Трошки перегодом і вона вийшла. У мене аж в очах посиніло... І небо синє, і люде всі сині, і церква, і трава, і земля — усе синє. Постояв я, постояв — та вслід за Стехою, дігнав та в один крок ока ножницями чирк по косі. Так половина коси з стрічками і впала додолу... От воно і все! І кінець...
— Брешеш-бо, дитино! — озвався Василь.— Далеко ще до кінця, се ще й середина чи буде. Та нехай вже я за тебе докажу. Я собі з Настею нічого того не знаємо, помаленьку йдемо до господи, аж чуємо такий гвалт, бачимо таку сутанію, що і не приведи божа мати! Стеха аж виє, голосить за косою... Ну воно не диво, се хоч на кого! Сам посуди, Леську, така неслава на дівку. Еге! А батьки Стешині з наймичкою та з наймитом — ні за що, ні про що в нашій хаті вікна трощать... А народу того, народу! Усе село зібралося... Нарешті бачимо: і вчитель іде, і піп з попадею! Скоїлося таке, що й не сказати! Ще добре, що Максим догадався та в верболози забіг, а то б воно без убитого не обійшлося. З людей, правду сказати, ніхто не мішався. Стоять, слухають, дивляться, як Гадючки лютують, та й годі! Не без того, що інший слово вставить, прилбжить глуму, але щоб хто руками заступився — ні-ні! Хоч би одна душа!
— Ну, що ж! Що сталося, то сталося! — озвався наш сусіда з другого боку, Мина Кавун,— ти його знаєш! Колись тобі дишло приганяв. Так він ото й озвався:
— Вже тут не ночувати серед вулиці... Та й про обід забули... Розходьмось, люде добрі, по господах!
— Тривайте, люде добрі,— вмішався вчитель,— так не можна розходитися: де староста?
— Староста на печі лежить, нездужає.
— Так нехай хто другий біжить до урядника, а тим часом треба найти Максима та зв'язати його, щоб не втік.
Отут вже й.я озвався до того вчителя.
— Ви,— кажу до нього,— паниченьку, недавно в нашому селі, то не знаєте, що ми за люде: ми не з тих, що втікають, хоча знов і не з тих, що переймають. Будьте собі безпечні, кому треба буде Максима, тому не треба буде його шукати, сам дістанеться.
А Мина і собі додав: , — За що б то парубка в'язати? Він душогубства не заподіяв, і не вкрав нічого, і під стріхою з головешкою не стояв. А що погано вдіяв — стане в одвіті перед ким треба... На те суд є!.. Бач, який швидкий!.. Зараз йому в'язати!..
Сяк да так та й укоськався наш учитель. А потроху і всі люде порозходилися. Стихло трохи, тільки і всього, що Стеха голосить та вікна наші зяють!.. Вже я й не обідав, а пішов швидше у верболози; я вгадав, що Максим ніде більше, як там. Бачу, лежить він на траві, а пропасниця так його б'є, що сердега ^аж підскакує. Я до нього:
— Вставай, іди до хати!
А він мовчить та очима тільки лупає. Підвів я його під плечі, привів у клуню та на засторонок на свіже сіно. Настя принесла ряденце, кожух, ми його вкрили... Насилу вже підвечір трохи очуняв... Я тоді й кажу до нього:
— А що воно з цього з усього буде, Максиме?
— Не тямлю, тату!
— Наробив шкоди, треба якось полагодити. Ось я що надумався з Настею: піду до отця Луки та з ним до Гадючки сватати Стеху, нехай отець Лука зв'яже вам руки, то очіпок усе укриє.
Мій Максим як скочить...
— Тату, швидше на шибеницю, ніж під вінець з нею... Кохав я її, любив я її, боже, як любив, а тепер вона мені така осоружна, що я й сказати не вмію...
— Отакої! — кажу я.— Так як же воно буде?
— Як бог та добрі люде скажуть, так і буде, а в парі з нею не стану,
Я й замовк; таки бачу, що хлоп'я несамовите, думаю: не слід його дратувати. Взяв шапку та до отця Луки.
— Вже,— кажу до нього,— як собі хочете, батюшко, а зведіть кінці докупи.
— Треба,— каже,— на мирову.
— Та нізачим же я й прийшов до вас. Сам я до нього не відважуся йти: ще заведеться битися; цур йому! А при вас не посміє. Так от я умисне за сим: ходім, поможіть, нехай по-християнськи... А вже мій могорич... Я радніший би,— кажу,— щоб Максим з нею побрався, так же затявся: хоч на шибеницю, каже, а не візьму її.
— Та про се,— каже отець Лука,— годі й балакати, вона заручена за вчителя...
У мене аж на серці полегшало; значить, тепер нічого Максима неволити.
