На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок.
Тихо співають дівчата — подруги матері. Гості вигадують ім'я маляті, кожен по-своєму. Кореянка говорить:
— Назвемо його Кім.
Гольд, мисливець, приятель Глушака, пропонує друге красиве ім'я:
— Назвемо його Дерсу.
— Назвемо його Ван-Лін,— говорить, посміхаючись, китаянка.
Старий Глушак розчулений. М'яко посміхаючись, дякує гостям.
— Дуже добре. Дуже добре. Спасибі. Назвіть мого внука Павлом. Партизанське наше ім'я.
Спить на руках біля самого материнського серця Кім-Дерсу-Ван-Лін-Павло.
Раптом відкриваються двері, і зовсім несподівано входить його молодий батько. Це льотчик Володимир, пісні якого ми чули серед хмар над Азією.
— Здрастуй, моя люба!
Підходить до дружини, обнімає й цілує. В домі радісний переполох.
— Здрастуй! Яким вітром, яким чудом ти тут?
— На Чукотку летимо, в Анадир.
— Чого?
— Зараз, зараз...— Володимир ще раз цілує дружину, дитину, батька з матір'ю. І раптом, відчувши величезну втому, сідає на край постелі.
— Зараз... Зараз все розкажу...
— Та він заснув,— дивуються гості.
— Він спить уже. Глушак до гостей:
— Тихше. Прошу вас. Він справді спить.
Тихо. Вечір. Спить тайга. Співають десь далеко, ледве чутно. На тайговій галявині біля літака вартовий. Глушак з сусідом Паком сидять біля хати на ослоні.
Пак. Так, Степане, пролетіти десять тисяч кілометрів — це...
Глушак. Це набагато трудніше, ніж одному йти на шістнадцятипудового кота...
З тайги, що починається зразу ж за маленьким городом, виходить китаєць Ван-Лін, середніх літ, сухий, невеликого росту, скромний, тихий чоловік. Давно вже погнали його злидні з Китаю. Не одну тисячу кілометрів сходив він у російській тайзі в пошуках кореня життя — жень-шеня. Так, як і Іван Іванович, знайшов він тут дружбу і нове товариство. Був у партизанах, працював у загонах по боротьбі з бандитами та диверсантами. Слідопит першокласний. Глушака поважає, як рідного батька.
— Степане, лихі люди з'явилися в тайзі. На душі у Ван-Ліна неспокій.
— Степане, вони йдуть від Імана, Хора, Фудзіна. Степане, вони ідуть з рушницями і не стріляють...
Глушак. Еге. І йдуть вони не за рухом звіра. Вірно?
Ван-Лін. Ти все знаєш, Степане. Ти вже стріляв їх мало-мало... Твої сліди я бачив біля фанзи Худякова.
Глушак. Хвалю. Сліди, справді, мої. Як поживає мій друг?
Ван-Лін. Твого друга немає. Твій друг пішов у тайгу з чужим чоловіком... (Схвильований Ван-Лін починає показувати, як зникають у тайзі недобрі люди). Два сліди. Помічаєш! Один слід — друг. Другий слід — ворог...
Глушак (відповідаючи своїм думкам). Ось як. Це він даремно. Це дуже погано, ай-ай-ай... Завтра, Ван-Лін, ти підеш по слідах і на деревах рубай насічки. Зрозумів? Ми підемо слідом.
Літак на галявині яскраво освітлений вранішнім сонцем.
Володимир прокинувся. В хаті весело, радісно. Тільки мати зажурилася. Вона бачить сина більше у снах. І цей приліт його теж здається їй сном. Здається їй, що живе її син не на землі, а в хмарах.
— На Чукотку? Де та Чукотка? І що вам там треба?
— На Чукотку летимо, мамо, в Анадир. Американський льотчик кругосвітній там зазнав аварії. Рятувати послали. От і летимо.
— А що йому треба було на Чукотці?
— Політ, кажу, задумав навколо світу. Та на Чукотці сів. А ми поспішаємо тепер до нього.
