, почувши, де перебуває.
Втікати звідси, втікати!
Короткочасна дружба кінчалася за високою брамою цього похмурого закладу. Всі йшли врозтіч, ніч ховала їх під своїми темними крилами. Бог трусив над Києвом морозцем, в державних просторах лунали пусті слова, але Чуйко не чув тих слів, а морозцю не помічав, в нього горіла душа від прекрасного відчуття волі.
Він жодного разу не озирнувся ні на високу браму, ні на страхітливий паркан, ні на вивіску "Центр по боротьбі з епізоотіями", не хотів ні знати, ні запам'ятовувати, ні згадувати. Бо й навіщо, коли все — мов кошмарний сон!
Стоп! Його ніби вдарила незрима зла сила. Він став, перехопило віддих, не мав сили вхопити бодай крихти повітря. Сон! Ось його нещастя і його прокляття! Коли його щойно розпитували, що з ним, Чуйко не міг відповісти. Не знав. Слухав їхні розповіді, дивувався, обурювався, жахався. Що робили з людьми! На що їх перетворили! Як перекалічили саму природу людську! А що було з ним самим — не знав, не пам'ятав, забув.
Тепер згадав і мало не закричав од відчаю. Що в ньому? Яка жахлива сила? Хто її впустив до його тіла? Дорога йшла попід темною горою уздовж текучої води, яка ледь чутно дзюрчала внизу по праву руку, затиснута в камінь, в жолоб чи в труби, по той бік води простяглися рейки, по яких ішов пасажирський поїзд. Далеко попереду, куди йшов поїзд, було багато світла. Мабуть, вокзал. Чуйко зрозумів, що він теж дійде до вокзалу, коли прямуватиме паралельно поїзду. До вокзалу? А що він там робитиме? Куди їхати і як? Ні грошей, ні документів, ні цілковитого усвідомлення, хто ти і що, чи ти повернувся і знову став Василем Чуйком, двадцять вісім років, одружений-розлучений, капітан авіації, військовий льотчик першого класу, випробувач військової техніки, літальних апаратів останнього покоління, бойових машин Небаченої конструкції, космічних знарядь убивства, косм… ко… к… Що тоді сталося? Розгерметизація? Порушення космічного захисту? Щось із скафандром? А скафандр як у космонавтів. Оберігає, але може й убити. Коли якась система відмовить. Система… сист… сис…
Що з ним було, і коли, і чому сон, і звідки сила, і яка? Він знову зупинився. Поїзд, за яким він ішов, уже плив десь у жовтих озерах вокзального світла, а сюди наближався новий поїзд, вони йдуть тут один за одним, вдень і вночі, йдуть безупинно, мов час, як життя, ніби наша цивілізація. Цивіліза… Що? А коли він спробує перевірити свою силу на цивілізації? Чуйко прикрив повіками очі, щоб не бачити поїзда, який ішов по той бік дзюркотливої води, а тільки мати його зображення в загадкових дзеркалах своєї пам'яті, свого мозку, це тривало якусь частку секунди, він розклепив повіки і побачив, що поїзд стоїть. "Зупинився перед світлофором", — заспокоїв себе Чуйко і пішов далі назустріч текучій воді, яка текла тут вже цілі тисячі років, не те що поїзди, ці незграбні запацьорені породження цивілізації. Докладної топографії Києва Чуйко не знав, але, судячи з того, що вода тече від вокзалу, вирішив, що це річка Либідь. Не зупиняючись, Чуйко моргнув очима, переносячи в свою пам'ять видіння текучої води в чотирикутному бетонному жолобі, і з жахом почув, що вода перестала текти. Йому навіть здалося, ніби під ногами захлюпало, бо здалеку вода напливала й напливала, а затримана тут — переповнювала бетонне ложе і виливалася на шосе.
Він втішив себе, що то тільки омана, просто бетонний жолоб ближче до вокзалу перейшов у бетонну трубу, і Либеді вже не чутно звідти — ось і все.
Він заспокоївся. Відчув, що став замерзати, і, щоб зігрітися, швидко пішов туди, де було багато світла.