Прийшли ми з отцем Лукою: сидить Гадючка наш, наче хмара громова; взяв благословеніє у отця Луки, а на мене й не глянув. У хаті більш нікого і не видно, тільки ми втрьох. Отець Лука прямо й почав... Куди тобі! Гадючка аж плюється та сичить:
— Яка тут мирова! Тут слідство треба! Тут Сибіром пахне... А я йому на те, знаєш, так любенько, бо, думаю, нащо його
вражати? Хіба він не батько, хіба не болить йому серце за доню? Так от думаю та й кажу:
— Сибір та далеко — нехай їй хрін, а ми, може, якось і без неї упораємось. Ось ну, Сергію, спини на час батьківське Серце та розкинь розумом... Воно ліпше буде...
А отець Лука зараз йому додав щось з святої Євангелії... Нічого не бере Гадючка, одно мені:
— На Сибір його! Він душогуб, він мою дочку вбив!
— Годі,— кажу я,— ось угамуйтесь трохи: буде лсива, здорова ваша Стеха, вдвоє більша коса виросте...
— А сором?
— Минеться... Вже ж от ви й мені ні за що — ні про що якого сорому наробили: у мене зроду вікна не биті, а ви що вдіяли?
Так я кажу і помічаю, що Гадючка мій м'якшає, а тут і отець Лука піддає: "Блаженні миротворці..."
— Ну,— каже нарешті Гадючка,— уважаючи на бога та на отця Луку, я готов пристати ось на що: нехай Василь, себто я, вилолсить готовими тисячу рублів на квит, а як ні, то й ні.
Я роззявив рота тільки! Зумився, що таку силу грошей він заправив... Аж тут і вчитель у хату. Сей як почув, чого ми прийшли, зараз підняв угору уші.
— Як се можна,— каже,— за таке діло та тисячу! Коли не дві тисячі, то і балакати годі!
А бий тебе, сило нечиста, думаю собі, отсей учистив! Прямо до гапликів! Де мені постачити таку торбу грошви! Дві тисячі! Га! Чуєш, Леську! Дві тисячі! Гм! Де ж я їх запобіжу! Нехай я обидва плуги збуду, що ж! Дадуть шість сотень, нехай вісім, у мене волики добрячі!.. А останні де? Землю б то продавати?
— Ні,— кажу я,— не по мені такі гроші великі...
— Великі,— каже вчитель,— та й шкода не мала.
— Що й казати, шкода велика, та з-під очіпка не буде знати...
— То-то, що до очіпка ще далека річ!
— Тиждень,— промовив отець Лука.
— Не вгадали,— відповів він,— правда, була умова, але ж я посватав дівку з косою, а де та коса? Коса всьому краса... Нема, так от і нехай мені дадуть на дотоку дві тисячі рублів, а ні — без коси не візьму; та й хто її без коси візьме...
— Паниченьку,— кажу я,— дівка з того не переміниться — чи з косою, чи ні — все однаковісінько: житимете не з косою, а з душею. А коли вже від сієї шкоди стала шкода й Стешиній душі, так того не полагодите ні двома тисячами, ні двадцятьма... Все однаково буде.
— Однако, та не однако,— одказує він,— се такий сором, що хоч з села тікай...
— А чи з тих грошей він поменшає?
— Буде у мене в кишені дві тисячі, я школу по боку; візьму Стеху та переберемося де на великий шлях, заїзний двір заведемо...
Так і не зійшлися ні на чому. Я побіг в Ніжин до адвоката. Сей порадив не миритися. "На Сибір,— каже,— за таке не засилають, а острогу і Максим не мине, і Попович покоштує за те, що вікна побив".
А я все-таки думаю: ліпше на мирову; як ти, Леську? Та грошва велика! Не спроможуся!..
— Я, тату, піду в найми, зароблю,— озвався Максим.
— Дурна голово! Віку твого не стане! Подумай сам: дві тисячі... На одну можна пристати, а на дві — снаги, мабуть, не стане! Але й острог! Ой-ой! Тьфу! Ізбави, боже, всякого хрещеного... Коли б не той вчитель!.. Гадючка б пішов і на п'ять сотень. Ну от тобі і все... Давай тепер раду і пораду.
Як зумів, так і порадив я.
Поїхали вони, а за тиждень знов прибігає Василь.
— Чого ти знов, Василю? — питаюся.
— Подякувати тобі, на чотирі сотні пристав учитель... Зараз після Петра 6 й вінчатиметься він з Стехою. Спасибі тобі; Леську!
1887
Переходівка, Ніжинського] повіту
1 Середохрестя (середопістя) — четвертий тиждень великого посту.
2 Заговини — переддень посту, кінець масляної (за 49 днів до Великодня).
3 Вшестя (Ушестя) — церковне свято "вознесіння" Ісуса Христа, що відзначається на 39-й день після Великодня.
4 ...п ід Симона Зілот а... — тобто під церковне свято на честь християнського святого Симона Зілота, що відзначається 10 травня за старим стилем.
5 ...після Петра... — церковне свято на честь християнських апостолів Петра і Павла, яке відзначається 29 червня за старим стилем.