Що відповість агітатор?
Соціал-демократ невиразно розводить руками: звичайно, можна, тобто, власне, звичайно, не можна.
В другій казармі йде вже розподіл солдатів на "українців" і "неукраїнців", інакше кажучи, йде вербовка в петлюрівську армію.
Люто сперечаються солдати. Тут уже все пішло в хід: крики, гамір, погрози, лайка, всі види переконувань у неповторний цей великий час самовизначення.
Перед офіцером, що провадить запис, стоїть Тиміш. Офіцер простягає вже ручку йому.
Тиміш не бере. Офіцер з переконливою звичною усмішкою звертається до Тимоша, як до школяра:
— Таж ти українець?
— Так. Але я робітник,— відказує Тиміш, суворо дивлячись офіцерові в очі. Потім повернувся й пішов.
Офіцер сторопів. Але зразу ж закликав агента контррозвідки й наказує стежити за Стояном.
Підійшовши до гурту солдатів, що сперечаються, задумався Тиміш Стоян, чи правильно він відповів офіцерові й що далі робити.
Треба діяти, і не зволікаючи. Навкруги йде одурманювання темних солдатів.
Ось знову з'являється соціал-демократ і зразу ж — на трибуну.
Ось солдати з розпачливою лайкою "розв'язують національне питання".
— Так, робітник. Робітник я, пролетарій,— Тимофій Стоян трусонув блискучою чуприною і рушив до соціал-демократа на трибуну.
Підійшовши швидко й рішуче, зіпхнув його з трибуни і в гніві став перед солдатами.
Вся солдатська маса підвелася раптом, як одна людина.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Події розвиваються з неймовірною швидкістю. Контрреволюція на Україні йде в наступ. Центральна рада скликає в Києві перший всеукраїнський з'їзд .
Ущерть переповнений делегатами весь оперний театр столиці.
Куди не глянь — мальовничі групи куркулів, столичної і провінціальної інтелігенції.
Ось розсівся в кріслі здоровенний колоритний куркуль, як намальований.
Ось ветеринар у пенсне гордовито оглядає зал.
Ось молодий куркуленко повчає старого, показуючи на сцену:
— Оце от і є наша українська президія, про яку розповідав нам учитель. Пригадуєте?
От і президія. Два не зовсім певних себе громадянини середнього віку. Жоден з них зроду не гадав і не думав, що йому доведеться називатись міністром. Ох, як це приємно!.. Хоч хто його зна!..
Третій міністр одягнений під запорожця.
Четвертий — непевний і явно шахраюватий. Це видно з усмішки і з того, як він колупає пальцем стіл і малює в блокноті чортиків. Не звик до президії, ніяковіє.
Але от урочистий і мирний, хоч і не позбавлений деякої ледве помітної тривоги, перебіг з'їзду порушується однією фатальною фразою голови:
— Слово надається представникові більшовиків. Рокіт гніву й обурення покотився по залу.
На трибуні Тиміш Стоян. Вигляд у Стояна грізний, рішучий.
В президії ховають посмішки.
Серед делегатів старий директор цукрового заводу з обуренням зривається з місця:
— Геть більшовиків! Стоїть Тиміш на трибуні. Перешіптуються міністри. Хвилюється зал:
— Геть! Геть! Не давайте йому слова!
Що робити Тимошеві? Не хоче бачити його вітчизняна буржуазія.
В президії перезираються. Міністр малює чортиків. Тоді Тиміш з грюком опускає кулак на трибуну:
— Ми, робітники!.. Ми теж за Україну. Чуєте? Але ми вимагаємо заводів, радянської влади, от що!
Ховають посмішки, гнуться в президії.
Дзвонить білобородий професор-голова. Стукає дзвоником по столу.
Тоді, бачачи, що діється в залі, кидаються до Тимоша гайдамаки.
Тиміш, обурений, обертається до президії з'їзду:
— Подивимось, як ви вчинятимете самосуд над беззбройним представником робітників і селян!
