Де наша многостраждальна Україна? Ворог завалив її, як обвалом. Ворог хоче жити, плодитися на ній... А ви що? Побігли одси-патись?!. Страшно? А ворогу не страшно? Ворогу ще страшніше. Він на чужій землі!.. Полк заснув... А чому капітан Кравчина не заснув? Чому не заснула артилерія? Чуєте? Ось вона гримить, безсонна. Це Кравчина, його орли!"
Генерал Макар Нечипорук був глибоко схвильований і зворушений, слухаючи свою промову. Багато чого нагадала вона йому. Багато славетних діл минулого виникло в його пам'яті.
Пригадав він свою просту героїчну молодість, не загромаджену ні танками, ні радіоапаратами, ні самольотами. Пригадав стару царську війну і величну громадянську епопею, коли, грізний ворог ворогів революції, він, Макар Нечипорук, рубав їх у пішому й кінному бою з товаришами. А які були товариші! А який він сам був товариш! Літа, літа...
— "Ніде правди діти,— докінчував Лука Гетьман генеральську промову,— погано я зробив, старий хрін, чорти б мою душу побрали, нехай кепсько зробив, що не прислав вам вчасно зміну, що міряв я трати ваших сил старою міркою громадянської війни. Так що ж мені робити? Не був я, браття мої, за кордоном, недоглянув ворога, проґавив, не вгледів, які чортові сили ховаються в його клятій душі! Не був! Так що ж накажете чинити? Задавати хропака за річкою та балакати, поки ворог не задушить Кравчину, а потім насяде й на нас: "Рус, здавайся!"?"
— Не здамося! Ні! Не бувати цьому!— загукали командири.
Генерал Макар Нечипорук поглянув на командирів.
— Які люди! І нащо я їх лаяв — не знаю. Ні, лайка — це не те. Не та війна. Лайка — діло кавалерійське, кінське. А тут потрібні інші слова. От як Гетьман мене пояснює...
Генерал глянув на Луку Гетьмана.
"Яка людина! І звідки він мене так добре знає?"
— ...Пам'ятайте, товариші, не тільки Батьківщина, не тільки весь світ, а навіть прийдешні століття дивляться сьогодні на нас!
Гетьман говорив голосніше й голосніше. Ширше й ширше розправлялися в командирів плечі, розгиналися шиї, підводились юні голови і очі блищали гордим блиском.
— Так не рятуйтеся в бою, хлопці! До чортового батька такий порятунок! Там, де рятуються, там не перемагають. Будьте горді, брати!— гукнув Гетьман ще голосніше.
Ще ширше розправились плечі у командирів і бійців, ще вище піднялися голови. Не пізнати стало полку.
— "Не ждіть, воюйте щодня, щогодини, щохвилини! Шукайте ворога, творіть війну! Творіть перемогу!"— от що хотів сказати наш генерал.
Генерал Макар Нечипорук не витримав. Він кинувся до Гетьмана і гучно поцілував його при всіх в обидві щоки три рази, як на великдень. Потім перецілував усіх. Всі були глибоко зворушені й схвильовані.
Незгодний лейтенант Орлюк не знав, куди подітися від сорому, і став просить пробачення в генерала, але Нечипорук поцілував і його, тут же прошептавши йому на вухо:— Зачекай. Я тобі пропишу героїчний стиль.
— Синочки мої!— крикнув він своїм хриплим голосом.— Ви не дивіться, що я генерал. Я такий же, як і ви. Одна в нас сім'я, одна критика, одна біда і одна найбільша в світі задача — перемолоти ворога. Ось скоро він вже почує од нас не таке. Горбом своїм і п'ятами почує! Та кров'ю! Покажемо ми йому шлях до Берліна!
— Покажем, товаришу генерал!— крикнули бійці.
— Але вірно я сказав, он як Гетьман говорить, перемога сама не прийде. Шукайте її, творіть, бажайте її, і тоді вона наша!.. Так будемо ж битися, розтак, перетак нехай!
— Будемо! Будемо!— загримів увесь полк.
