Жито урожайне того году біг дав; і на вмолот — ліпшого й не треба: по вісім мірок з копи... Заробили стільки, що до нового — про хліб і думати забули. Добряче воно велося нам. У матери була телиця. Саме в Спасівку вона отелилася: гарного бичка привела й сама вдалася така молочлива, що молока того, хоч купайся: раз-у-раз і молоко, масло, й сир, і сколотини; самі їли вдосить, і людям наділяли, і так продавали; за зиму й до Великодня десять карбованців корівка та, спасибі їй, дала нам. Тоді у нас гусари стояли на селі, офіцерні було чимало, так вона брала у нас молоко й масло.
Обжавшись, Антін знов до жида. Звісно, ліпше-б у жида не служити, так коли-ж і свого діла нема, а згорнувши руки сидіти — і гріх, і сором.
Добренько так у нас все йде.
З нового году став новий шинкар у нас. Старий Лейба помер. От на нового пан і напосівся: не держи кучером Антона, та й не держи! Жид йому й те й се, а він і слухати не хоче; притьмом одно зарядив: "не держи, прожени, а не проженеш ти його, так я тебе прожену".
Жид йому каже: "договор"; а він йому на те: "договор був з Лейбою; нехай він встане та й говорить". Чи чули ви таке? Щоб з мертвих встав! Мусів жид послухатися. Антона мого се так за печінки взяло, що він не їсть, не п'є, ходить наче несамовитий, зубами скрегоче та панів лає... Я його втихомирюю, а він і слухати не хоче; все черкає та черкає! Скільки вже він чортів панам назичив, так моя губа того й не вимовить! Не то копанками, а цілими болотами він чортів на панів вергав!.. Черкав, черкав, нарешті як стукне кулаком об стіл, як ревоне, немов у маточину:
— Стривай же ти, чортова підошво! я свого клину, не дожавши, не кину!
І замовк. З того часу вже про панів ні слова, ні пари з вуст; та й про чортів якось менше згадує.
Добре. Коли-ж ото чи на масниці, чи на всеїдному тижні, забула вже — давнє діло, а пам'ять у мене зрешетіла, — знаю тільки, добре знаю, що не в піст, бо ми в той день вечеряли вареники з сиром. День був буденний і скоромний. Приходить Наум, соцький, загадує: завтра усім іти в церкву до служби.
— Що воно за притча така? — питає у його мати, — що там таке в церкві буде, щоб усім іти?.. Та яка там і служба в будень?
— Там вже почуєте яка... безпремінно, щоб усі приходили: молебство буде. Завтра, значить, роковини волі, наше свято.
Вертаємося ото другого дня з церкви. Антін минає свій двір.
— Куди ти, Антоне? — питаю.
— Треба.
— А обідати?
— Я до обіду вернуся.
Пішов. Мені й не вдогад, куди він; хоч-би хто й зарізав мене, так би зроду-віку не вгадала. Невзадовзі вернувся він, — такий веселий, всміхається, твар йому аж сяє, наче роса на сонці.
— От, каже, оскому збив, дак так що збив: на всі заставки виправ!
— Що? кого? — дивуюся я.
— Нікого більш, як не його.
— Та кого се?
— Отого лисого чорта, пана...
— Нашого?
— Який він наш!.. у нас тепер, опріч бога, нема пана... Ну, та й виправ же!..
— Та за що-ж? та як-же ти посмів?
— Я не сміявся! А за що, питаєш? За те, що чому він в церкві не був?.. забув який сьогодні день?.. Тепер пам'ятуватаме... Ну, та й виправ же!
— Буде-ж тобі тепер!.. наробив ти лиха! Пропали ми!.. — та як згадала я отой клятий мішок, так уся й затремтіла, трушуся, наче мене пропасниця б'є. От, думаю, лихо! тепер може й про мій віхоть згадають...
