— Скоріше наганяй її, прокляту, у воду",-намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.
У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя — навпаки — випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, — робила тим стеком півкола в повітрі.
"Непоганий улан…" — насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…
Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.
— Що то бовваніє? — бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.
Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.
Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!
— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра-біжить купатися!…
— Так, спека…— нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.
У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:
— Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?
— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… — не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.
Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.
— Ми, на жаль, забуваємо, — чув він, — а треба пам'ятати…
Ми покликані…
А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:
— Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. Naszych ojcdw nie raz poswiecana.
Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.
— Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам'ятала, а то… стоїть, слухає, — незадоволено реагує Трохименко.
Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові… Ніби вчителька в школі — аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пилььно слухає… Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.
Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.
У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?…
Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки… Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…
— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пуската…— кричить розпатлана Минка
Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова
Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:
— Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, — захлинаючись сльозами, голосить Минка.
Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці… А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку-на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!
— Хами, пся крев! —голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.
Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву…
Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.
— Так… Так,— механічно повторював Трохименко.
Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.
— Довго пам'ятатимеш, хлопко…
Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня…
Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.
— Пані, я не дозволю… Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір.— Це— злочин, це…
Але його слів не чув уже Трохименко.
…Будуть, будуть пани магнати
Батьками орати, матерями волочити…-
врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
— Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи…— шептав він, підсовуючи рукою рушницю.
Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.
Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…
Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…
…До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.
Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.
Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові…
— Хай буде кара, хай суд військовий,-махнув у відповідь рукою Трохименко. — Серце в мене таке, товаришу Катінкін…— тихо додав він.
На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускати на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.