Мати. Ну, а куди ви його привезете? Володимир. В Америку, додому. Ось яке наше життя.
Мати. Подумати страшно, яка далечінь. Володимир. Ні. Тепер усе близько стало. Світ зменшився, мамо.
Мати. Не страшно? Володимир. Ні.
Глушак. Страшно людини. Людина страшна стала. Пак. Ось це правда.
Володимир (до батька). Що? Бродить звір?.. Пак. Два самураї.
Глушак. Один. Другий вже заспокоївся.
Дружина Глушака (з докором). Заспокоївся.
Глушак (до дружини). Та помовч ти... Одним словом, ваше діло—повітря, наше — земля. Ван-Лін ось прийшов... Лихі люди з'явилися в тайзі.
Входять сусіди, в минулому партизани: Іванов, Щербань, Максимов.
Веселий Щербань підходить до Володимира, сміючись розкотистим басом, міцно й довго його обнімає:
— Здоров!
— Здоров!
— Ну, як воно там?
— Де?
— В небі!.. Дивлюсь з тайги — літак пливе в небі. Ну, думаю, Володя. Так і є. Здоров ще раз! Розказуй про міжнародне становище.
— Встигнеш.
— У нас тут, Володю, своє становище. Бродить міжнародний звір у тайзі.
Максимов слухає, думаючи про щось своє, що хвилює його, і, ніби відповідаючи на власне запитання, багатозначно промовляє:
— Та-ак!
Глушак. Що так?
Максимов. Худяков пішов з хутора. Не зустрічав у тайзі?
Глушак. Зустрічав.
Максимов. Дивись, Степане. Недобре затіяв Худяков. (До Володимира). Ти пам'ятаєш Худякова? Почуваю...
Глушак. Кинь ти свої підозри. Худяков — мій друг. Максимов. Ну й що ж?
Глушак. Худякова я знав, коли ти ще без штанців під стіл бігав.
Глушак згадує зустріч з Худяковим, своє останнє побачення з другом.
"П'ятдесят літ нашої дружби прошуміли в тайзі як один день. І щодня дивлюсь, і не надивлюся, і все питаю себе: чи є на світі ще така краса і такі багатства? Ні, такої краси і таких багатств на світі немає".
Це говорили вони, стоячи поруч. "Чи може бути? Ні, не може бути..."
Щербань. Все може бути, Степане.
Глушак. Тобто?
Щербань. Я кажу, на жаль, все може бути... Як не говори — факт наявний: на шляхах до Аерограда в сопках чужий динаміт і чужі люди... Що ти скажеш?
Глушак встає з-за стола з виглядом людини, завжди готової до дії. Говорить спокійно, діловито:
— Що ж казати? Чужі люди, справді, є. Будемо діяти. Командуй, я готовий вести...
Вирядивши сина, Глушак озброєний стояв перед дружиною. Перед тим як попрощатися, він завжди підходить до неї з винуватим виглядом, знявши шапку і намагаючись здаватися в усьому з нею згідним, промовляє одну й ту ж фразу: "Ну, прощай, стара!"
Дружина маленька, худорлява і доволі сварлива жінка. Поруч з нею він здається велетнем. Дивлячись на велетня знизу вгору і пронизуючи його гострими очима, вона звичайно відповідає так, що чути навіть сусідам:
— Прощай! Молодий у небо, старий у ліс. Іди, стара лісова собако! Іди... Хай хоч на цей раз старовіри проб'ють тобі голову!
Глушак добродушно:
— Господи, нащо я на цій тигрі женився?
Щербань прощається з дружиною інакше. Озброєний як належить, він заходить у свою хату з товаришами і так міцно обнімає свою подругу, сміючись при цьому громоподібним басом, що їй нічим дихати:
— До побачення, дорогесенькаї Дружина, плачучи на грудях:
— Уб'ють.
Щербань. Не вб'ють... пташечко! Не вб'ють!!! Чути ще в сінях його розкотистий бас.
Іванов прощається з дружиною звичайно, як і більшість з простих людей, що йдуть на війну. Бере сина на руки:
— Ну, синок...