— Не бійся! — заспокоює мене Антін, — нічого яе буде: я його не прилюдно, а сам на сам; ніхто того не чув і не бачив, нікуди йому й писнути, — проковтне мовчки та й годі!
— Ти-ж йому що?.. невже ти його побив...
— Ні, ні! бить не бив, нехай його вихор поб'є об суху дорогу. Я тільки виправ його. Прихожу, аж він в своїй кацавейці сидить на ґанку та люльку смокче... Я любенько шапку з голови, низенько йому вклонився. Він на мене вовком дише, а я йому так приязненько:
— Добрий день, пане! з святом будьте здорові!..
— Яке там у тебе свято? — бовкнув він, а я йому:
— Не в мене самого, а в усіх добрих людей сьогодні велике свято. От ми й до церкви ходили, помолилися... А ви, пане, певне забули про наше свято? Не диво!.. свято сьогодні у людей, а у панів — "урвихвіст"; людям сьогодні день радощів, а про панів він "утрисльози"... Так отсе я й прийшов вам нагадати.
— Ти здурів! — гукнув він, — геть!
А я наче вкопаний стою, та й почав його прати: вичитав йому й мішок і все, що знав; зганьбив його та тоді знов поклонився й пішов... Доки він схаменувся гукати на людей, я вже геть за брамою був... Гукай, думаю собі!.. хоч кавбика свого ввірви, ничого тепер вже не вдієш...
Я мовчки похитала головою, нічого йому не сказала, тільки подумала: "коли-б з сього диму та не кинуло на нас полум'ям". Так воно на моє й вийшло. Чи я в таку лиху годину подумала, чи то вже від бога таке судилося, чи від кого лихого — не скажу, а тільки з того з самого разу й почалося моє лихо, мої скорботи, й не спекалася я їх, доки Антін мій був живий. Став мій Антін з того разу таким злосливим та мстивим до панів, що я зроду-віку й не сподівалася. Нехай-би вже він над своїм паном мстився за мішок за отой, а то-ж ні! що пан, що полупанок, хоч зовсім йому не знайомий, аби, — кажу, — пан, то й ворог його... Ворогує Антін на його й мститься, та так чудно, що прямо я нічого й не тямлю. Цілий рік отеє він нічого, людина — як людина, ні до кого з панів важким словом не обізветься. Аби-ж прийшов отой день святої волі, так він і зґедзкається, наче його дрік укусив. Де-б він не був, що-б не робив, усе покине, а піде та вилає пана... Казали-б ви: "свого пана", так — кажу-ж вам — ні!.. Чудна, занадто чудна людина в сьому разі був небіжчик, нехай вже царствує. І не яка, як не отся його вада й з світа його звела — і мені лиха й клопоту завдала...
З Марченками, так все йому якось таланило, не попадався: без людей було вилає, то пан, хоч як на його лютує, а нічого не вдіє: битися рука не підіймалася, страх брав, думка така, що й Антін не без рук... Та старий Марченко не довго й жив: то пив, а після волі так закурив, що за три роки з перепою й дуба дав. Став син його — і з сим нічого: вилає й присохне. Вперше він вилаяв його, з церкви йдучи. Се було вже на п'ятий рік після волі. Марченки наші тоді вже оголіли: стали з них пани, що на двох одні штани, та й ті без ґудзиків... До церкви вже не бігали четвернею, а на власній парі, як і всі люди хрещені.. Так ото йдемо з молебства, — молебство те святої волі заведено у нас щороку правити, в той день, коли з-під панів нас визволено... Еге, так ідемо. Попереду за всіх звісно паничик, той самий, що я колись віхтем помирувала... Антін до його: шапку зняв, вклонився, та тихцем на півголосу, щоб ніхто з людей не чув, і ну його штапувати: "Ах ви, каже, пани-голоштаньки" — й всяково так... Панич, звісно, на те не сподівався, з'умився, роззявив рота, слухає... На лихо йому ще заїкуватий був; заким спромігся слово промовити, Антін вже в господі!.. Сидить, наче й не він! Люльку смокче та весело всміхається...
