Поможіть йому й іншим. Єдине погане на світі — страждання, та й то часом приймають на себе менше, щоб уникнуть більшого. А правда, брехня — це средство проти страждання. Одне средство тоді годиться, а друге тоді. В даному разі ваша правда не годиться, бо попсує справу. А брехня поможе. Будьте ж справжньою революціонеркою і принесіть у жертву колективності свою правду. Це є більша заслуга, ніж взять і сказать йому, що не любите. Вибирайте, що важче, а що легше, коли хочете накладать на свої плечі жертви. Ну, як? Згоджуєтесь?
Маруся. Добре. Я згоджуюсь.
Цінність Маркович. От і чудово! Я так і знав, бо ви — людина розумна. Ну, а тепер ще маленька умова: нічого про це нікому не говорить. Добре? Навіть Леонідові.
Маруся. Але ж я можу Леонідові говорить про своє відношення до нього?
Цінність Маркович. Скільки хочете. Але нічого не говоріть про відношення Трохима до вас.
Маруся. Я не розумію, чого...
Цінність Маркович. Це, бачите... Перш усього, це Трохимова тайна, а друге, Леонідові буде це неприємно, він теж людина, буде теж ревнувать...
Маруся. Леонід? О, ні! За Леоніда будьте спокійні...
Цінність Маркович. Ну, хто його зна... Та раз він такий, так навіщо вам говорить йому зараз? Підождіть, як скінчиться справа. Бо я боюсь, що як Трохим тільки трохи помітить, що Леонід знає й що ви самі розказали, то його дике самолюбіє таке наксіїть, що й... говорить страшно. Ні, ви вже обіщайте мені, що будете мовчать, хай я хоч з цього боку буду спокійний...
Маруся. Коли вам так... я обіщаю.
Цінність Маркович. От і чудово. А я зараз постараюсь, щоб ви трошки побалакали з Трохимом до засідання.
Це його заспокоїть. Ви посидьте тут, а я... (Повертається йти). А от і Леонід з жінкою йдуть сюди.
Мару ся( швидко встаючи). З жінкою? Мені зараз дуже не хочеться стрічатися з нею. Ходім звідси... (Поспішно іде в другий-бік).
Цінність Маркович (іде за нею). Та чекайте, вона не кусається! Ну й діла в цій організації! (Добродушно сміється).
Пауза. Чути спів робітників. З'являються Леонід і Оксана. Оксана — чорнява, бліда, непогана, з різко, сильно обведеним ротом.
Оксана. Розуміється, це вже смішно. Чого ж вона тікає? Ач як побігла! Сильні не тікають...
Леонід (здивовано). Звичайно, тікатиме, коли ти з нею тримаєш себе так завжди, як... з ворогом.
Оксана (зупиняючись). Слухай, Леоніде, мені страшенно надокучили твої нотації за цю панну.
Леонід. Вона — товаришка...
Оксана. Пора вже скінчить цю комедію... (Хвилюється, закусює губу). Да, пора! Ти скажи мені, для кого й для чого ти називаєш себе моїм чоловіком?
Леонід (витираючи пенсне, глухо). Не треба говорити про це.
О к с а н а. Ні! Пора скінчить. Це гидко. Ти мало не зомлів, коли вона викинула цю штуку. Ти сам себе перед всіма робиш лицеміром, називаючи себе моїм чоловіком, і тут же упадаючи за другою. Це — гидко! Або ти любиїй її, або мене...
Леонід. Мені тяжко розлучитись з тобою.
Оксана. Так... Значить... Хе! Ти хотів би її й мене? Губа не дура. Ну, тільки цей номер не пройде... Говори: ти любиш її? Говори прямо.
Леонід (твердо глянувши на неї). Да, я люблю її.
Оксана (криво посміхнувшись). Ну, от. От і все... Значить, можна попрощатись, і... все.
Леонід. Підожди. Мені трудно сказать тобі... Ти прости мене, Оксано... але Ти завжди... ти сама винна... ти завжди тягнула мене до землі, вниз.
Оксана. Я тягнула? Чим?
Л е о н і д. Я не можу сказать... Ну, хоч би... любов твоя... така земна, плотська. Думаєш ти теж про все таке... домашнє. Од цього в нас раз у раз сварки були. Ми не підходимо один до одного...