Пак прощається з дружиною зовсім просто. Він повертається до неї вже на порозі і, виходячи, промовляє спокійно:
— Я пішов!
В тривозі підбігає до вікна дружина Глушака і, дивлячись у далечінь, прислухається до пісні. Це вони вже співають.
Невеликий загін озброєних колгоспників виходить з села в тайгу:
Нам нынче сказали ветра с океана,
Что видели ночью врага,
"Вставай, партизаны, вставай, партизаны!" —
Нам нынче пропела тайга.
Мы малых детишек оставили дома, Мы руки пожали братьям, Мы обняли жен и пошли по знакомым, По старым таежным путям.
Зникають в тайзі. Пісню ще чути, а потім вона завмирає.
В тумані Берінгове море. Анадирська сопка. Сніжна рівнина Чукотки. Сніжні горби.
На рівнині понуро стирчить літак. Кругосвітній льотчик гріється гімнастикою. Патефон грає на снігу. Пливуть химерні тороси в Берінговій протоці. Льотчик чує гул літака. До нього наближається наш літак.
Біжить на лижах веселий чукча Коля. Він біжить уже кілька днів на південь. Він поспішатиме до самого кінця картини, то з'являючись на безмежних своїх білих просторах і в тайзі, то зникаючи в сопках...
У далеких нетрях Уссурійського краю, на околиці маленького села Улунчі, біля дерев'яної дзвінички, розносячи смуток і тривогу, бевкає дзвін. Дзвонить старий попик, білий, як лунь, і темний, як тайгова ніч.
Іде, прислухаючись, Ван-Лін. Зупиняється. Ховається за дерево. Чути дзвін. Ось куди привели його сліди.
Проходить група озброєних.
В темній старовірській церкві, що навіває спогади про давноминулі часи, співає старовірський хор:
Спасите, погибаем, спасите, погибаем, погибаем!
Старий святоша широко хреститься, б'ючи земні поклони. Моляться жінки.
В старовірській хаті збентеження. Жінка просить чоловіка:
— Не йди, страшно мені, страшно... Плачуть жінки в другій хаті.
В третій, закуреній, темній хаті юнак повстав проти батька:
— Не піду! Недобре діло задумали, батьку!
Батько піднімає рушницю. Секунда — і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком:
— Батьку... Бога ради!
Біля сотні озброєних мисливців-старовірів товпиться коло тайгової дзвіниці. З розкритої церковки доноситься тужливий спів:
От множества содеянных нами прегрешений. От множества содеянных нами прегрешений! Мно-же-ства, мно-же-ства!
Стоїть запалена помстою Марія Кудіна з рушницею. Біля дзвінички перед юрбою з'являється Шабанов.
Напружений до краю, пристрасний. В очах похмура одержимість. Голос владний, хриплий, його бояться всі — чоловіки і жінки. Він діє на них майже гіпнотично.
— Чули?! Багато видано новою владою постанов, яких нам, старовірам, виконувати аж ніяк не можна! Яка дається народу наука і чому навчає? Чаклуванню, танкам, співам. І куди веде? До диявола! Нам, християнам, соромно й страшно про це говорити, а не токмо робити. І ось через ці обставини нам здалося краще з звірами в лісах жити і всяку нужду терпіти, ніж в містах або червоних селах під владою диявола. Доколе?
В усьому його єстві стільки палкої образи, злості і темноти, що, здається, одна лиш смерть уже погасить дивовижну пожежу в його пропащій душі.
— Доколе??! Загальне мовчання.
Один тільки голос почувся з юрби, боязкий, невпевнений:
— Страшно армії, сам казав... Шабанов. Страшно?! Кому це страшно?! Старій жінці здається, що треба всім мовчати, щоб
не видати свого існування грішному світові:
— Живемо вісім років із звірами, і ніхто-ніхто про нас не знає. Тихше, голубчики, тихше...
Шабанов. Тихше! Жаба...
Невелика група темних, нічого не розуміючих хлопців у повній нестямі. Якийсь внутрішній голос юності підказує їм: тут щось не так.