Знаю їх: це — старі хлібороби.
Туман пролився.
Ранку мов і немає. А втім, наче крізь крило лебедя, виглянуло сонце — відображення свічки в золотому дзеркалі.
Зруйновані грядки...
Матеріяліст вірить: людина тільки з речовини, тимчасово живої.
Відбивається руками від думки, що духовний світ особистосте — це відзеркалення неба і реальність міль-йонократно важливіша, ніж фізичний світ її.
Страшне порушення — вбивство людини: навіки гасить горіння духа в земному, неповторний образ всесвіту в сфері життя. Жертовник в серці.
Дріт з колючками хтось крейдою побілив; за дротом — останні айстри.
Якщо людей оточити золотим і рожевим дротом, покращає неволя чи ні?
Отакий для душі атеїзм: пофарбований зверху, при-золочений позитивістичними реченнями, а на споді іржаві колючки.
Ними душу відгороджують від Творця.
Сиди в кошарці, що зветься "прогресивна". Хай він сказиться такий "прогрес"! Він — давня неволя і темна обмеженість.
Хочу свободи для духа.
Кому любо, вірте в безвір'я. Тільки, будь ласка, не реклямуйте, як бальзам. Нг надівайте хомута на крилату душу людства. Самі носіть!
По зруйнованих грядках блукає туман з зав'язаними очима... Натикається пальцями на похилені соняшники, а сонця не бачить: сам же закрив його.
* * *
Сьогодні, річко, не біля тебе, не сердься!... смуткую, згадуючи: — в затоні душа з того світу купається, але її не видно, лиш: комишинки — косничний шелест — клопочуться (як людські почуття).
Мир блакитний.
А з височини, на сивій струні, павучок до райдужин-ки, що на вістрі листка: присвітити хоче.
Дрібний віснику, що приніс? Якщо горе, заридаю! Кращз страждати, ніж каменем жити.
Птиця кричить, докоряє: чого люди свого серця бояться!
Біля табору — чистотіл, кульбаба, котик; петрів батіг з васильками: літо. Джміль гостює. Повітря стоїть
— струна в роялі, торкне бджола, воно пророкотить глибиною.
Поблизу церква і чую: кличе душа наша до Бога... Мимо два біженці; один каже:
" — Можна з американцями жити! Три тижні в лікарні пролежав, мертва колода. Видужав, ліки в них
— ніде таких немає; і не платив."
А є причина, що гніздо комуністів каз'/ться, кленучи Америку; через неї неможна:
дротом колючим світові руки в'язати.
Прибули американці — спинилась смерть; ні розстрілів, ні шибениць в таборах, що рясніло при "надлюдях".
Диво! після Гітлера і його "друзяки" з Москви: ніби сон. Але що з нами буде?
Муравлик мандрує через сторінку мого писання; коник шелгстить. Як вони, істотки дрібножильні, живуть з ласки Всевишнього, нам чого боятися? Іду до тебе, річко — до водоспаду.
* * *
Гроза відтемніла над будинок, — синя ковдра. З другої сторони акорд мармуровий котить: величезний!
Найзеленіша зелень зібрала воду в листатих жменях. Сивіє капуста. Цибуля випросталась гадюками (вжалити хочуть!).
Стебло — лист — вусик — квіт — плід; невгомонна многість буяє й сміється в росі. Простягається до перехожого.
Сіно в покосах пишно лягло та громадисто, мов хмари — он найдалі...
Брижечки біжать по придорожніх водах.
Проїжджаючи на чалому коні, сонце хилить спис: торкає ним чорнобривця.
Радісний ти, світе!
Але тіні в тобі... ось від зухвальців, що сьогодні, як повідають селяни, вибили вікна в церкві і вкрали чашу з престола.
Чесність так низько ціниться.
Так високо ціниться: чи "свій", себто — який в людини квиток. Чорнобривці жаріють.
Держава на острові; все є —від муэзю до інтеліджен-су; і ніхто, бачте, за це не дражнить: "нацисти"...
Тепер он Ізраїль на камінні пальму садить.
Наші ж хуторянці — долонями об поли, очі заплющують, як де, проти червоного ірода, свячена бомби блисне за Україну: "чи ти не самошедший?! — шепчуть, — цить, бо хтось почує"...
А тоді з-за рукава: "ми, голубе, той... конґресиком; сторгуємось та могорич зап'ємо." Думають: наче теличку з базару, державу приведуть — рябеньку.
Хахли!
Це "гречухокомплекс"; — нездужають, як той три-жди мордоносець: все б під ґанком північним спину чухати.
Бува й такий раб; йому тавро з лоба стирають, — він обурюється, аж тупотить... "не торкайтесь, — хрипить, — це кокарда, з предків заслужена!"
Бува й такий раб: намордник носить, мов Бетговена слухає.
* * *
Євангелист повчає, чувши з уст Спасителя: кожен, хто ненавидить брата, чоловікогубець... — всі люди брати! повчає. Правда: велика, як небо в зорях. То чо"му в нас злоби багато?
Дивишся: порфіроносний вирізує народи, а голубом витуркотує.
Хочеш любити його, а в грудях блискавка точить ніж. Каєшся; і знов ненавидиш.
Найкраще он річці — біжить, уваги не відводить. Просвітлена, люба: ластівка! В ній і рибина плеснеться, мов рокитин листок.
Ніжна пожежа бузкова через паркан схилилась;
... річка смиренна; лише там, де каміння дорогу перегородило, — піниться! лютує! десятьма звірюками гривастими з пустелі: рев звідти, бризк, гуркіт.
Отак буває в світі. Хочемо найтихішими жити, а вдаримось об кляту силу, — кипимо кров'ю, заборони ламаємо.
Здається, так треба, чи ні?..
Дві думки мечами через світ — крешуть іскри одна об одну.
Серце, що в цвіту, тими іскрами обсипане — гадаємо: чи дано істину, мов золоту нитку? — втягни в огненну голку, корогву спасіння ший... для серця єсть: люби ближнього!
* * *
Полетить пристрій, оглянеться "земліт" на домівлю — дрібна!
Люди: пилок, прибитий до поверхні. Мов би й нема. ( так подивиться).
А милосердний Творець — ні; бачить душі — високі стають на суд до світляного трону: тополі в рожеве сонце сонатами шумлять.
— Чи пряли, душі, нетлінну нитку, призначену від мене?
— Ні, почали, — відказують.
— Ідіть не лініться! — скаже Господь, — скоро покличу в мій сад навіки.
Так дивиться Творець. Він близько. Метелики тремтять від його проміння.
Авґсбурґ, 1948-1949.