Посміхнувся міністр.
Дзвонить безперестану сивий професор.
Не посміли зачепити Тимоша гайдамаки. Спинились.
Залишає трибуну Тиміш.
Злими, ненависними очима проводять йогб з президії.
Під загальні оплески йде й стає на трибуну представник селян. Низько вклоняється всьому театру і, звертаючись до президії, несподівано каже:
— Ну, гаразд. Влада, кажете, українська, а земля чия? В президії є відповідь. Тільки поки що, можливо, краще
придержати її. Мовчить президія. Тоді неприємний селянин звертається до залу:
— Земля, питаю, панська чи селянська?
Дзвонить голова. Треба відповідати на головне питання.
— Для відповіді слово має головний отаман Симон Петлюра22!
І тут зразу весь зал стугонить від оплесків. Підводяться, витягують шиї куркулі,— де він? Ось він! Дивіться! Слава!
Не аплодувала одна тільки ложа в театрі. Ложа більшовиків.
Ось вони залишають її.
Ложа порожня. На одну хвилину тільки повертається Тиміш, щоб кинути виклик президії:
— Ми ще повернемось! Виходить, грюкнувши дверима.
Не встиг Петлюра підійти до трибуни, як голова знов звертається до з'їзду. Йому хочеться дезавуїрувати протест більшовиків. Зараз він обрадує з'їзд: одержана телеграма від Чорноморського флоту. Весь Чорноморський флот визнав Центральну раду.
— Панове, одержано привітання від Чорноморського флоту!— вдягнувши окуляри, голова зачитує телеграму.
— Що це? Не може бути?— Здивування, розгубленість скрізь — в партері, в ложах.
"Не брешіть же нашим братам і синам, бо вони незабаром побачать вашу діяльність, і ви будете прокляті всіма синами України",— ось що написали чорноморці.
Тривога й страх опанували театр.
"Не спирайтеся ж на Чорноморський флот, бо ми перші наведемо на вас дванадцятидюймові гармати".
Почувши грізні слова, багато хто в своїх плюшевих кріслах буквально зігнувся, повертаючи й задираючи голови на гальорку, ніби саме там можна було побачити наведені жерла гармат.
Голова зробився біліший за свою бороду. Ох боже ж мій! Який дурень, не прочитавши, підсунув мені, близькозорому, цю телеграму? Що ж тепер робити?
— Панове! Це помилка!.. Я голосую, панове!.. Увага!— Довгий дзвоник.
— Хто за те, щоб вважати це за помилку? Ніхто.
Порожня ложа більшовиків. Застиг у мовчанні весь зал. Гнітюча тиша.
Один тільки темний хуторянин підняв був руку невпевнено й обережно. Але, поглянувши навколо, поволі й ніяково опустив її до бороди й почухав за вухом: мовляв, не підіймав.
— Хто проти?— пролунав тремкий голос голови Центральної ради.
Тривога. Всі проти. Майже вся Україна. Матрос-вершиик піднімає руку від імені корабля "Дредноут Марія".
Два озброєні матроси-вершники з піднесеними руками — "Три святителі".
Три матроси з шахтарів: Донбас! Полтава!
З депо виходить паровоз. На паровозі озброєні робітники.
А з півночі сніжною рівниною йдуть ескадрони кінноти — сини й брати України.
Майорять під морозним вітром червоні знамена. "Арсенал" слухав.
В одному з цехів "Арсеналу" робітники пішли на барикади.
Один тільки літній робітник біля верстата зупиняє останній мотор. Тиша. Замислився старий арсеналець — що буде?
Чорною тінню проходить вздовж вулиці броньовик Центральної ради.
Нікого нема в цехах "Арсеналу".
Перегукуються робітники на барикадах.
