Цвірінькають горобці — задоволені. Травичка біля доріжки вмилася, зазеленіла. "Ла-та-та! Ла-та-та!"
По доріжці, по даху, по бузку безлистому.
І все довкруг захоплено плеще в долоні: "Ла-та-та!.."
ГІРКА ТРАВИЧКА
Можливо, бачив я її не раз. Але де там упізнати як не знаю, яка вона з себе.
Принесла її сусідка, коли я нездужав, коли й голови не міг звести.
— Попий цієї гіркої травички,— сказала,— подужчаєш.
І запарила її у горнятку.
Попив я кілька разів — уже й на ногах.
Можна було розпитати в тітки про цю травичку, та й треба було... Але я відчував, як сила так і пружинить у мені, а весна якраз у розпалі — то хіба станеш звертати увагу на якийсь дріб'язок, коли попереду стільки всього!
Та весна тільки в казках буває вічною. І одного дня я згадав: а що ж то за така гірка травичка? Тільки уже не було в кого просити, щоб показав її...
І тепер, хоч скільки трав знаю, мені весь час не стачає тієї одної.
ЗАЦВІЛИ СОСНИ
небо гуготіло, ревло, клекотало, біснувалося, сліпуче розверзало свої нетрі. А з тих нетрів падала водяна лавина, розплющувалась об асфальт, і вже на місці дороги неслася ціла річка, вся в піняві і ряботинні.
Та ось потроху почало вщухати. Віддалилася громовиця, до-щисько перейшов у дощ, дощ — у дощик, а там на пів-обрію здивовано вигнула брову райдуга.
І тут раптом усі помітили на калюжах, на газонах, на асфальті жовту паволоку. Де вона взялася? Одні казали — сірка, інші — що десь у полі вихор підхопив купу міндобрива і воно розвіялося над містом.
А виявилося, що то гроза принесла з лісу сосновий пилок, щоб нагадати заклопотаним людям, що вже травень і зацвіли сосни.
ЩАСТЯ
— Знайшов! Щастя знайшов! Глянь, мамо, яка гарна
п'ятірочка!..
Біжить хлоп'я через подвір'я, поспішає скоріше показати п'ятипелюсткове "щастячко", знайдене на квітучій бузковій гілці. І скільки тієї радості в голосі хлоп'яти! — Знайшов!..
Як, можливо, було і в його прадіда сто років тому. Як, можливо, буде і в його правнука через сто років. Для щастя іноді так небагато треба.
СОЛОВ'Ї
У лісі стільки вранішнього сонця, аж очам лоскітно. Здається, що все тут густо прошите золотими нитками. А на воду глянеш — дзеркало та й годі!
Листя ще тільки проклюнулося на березі та вільсі, на ліщині та осиці.
Зате долі — зелене шумовиння. Недарма ж місяць травнем звуть. А по тому шумовинні — білі цятки. Це заячий щавель цвіте. Тут і там — фіалки. Онде барвінок.
Край самої води черемха, у піняві вся. Цвіте.
Ми розкладаємо вудки.
Враз як задзвенить, як защебече: "Тьох-тьох-тьох! Чів-чюв!" Соловейко.
Коли він змовк, десь за річкою озвався другий. А ген оддалік ще один витинає.
І знову над нами: "Тьох-тьох! Ті-ті-ті! Тюр-р-р! Чів-чюв! Чів-чюв!.."
Оте "чів-чюв" виходило у нього так, наче запитував нас: "Чув?" Олег і каже:
— Чув. І я чую, і он дядько.
А соловейко пурх із гілки. Тільки його й бачили.
УСІХ ПРИГОЩАЄ
Дятел підлетів до молодого клена: "Тук! Тук! Тук!.."
Не годиться полохати птаху, зайняту своїми пташиними клопотами. І я стою, чекаю, поки він перелетить на інше дерево.
А дятел не поспішає — продовбав кору і ласує кленовим соком. Бач, який, знає, що кленовий сік не гірший від березового.
Нарешті полетів. Та тієї ж миті де не візьмись два горобці. Вовтузяться біля клена, по черзі п'ють сік, задоволено цвірінькають — дякують дятлові, що пригостив.