Оксана. Я... Моя любов плотська? Ти це говориш? Ти, який вимучував мене своєю... плотськістю? Ти це смієш говорити?
Леонід. Ти викликала в мені таку любов.
Оксана. Ну, годі. Можеш іти до тої, хай вона тебе тягне на небо... Тільки гляди: я два рази любить одного не вмію! З неба, звичайно, скоро на землю тікають...
Леонід (посміхнувшись). О, про це не турбуйся...
Оксана. Цілком певний? Ну, лізь на небо. Тільки гляди, не дуже високо залазь, вище падать прийдеться... Гляди, щоб тобі не зостались "рожки да ножки" під духовним соусом із небесних розмов. Ха-ха-ха! Вона хоч і подвижниця, а з плоті зроблена, як і ми, грішні смертні...
Леонід. Оксано! Це ти говориш? Ти — благородна, розумна?
Оксана. Ану вас к чорту! З вами дійсно пошлячкою станеш. Прощай... (Хоче йти). Ти коли забереш од мене свої речі?
Леонід. Підожди, Оксано... Я хочу...
Ок сана. Ні одної хвилинки ждать не буду. Ні одної! Щоб сьогодні ж тебе не було. Івашка ти можеш бачить, коли схочеш, а... жить ми не будемо. Прощай. (Хутко іде).
Леонід. Оксано. Дай же мені сказать... Що ж це таке? (Спішить за нею).
Весь час за сценою чулись співи, то змовкаючи, то знов починаючись новою піснею. Співають якоїсь веселої. Чути ляскання в долоні, ухкання й ніби вибивання ногами по землі. Чується вибух сміху, що відразу стихає. Виходять Маруся і Трохим.
Маруся. Я й не виню вас. Тільки цим ви даєте оцінку самому собі. "Скажи, що ти любиш, і я скажу, хто ти"... Я страшенно стомилась. Сядемо? (Сідає). Трохим, лягаючи біля неї, спирається на лікоть і захоплено, не зводячи очей, дивиться на неї.
Маруся. Не дивіться так... Трохим. Чому? Маруся. Я не люблю.
Трохим. Я інакше не вмію дивитись на вас... Безумно хороша! Безумно прекрасна моя!
Маруся (строго). Трохиме! Я що сказала вам?
Трохим (винувато, зітхнувши). Не буду...
Маруся. Можна ж, здається, і так посидіть з товаришем.
Трохим. Та... звичайно.
Маруся. Тільки не треба строїть таких кислих мін. Я не люблю... Чуєте?
Трохим. Ви зо всіма нашими як з товаришами сидите? Маруся (здивовано). Звичайно. А як же інакше? Трохим (дивлячись у землю). І з Леонідом?
Маруся. Леонід такий же товариш, як і всі... Слухайте, ви вже балакали рішуче з вартовим? Трохим. Уже.
Маруся. Він згоджується? Да? Трохим. Да.
Маруся. Серйозно? Як я рада! Ви молодчина, Тро-химчику!
Трохим. Дайте награду за це. Маруся. Яку? Трохим. Руку.
Маруся. Нате! (Простягає руку).
Трохим хапає, жагуче цілує.
Маруся (вириваючи). Так не треба... Пустіть... Чуєте, Трохиме? Пустіть.
Трохим. Не пущу, не пущу...
Маруся (хвилюючись). Пустіть... Я цього не люблю. Трохим. Через що? Через що?
Маруся. Мені буває негарно... Пустіть... Ви завжди заражаєте мене чимсь поганим. Чуєте, Трохиме?
Трохим мовчки цілує руку.
Маруся. Трохиме! Я буду сердитись.
Т р о х и м. Я безумно люблю вас... Ну, трошечки посидьте так. Ну, трошечки... Свята, прекрасна! (Впивається в руку).
Маруся (посидівши непорушно, тихо гладить другою рукою його голову). Ну, годі вже. Буде, Трохиме...
Трохим (жагучим шепотом). Ще трошки, ще трошки... Благаю. (Підсовується ближче, обома руками обхоплює її РУКУ)-
Маруся (хвилюється). Трохиме! Не треба!..
Т р о х и м (ще підсовується, цілує руку вище, коло ліктя). Ще трошки, ще трошки...