Страйкує "Арсенал". Це не звичайний страйк. Ніхто не вимагає ні збільшення заробітної плати, ні скорочення робочого дня, ні страхування. Керований комуністами робітничий клас України бажає того, до чого він покликаний уже історично — влади, як у Радянській Росії. Не змовкає на робітничих мітингах ім'я Леніна. Надходять великі події — все говорить про це.
Чорної ночі вештаються вулицями Києва гайдамацькі загони.
В "Арсеналі" не припиняються мітинги — так багато треба сказати робітникам, так багато треба знати в ці дні.
Ось підходять до "Арсеналу" солдати. Це Тиміш Стоян веде всю свою казарму на допомогу обороні робітничої тверджі.
Мітинг триває.
Але раптом — тривога!
Робітничі пости біля "Арсеналу" бачать: наближаються до "Арсеналу" військові частини.
Тривога зростає. На вокзалі вже зчинилась паніка.
Коли військова частина підійшла до "Арсеналу", Тиміш відокремився й пішов уперед один.
Все зрозуміло.
Разом з робітниками. Тиміш увіходить в "Арсенал". За ним ідуть солдати. Поволі зачиняються ворота. Наближаються події.
Спорожнів перон вокзалу. Чвалає в тривозі, припізнившись, чиновник з великим чемоданом? Що робити? Куди? На поїзд пізно. На паровоз? Ні. Грізний машиніст біля паровоза.
ПРОЛЕТАРІАТ СКАСОВУЄ ПОЇЗДИ Побіг чиновник назад і пропав. Тікати нікуди.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Наступала ніч повстання. Викотили робітники на арсенальський вал єдину свою гармату, розіклали снаряди, подивились туди, на древнє своє місто, й усі як один замислились.
Добру хвилину стояли вони мовчазні, вдивляючись широко розплющеними очима в міську пітьму, в далеке минуле своє і своїх батьків і линучи думкою в майбутнє.
Зараз пролунає перший їх постріл по старому світу. Далеко розляжеться його грізний гул, пробудить поснулих по містах, селах, по степових хуторах України. Довго не вщухатиме його відгомін. Пролунає хвилюючий гуркіт цей по багатьох братніх країнах. Народиться новий світ, нова сила речей. Думи й пісні складуть про нього, напишуть поеми й книжки. Гармату поставлять на п'єдестал23 як пам'ятник епохи гордих своїх діянь і дивитимуться на неї з усміхом, дивуючись її скромним розмірам: всі гармати минулого здаються скромними.
Але повернімось до гармати. Ось вона.
Розміри її справді скромні, як скромні й самі артилеристи. Нічого героїчного нема ні в їхніх обличчях, ні в складках одягу,— тільки тоді, коли, розстрілявши по ворогах усі снаряди, загинуть вони смертю хоробрих за революцію, коли вкриють рідну землю своїми постріляними тілами де доведеться, побачать народи, які великі серця бились під сірими шинелями.
Але все це в майбутньому. А в цю неповторну священну хвилину біля невеличкої гармати Тиміш Стоян казав прості слова:
— Ну що ж, товариші, починаймо, пора.
І от закладається в гармату перший снаряд.
Перед тим, як вдарять по контрреволюції, пройдімось безлюдними вулицями Києва, прислухаймось до перешіптувань, зазирнімо в оселі багатих і бідних.
Всі чекають,— кожен по-своєму. У всякого своя турбота.
Кабінет міністра. Прислухається міністр, а до чого — сам не знає. Гнітить тривога його стару душу.
Ось обивателева оселя. За столом сім'я. І теж у тривозі. Ждуть сина, офіцера-невігласа. Вбігає молодий офіцер. Живий, хвалити бога.
Жде вбога робітнича родина. Повернуться чи ні? Повернуться чи ні? Заходять дві жінки.
Кабінет міністра. Навшпиньки підходить секретар до вікна. Дивиться з острахом. Тиша.
"Арсенал". На крані робітник з гвинтівкою. Поволі посувається кран.
А вдома прокинулась дитина й плаче, покинута в ліжку,— страшно їй, малій, самій.