Настала й моя черга. Відламав я галузку, встромив її в дятлову дірочку. Сік по галузці кап, кап, кап...
Пробую на язик — солодкий!
Навесні дятел щедрий, усіх пригощає.
ПІСЛЯ зими
Прийду після зими, а на твоєму березі, річко, буде все до цяточки знайоме: ось наввипередки рвонули в ріст червонясті кущики кінського щавлю; ось посеред обчіпляних довгими китицями старих осик вгадує зозуля мої літа; ось погрозливо настовбурчився триголовий Горинич — твій ревний охоронець, величезний чорний корч, хтозна з яких часів і з якого лісу. Прийду після зими: — Здрастуй, моє розволля! Скажу. Погукаю. Заспіваю.
...Нарешті після зими: весняна Горинь понесла триголового Горинича до далеких далей; зозулі примоститися ніде, бо старі осики спиляні на дрова; до кущистого кінського щавлю вже й не додивляюся, бо за спиляними осиками відкрилася погляду і зачарувала його тонконога кучерява памолодь.
Сподівався, після зими прийду, як додому. Вийшло — знову тільки в гості...
ВЕРБОВІ КОТИКИ
Якось враз потепліло-потепліло, а Горинь набрякла і скинула кригу. Ринула вода берегами, городи затоплює, клекоче, плюскотить, у піняві вся.
Люди з крутогору дивляться не надивляться: просторінь така, що дух перехоплює. Тільки де-де по заплаві синіють вершечки вільх.
Кроків за кілька від сухої коси визирає з води вербовий кущик. Невеличкий такий, а на ньому — котики. Пухнастенькі, жовтаво-зеленаві. Ніби табунець гусеняток примостився спочити на тонких галузках. І такі вони лагідні та безпомічні! Здається, де вже їм, беззахисним, утриматися на хисткому сідалі серед піняви і клекотіння!
Коли це знайшовся сміливець: роззувся, підкачав холоші, цьоп-цьоп по воді — обламав вербичку. Жодного котика не лишив.
І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо...
БІЛЯ ВИТОКУ
Талі води своє відгомоніли, а весняні вітри підсушили поле, і зараз на дні вижолобка тільки золотиться мати-й-мачуха. І йти сюдою до того приємно, що я так і прошкую вижолобком, нікуди не звертаючи.
А він непомітно стає все глибшим і глибшим, і з-під торішньої посірілої трави починає все настійніше пробиватися зелень. А то враз усуціль зазеленіло, земля вкрилася пухнастою, мов килим, травою. Тут уже мати-й-мачуха не присусідиться. Далі — молода осока побігла... З чого б то?
Коли це відчуваю — під ногами мокро. Еге, так і є: он у траві калюжка сріблиться, а там друга, третя. Біля горбочка, на якому буйно кошлатиться торішня трава і сухе будяччя, брижиться мерехтлива смужечка, мов жива. І хоч вона одразу ж губиться у візерунчастих нерозквітлих жовтцях, та через кілька кроків жваво вигулькує знову, а ще далі уже дзеркалиться суцільною стрічечкою.
Я думав якраз про щось своє, і було вже пройшов без уваги далі, коли це зирк — а далеко попереду синіє знайома гора, а під горою біліють знайомі хати... Як же я одразу не здогадався: це ж тут починається наша річка Рудочка!
І совісно стало: стільки річок бачив-перебачив, знаю, де бере початок Дніпро, Волга, а до витоку своєї рідної Рудочки оце тільки випадок привів.
Схиляю голову, вклоняюся: прости мені, річко...
ПЕРШИЙ ОБХІД
Перший обхід весняного лісу починаю з ліщинового куща. Він на самому краю, ще й віття простягнув назустріч, радіючи моїй появі.
— Здрастуй! — кажу і беру в руку прохолодно-шорстку гілку.— Відзимувалося?
А з гілки усміхається мені малюсінька пурпурова квіточка, наче жаринка в попелі вчорашнього багаття.