Раптом сильна автоматна стрілянина примусила всіх обернутися в бік річки. Переслідуваний цілим роєм німців, до річки з того боку зигзагами, мов блискавка, біг боєць Левко Гненний. Німці стріляли по Левку на чім світ стоїть.
— Стій, рус! Здавайся!— гукали вони, забігаючи Гнен-ному навперейми.
— Чортового батька!— лаявся Гненний і, мов підбитий, покотився до річки. Метнулись німці до Левка навперейми лозою, тоді Левко, підпустивши їх, скільки там було треба, перекалічив майже половину трьома гранатами, а сам кинувся сторч головою в воду, тільки його й бачили.
Тут саме й підбігли однополчани. Одігнали вони пострілами дурних німців, міркуючи, кого ж це німці вбили на тім боці, коли ж раптом перед самісіньким їхнім носом під берегом виринає Левко Гненний, злий, як диявол.
— Звідки?— спитав його помічник генерала Макара Иечипорука, коли Гненний, увесь в синяках і ґулях, мокрий і покарбований різними випадковостями життя, опинивсь перед командирами.
— З ворожого оточення,— сказав один військовий спеціаліст, що був присутній при витягуванні Левка з води.
— Ніхто мене не оточував,— виправдувався Левко Гнен-ний.— В голові у вас заточилося...
— А звідки ж ти?
— Яз бою... Бій не закінчено. Отож рано мені оточенням докоряти.
— Говори толком, звідки ти?
— Од капітана Кравчини,— сказав Гненний.
— Од Кравчини? Як Кравчина? Що Кравчина? Де записка? Що передав Кравчина?— захвилювались командири.
— Курить хочу...— сказав Гненний.
— Дайте ж йому цигарку! Цигарку дайте, бюрократи! Ну!— наказав генерал.
Дали цигарку.
— Де записка?
— Нема записки. Велів передати на словах,— сказав Гненний і глибоко затягся димом. Давно вже він не палив такої смачної цигарки.
— Що передати? Кажи мерщій! Як діла?
— Зараз.
— Ну?
— Фріца витяг капітан з розбитого танка. Сильно був підсмажений і випивши. Так там таке балакає...
— Ну? Що?
— Ат!..— махнув рукою Гненний, не бажаючи ніби і згадувати ні про фріца, ні про його кляті балачки.
— Та кажи вже, чортів син, не дратуй нас!— закричав один військовий спеціаліст.— Що казав полонений?
— Та нічого такого доброго, сказать би, й не казав. Лаявся все. Дурні ви, каже. На чортового батька ви одступали? Ми ж, каже, зовсім уже язики висолопили від вашого вогню і вважали себе вже пропащими. Резервів нема, пального в танках нема, артилерія ваша дух забиває. Прямо капут, та й годі. Коли ж зирк — побігли ваші...
— Зрадники!..— закричав Макар Нечипорук і затупотів чобітьми.
— Отаке-то! Дак тоді капітан Кравчина й каже: "Побіжи,— каже,— Гненний, до полку і, якщо добіжиш живий, передай там усім, що всі вони боягузи й дурні".
— Вірно!— гукнув Нечипорук.
— А коли, каже, побачиш там генерала Нечипорука Ма-кара, дак ти, каже, скажи...
— Годі! Стій! Досить! Все ясно,— пустився генерал Макар Нечипорук на тонкі воєнні хитрощі з явним розрахунком вирішити дві тактичні задачі: по-перше, щоб ніхто не взнав, яку саме військову таємницю повелів капітан передати особисто йому, генералу Нечипоруку, по-друге, як можна скоріше вдарити на виручку Кравчині.
Проте як не старався генерал Макар Нечипорук і як не благав його Лука Гетьман поспішати, податися зразу на виручку Кравчині все ж таки не вдалося.
Довго ще розпитували Левка Гненного різні військові спеціалісти, довго міркували, чи не німецький він часом шпигун, підісланий, щоб заманити увесь полк у лабети.
Проте Левко не здавався. Він уже був два рази у справжніх оточеннях і добре знав усі небезпеки, проте йому пощастило обидва рази вилізти з них без найменших наслідків, хоча й з немалими трудами.