Маруся (безсиліє, часом заплющує очі). Трохиме...
Трохим (ще підсовується, притуляє лице до її плеча, цілує). Ще трошки, ще трошки... (Весь час дихає все важче й важче).
Маруся (все більш і більш безсиліючи, машинально). Трохиме... Трохиме...
Трохим. Ще трошки, ще трошки... (Обнімає за стан і жагуче пригортає до себе, хоче поцілувати в лице). Кохана! Доро...
Маруся (стрепенувшись, злякано одпихає). Трохиме! (Хутко встає, важко дихаючи).
Трохим понуро сидить.
Маруся (обривисто, хмуро). Ви хочете... щоб я з вами навіть не балакала? Трохим. Простіть...
Маруся. Ідіть, покличте Марковича. Я хочу йти додому.
Трохим. Зараз... (Встає винувато, нерішуче). Ви сердитесь на мене?
Маруся. Ідіть, ідіть...
Трохим. Ну, чим же я винен, що безумію? Я дурію при вас... Не сердьтесь. Ну, посміхніться. Я буду знать, що ви не сердитесь, і... і світ, Марусю, переверну догори ногами! Як табуретку! Ій-богу!
Маруся (слабо посміхнувшись). Без ричага?
Трохим. Без... без соломинки! Одною радістю своєю. Ех, Марусю!.. (Чухається). Ну, я йду! Ех! (Швидко йде вліво).
Маруся ходить по полянці, потім сідає там же й понуро дивиться в одну
точку, часом глибоко зітхаючи. Справа виходить Леонід і пильно, як всі короткозорі, придивляється
до Марусі. Підходить ближче.
Маруся (озирнувшись, радісно, як дитина). Леоніде! (Простягає руки).
Леонід. Що, моя діточко?
Маруся. Як я рада! Сядьте коло мене... Дайте мені вашу руку. Отак...
Леонід. Що з вами, Марусік мій? Га?.. Чого хвилюєтесь? Все те саме? Да? Не треба, не треба хвилюватись... (Ніжно гладить її руку).
Маруся. Ні... Так... Я скучила за вами. Мені так гарно, спокійно-спокійно з вами. Я нічого не боюсь з вами...
Леонід. Правда? Діточка зо мною нічого не боїться? А промову свою зіпсувала? Га? Ах, ви ж...
Маруся. Знаєте, коли ви так зо мною говорите, мені вже стає соромно за свої думки... І стидно, що я наробила сьогодні. Робітники будуть-незадоволені, правда?
Леонід. Ні... Розуміється, було б краще, якби ви скінчили. Ну, та бог простить на цей раз... А вони вас так люблять, що все простять. Вони занялись тепер іграми. Нічого...
Маруся. Правда? Спасибі... І ви не сердитесь на мене? Не сердьтесь. Ви — мій єдиний...
Леонід (тихо). Я тільки що балакав про вас з... товаришкою Оксаною...
Маруся. 3... "товаришкою"?
Леонід. Да. Ми розійшлись... Я сказав, що люблю... другу, і ми попрощались...
Маруся (тихо). Я бачила, як ви йшли.
Леонід. Ми чесно розійшлись і тепер підем різними шляхами...
Маруся (стискує його руки й потуплюється). Який ви... чистий... чесний...
Л е о*н і д. Тільки, щоб діточка любила мене хоч трошечки... Тоді ми з нею так заживем, що й... Любить діточка? Любить?
Маруся. Люблю.
Леонід. І вірить у мене?
Маруся. І вірю.
Леонід. Глибоко-глибоко? До самих темних куточків ясної душі своєї. Так, дитинонько? ' Маруся. Так, так... (Пригортається до нього).
Леонід. Ну, значить, нам тепер море по коліна, море зла і страждання. Правда? Ну, скажи...
Маруся. З тобою... Ах, Леоніде, я не така хороша, як ти думаєш... Я — погана. Але я буду тепер страшно хорошою... Я з тобою почуваю себе такою чистою, спокійною. Я себе дитиною просто почуваю. А я — не дитина...
Леонід. Ой? Моя діточка не хоче буть дитиною? Ні, "будьте як діти". Ах, це велика істина... Але не всі навіть діти бувають дітьми. І не треба боятись буть дитиною. Не треба, мій Марусік.
Маруся. Я не боюсь...