Вона таки красуня, ця першовесняна квітка! Жаль тільки, мало хто примічає її красу. Бо часто навіть завзяті любителі горіхів не знають, як і коли цвіте ліщина.
ЧУДНІ
Подумалось, гуси погубили пір'я, а то маргаритки. По всьому лузі біліють.
Подумалось, чудні ці маргаритки: уже й трава вибуріла, уже сніжинки пролітають, а вони заповзялися цвісти. Подумалось тоді, пізньої осені...
...Щойно схлинула весняна повінь. Бреду калюжистим лугом до річки, аж зирк — маргаритки... Цвітуть!
Подумалось, чудні ці маргаритки: ще на всій-усій заплаві нічого й не проклюнулося, а вони біліють.
Подумалось, як добре, що є на світі чудні квітки — маргаритки!
ХТО НАЙПРИМІТНІШИЙ
Тільки-но сонце весняно плюснулось на широкий вигін, що за селом, а мати-й-мачуха вже й затеплила свої жовті ліхтарики. І стала найпримітнішою на вигоні.
Потім кропива, сердито розпихуючи пріле бадиляччя, кущисто погнала вгору. І вже найпримітнішою на вигоні стала вона.
Згодом зазолотіли кульбаби, і всім здалося, що на вигоні тільки вони й ростуть.
А ще потім вибуяв свічкастий коров'як. І було його видно здалеку.
За такими вдатними сусідами куценькому споришеві ніяк і показатися. Та він і не пнеться. Примостився там, де вже інші рости не захотіли, та й кучерявиться тихенько при самій землі.
Але саме до споришу тягнуться влітку корови, обминаючи його квітастих сусідів. Саме за ним нишпорять вівці і кози. Цю трав-ку-муравку і кури пощипують, і гуси поскубують. А восени поласувати споришевими зернятками-горішками злітаються цілі зграї дикого птаства — від шалапутних горобців до відлюдкуватих тетеруків.
От і розберись, хто найпримітніший на вигоні.
ЯБЛУНЯ
Сьогодні йду — а вона зацвіла... ...Як на місці дерев'яної дядькової хати почали зводити з білої цегли великий багатоповерховий дім, яблуня стала всім на заваді. Водії бурчали, що об'їжджати її щоразу треба, кранівники — що незручно через неї переносити піддони, а зі слів виконроба виходило, що яблуня взагалі не дає належного простору для роботи.
Перепадало яблуні від усіх. Могутній грузовик зачепив її бортом і. відчахнув гілляку. Кран черкнув піддоном по верхівці, і та знівечено обвисла. Виконроб розпорядився вирвати дерево з коренем. Але бульдозерний трос не витримав — тріснув, тільки глибоко в'ївся у стовбур і вирвав кусень кори аж до білого.
У домі вже оселились новосели. Але за клопотами ні в кого не знаходилося часу підрізати яблуню, змастити рани. Чи, може, здалося людям, що з неї вже все одно нічого не буде.
А вона взяла та й зацвіла. І рясно-прерясно, ніби рожеву хустку пов'язала.
Ось у кого повчитися б щедроти і приязні!
СКАПУЮТЬ ЯГОДИ
Зі старої черешні на дорогу скапують перестиглі ягоди. Чорні-пречорні. І дорога рябіє темними плямами.
Пригадую, ми завжди обносили цю черешню ще до того, як ягоди на ній почорніють. Бо росте вона посеред села, біля перехрестя, де завжди було повно дітвори. А тітка Мокрина, господиня, тільки з виду була строга, а насправді більше боялася, щоб хтось із нас не шелеснув з дерева додолу.
Тепер діти не граються тут. Тепер у черешні новий хазяїн. Он яким штахетником обгородився...
І з високих черешневих одводин перестиглі ягоди на землю кап, кап, кап...
СТРАХ
Ягідник був неторканий, і ми гарно походили: у відерці майже по вінця чорниць.
Олег попасом далеко вбік відбився, сорочка його біліє аж ген за дальніми соснами.
Коли це біжить — задиханий, наполоханий:
— Дядь, там вовк!..
— Де ти його побачив?
— Отам...