Тому на всі поставлені йому військовими спеціалістами найтонші запитання щодо причини і обставин його, Левкової, появи, з боку противника, що проявив при стрільбі по ньому, Левку Гненному, підозріле, подібне до інсценіровки, непопадання, а також відносно раптового поринання його в річку і довгого звідти невилізання, він протягом кількох годин одповідав на всі боки з винятковим тактом і не менш досконалим найтоншим знанням^ діла, а де не знав, там мовчав, ні разу при цьому не помилившись, що точно.
Переконавшись таким чином, що тут шпигунства нема і що факт поранення Левка з боку противника не відбувся внаслідок особливого його, Левка Гненного, уміння бігати, полк вирішив негайно йти виручати артилерію.
Генерал Макар Нечипорук, який не мав юридичних талантів і навіть почував до юриспруденції щось вроді зневаги чи огиди, не був присутній при цьому. Він зразу розкусив Гненного і давно вже гасав з Гетьманом по полку.
Він переладнав уже й поповнив деякі роти, діставав десь нозі міномети, набої, збирав зв'язкове господарство.
Скоро, скоро! Кожний гук, що доносився з бою, немов вибухав у грудях бійців. Всі були знову в повній бойовій готовності і з нетерпінням ждали генеральського слова. Але перед самим генеральським наказом виступив ще з короткою промовою фронтовий письменник, інтендант Євген Тополя.
— ...Отже, брати та сестри, я кінчаю! У цей величний час, коли наш безсмертний народ проливає сторіками моря своєї благородної крові за праве діло, треба битися краще. Зараз не час погано воювати. Треба краще командувати і битися треба краще!.. Краще треба битися, краще!— гукнув з усієї сили письменник. І здавалося його багатій уяві в цю мить, що повчальна промова надихнула бійців на подвиги, що зараз почнеться щось надзвичайне. Голос його тремтів од глибокого хвилювання.
— А чи не могли б ви повчити нас, як же саме треба битися краще?— почувся з середини полку голос знаменитого бронебійника Устима Вовкотрубенка.
— Як битися?— вигукнув письменник.— Я не військовий спеціаліст, але я знаю як. Треба битися, як бивсь Богун, Кривоніс1, Байда2, Сагайдачний3, Вишневецький4, Данило Галицький!
— Не знаємо таких! З якої частини?
— Це не з частини! Це історичні герої! Колись в історії бились.
— А звідки ви знаєте, що вони кращі од нас? Ви їх бачили?— образились Вовкотрубенки.
— Написано.
— А, мало що написано! Може, тоді писателі були кращі. Бідовіші. Дуже просто. От і написали!— загомоніли бійці і командири.
— Товариші, я знаю Байду,— сказав кандидат хімічних наук лейтенант Орлюк.— Байда — це ж командир танкового полку. Дійсно, прекрасний командир і чудесний товариш!
— Понятно!— сказав полк.
0 патетики! Сучасники великих подій, письменники Вітчизни! Взиваєте ви гучно до народу, щоб бився він не просто за Вітчизну, а так, як билися в старі часи Богдани, Кривоноси, Богуни чи легендарні пращури чубаті — Сагайдачний, Байда, князь Данило, Святослав.
1 опускають перед вами очі, несвідомі в заплутаній історії своїй, звичайні ваші адресати, не відаючи часом, хто ж ції герої? Чи то командири сусідніх гвардійських полків, чи їх натхненні комісари, чи то таки й справді давно позабуті начальники старовинних військ? І, довідавшися в рідких, одчайдушних знавців старовини про прадідів великих і безсмертних, запитують себе в тривозі: а в нашу, величнішу від усіх великих воєн, в цю от трагедійну пору, невже ж бо нікого поставити на зразок у великі горді лави? Невже пак нікому стати поруч? Невже так висохли, позморщувалися душі? Чи не звелися лицарі? Чи не змарнів наш рід?
Ні, не змарнів наш рід! Не перевелися й лицарі на нашій землі.