Під вечір староста йде повз нашу хату, викликав Антона й питає:
— Що ти, йдучи з церкви, казав паничеві?
— Нічого не казав, прохав, чи не зарадив-би він мене грішми на відробіток... У мене подушне ще неплачено... Він каже: "подумаю", а я кажу: "подумайте, а я навідаюся", — на тому й край.
— Чи не брешеш ти, Антоне? — каже староста. — Гляди! коли що, моя рада: піди ліпше повинись, перепроси панича, а то як напише до посередника...
— Нехай пише, його воля...
Не написав...
А на другий рік Антін знов за своє.
Ідемо ми, він і я з матір'ю на молебство. Певне, що в Антона нічого лихого на думці не було; ішов він з доброю душею, так же тільки що вийшли ми з свого провулка на велику вулицю, сусіль ми на панича!.. Антін на його, він на Антона — наче ті вишкварки на сковороді... Панич тільки сичить, а слова не вимовить, а мій його шпетить та шпетить!.. отак до самого цвинтаря... Панич на сей раз вже не проковтнув, а до судді, до мирового. Суддею у нас тоді був пан доступливий і такий то, казали люди, дотепа, що другого такого на цілу нашу губернію не було.
І нас з матір'ю до судді! Суддя питає, чи чули ми, як Антін лаяв панича? "Ти, каже суддя до мене, хоч і жона йому, через що я тобі й присягати не дам, а говори правду!"
— Я в сьому ні в чому невістна, — кажу я, — нічого не бачила й не чула... Слобоніть мене...
І мати так само: "невістна"! і більш нічого. А більше судді тому й ні в кого спитати... Антін же стоїть собі перед судом такий святий та божий, наче немовлятко те... Глянула я на його й не жалкувала, що трохи з шляху праведного перед суддею звернула!.. Він же мені дружина... Та я за свого чоловіка віддала-б половину свого віку, сама-б себе на поталу пустила, не то що!.. Та я радніша-б небо до його прихилити... Сказано: куди голка, туди й нитка; куди чоловік, туди й жінка...
Суддя, значить, нічого Антонові... а панич тільки язика прикусив... ніяково йому...
Та й мені ніяково стало: все-ж таки хоч і на потребу своєї дружини, а збрехала, а вдруге й те не добре, що люди візьмуть нас на зуби!.. притиснуть сюди й віхоть, і мішок, і жида, й старого пана... У нашому селі, нічого гріха таїти, люди язикаті; люблять піднебення чухати.
Знов же й те мені на думку впало: чи нема тут якої лихої притчи? Що воно за знак такий, що — аби прийшов день святої волі, так Антін і свариться, й лається з паном? Та коли-б було за що, а то як я тобі, господи! — не до ладу воно... Добре, що досі наче на воді слід зникав... а що як-би люди сторонні те чули? Суддя каже — "острогу не минув-би"!.. Он воно що! З чого-ж воно все отсе?... міркую собі, голову ламаю, а не тямлю, як дійти до краю; та й де той край?
Стала мене журба часом за серце ссати: мало хіба з мене того лиха, що од чортів не відверну, а він ще й до пана шевською смолою липне. Не гаразд воно щось, а що саме, де той вузлик — і не вгадаю. Що-ж його в бога діяти? чи в людей ради питати, чи своєю головою хисту доходити, щоб одвадити Антона від тієї лайки? А одвадити, хоч ти що, а треба, бо душа моя чує, що без якоїсь лихої пригоди не обійдеться. Не дай боже чого — шкоди зазнаємо тяжкої, бо саме тільки що почало у нас хазяйствечко зросту набиратися; уже у нас і конячка завелася, вже й пара третяків-бичків; з ними Антін вже й в супрягу стає з кумом Прохором...