4
Шиповані колеса клацали по асфальту, мов зуби голодного звіра. Машина була повільна, мов спасіння від смерті. Боже, чому вона у всьому слухалася генерала Сосина? Це ж його ідея: зробити для неї броньовані "Жигулі", колеса — гусматики, що не бояться навіть обстрілу бронебійними кулями, урядова сирена, два прожектори для засліплювання. Засліплювання кого? Зайців? Машина тяжка, незграбна, неповоротка. Вже коли навішано на неї стільки всілякого причандалля, то чи не найкраще було б подбати про космічний захист, бо загрози ждуть саме звідси. Але старий пірат Сосин тільки іржав, слухаючи несміливі побажання Алевтини Дмитрівни.
— Може, вам дати персональний БТР, вистелений зсередини свинцевими плитами?
— Вам БТР личив би більше! — зухвало відповідала вона.
— Ну-ну! — побулькував жирною горлянкою генерал. — Нам сваритися негоже. Орел и трепетная лань… Але в тому самому запрягу… "Никто не даст нам избавленья…"
Вона й сама гаразд відала: ніхто. Стоїш на запаморочливих висотах і щомиті ждеш, що тебе низвергнуть в тартарари. Алевтина Дмитрівна Фіалко. Головлікар і всемогутня повелителька Центру створення альтернативних видів зброї. Академік Академії медицинських наук. Унікальні досягнення в галузі нейрохірургії. Нетрадиційні методи розкриття механізмів людських снів. Революційні відкриття, що знаменують справжній переворот у науці. Герой соцпраці (указ без оголошення в пресі). Лауреат Ленінської премії (без оголошення в пресі). Лауреат Державної премії (без оголошення в пресі). Все закрите. Закриті теми. Закритий заклад, закрите існування. Закрите життя. А головорізи, понаставлювані генералом Сосиним, теж закриті від усього світу?
Маленька машинка тяжко пхалася по пустельному нічному шосе. Люди зустрічають Новий рік, а тебе викинуто в цю пустелю, бо не знайшлося тобі місця ні в старому році, ні в новому, ні під кучмастою Білою Вівцею, ні в космачах Чорної Мавпи. Надто ти ніжна, надто атласна твоя шкіра, бракує тобі кошлатості біблійного Ісава і завжди бракувало, хоч і застерігав тебе генерал Сосин:
— Коли не обросла шерстю зверху, то треба обрости зсередини!
І, навіть коли вже й вона стала генералом (без оголошення в пресі, без будь-якого оголошення!), він одноруко (не безруко, а саме одноруко!) грозився, однооко (не безоко, а однооко!) метав блискавиці:
— Не ти генерал, а я генерал! Для тебе це бірюльки, цяцька до цицьок! Га-га-га!
Вона й сама знала: один хибний крок, найменша невдача — і все злетить з неї, як дим, бо то не золото, а сухозлітка, і труди її не праведні, а злочинні.
Але вона не хотіла вмирати! Хотіла жити, і її прекрасне тіло, ще таке молоде, молоде, молоде, жаждиво прагло насолод, захватів і розкошувань!..
Але на волі опинився Чуйко, і світи затьмарилися, як після загибелі Немезіди.
Вона згадала, що в машині є радіотелефон. Є навіть система космічного зв'язку. Генерал Сосин кохався в технічних дивоглядах. З військового аеродрому до "Центру епізоотій" (хто тільки міг вигадати таке маскування!) добирався завжди на звичайному зеленому "газику" з блідою опояскою довкола кузова: "Ветеринарная помощь". Та чого тільки не було в тому так званому "газику"!
— Не вилізаючи з цієї "ветеринарной помощи", — хвалився генерал Сосин, — я міг би завоювати невеличку європейську країну або кілька слаборозвинених державок.
Старий пірат, негідник і тварюка, але…
Здавалося, все було передбачено, все обчислено, всі можливі варіанти в пекельній рулетці переграні… Лишався ще один варіант: капітан Чуйко на свободі. Але цього не могло бути просто тому, що не могло бути взагалі.
І от саме це сталося!
Вона обережно звернула на узбіччя, пригальмувала машину. Потужний двигун ледь чутно клекотів. Теж не жигулівська диркалка, а дизель чи то з "мерседеса", чи мало не з танка. Фантазії генерала Сосина.
Алевтина ввімкнула світло в салоні. Набирати номер московського телефону генерала Сосина. Простягла руку до цифрової клавіатури і відсмикнула. Ніхто не знає, де вона, то чи треба озиватися? А що, коли почує Чуйко? Якась машина промчала повз неї, ріжучи світлом фар простір.