Так і бачилось мені, що там заворушилася холодна гадюка. Але опісля погадала я про своє нужденне і безвихідне положення, про те, що й самі мої кузинки не багато б надумувалися, коли б перший-ліпший офіцер предложив їм те, що мені,— далі стало мені перед очима гарне всміхнене лице мойого офіцера, його м’який голос, привітливі рухи, а особливо його очі, ясні, глибокі та щирі, і я вже тоді почула, що не устоюся против сеї першої в моїм житті покуси, що піду туди, куди мене кличе надія хоч недовгого і дорого оплаченого щастя.
До суботи було ще три дні, але в тих трьох днях я майже нічого не думала про свою будущину. Я прожила ті три дні в якійсь ненастанній гарячці, в якійсь нетямі, в страсі й надії ураз. А в суботу вечером, коли мої кузинки з батьком вийшли на прохід, я перебралася, в що мала найліпше, і, зібравши свої речі в невеличкий пакунок, пішла на дворець залізної дороги, не оглядаючись, не кажучи нікому ані слова, і тілько вже з Перемишля написала вуйкові лист, подякувала йому за хліб, за сіль і сказала, що я пішла до нового обов’язку.
V
Та що я буду нудити вас довгим оповіданням! Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від нього злого слова. Після тяжкої школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене, як сонячне світло й тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкої праці, дав віддихнути свобідніше, говорив зо мною, як з рівною, любив мене, як сестру. За кілька неділь я віджила, прийшла до себе. Вийду бувало на місто — люди на мене оглядаються, а не раз чую, що й шепчуть паничі: "Що за гарна панночка!" Офіцер посправляв мені убрання, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити мені приємність; приносив дарунки, книжки, цвіти.
Одно тілько сталося не так, як я думала: ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарні,— ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов мені кватирку — один покоїк гарний, мебльований; стравувалась я у сусідки, жінки якогось ремісника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночі. Він оповідав мені про своє життя, про свою службу й її трудності, про те, що діється в світі. Я сиділа, очей з нього не зводячи, і, бачилось, була б його слухала всю ніч. Цілий день сидиш сама, читаєш, шиєш, у вікно глядиш, то й рада живому голосові людському. А він так гарно вмів оповідати!..
— Ромцю, ну розкажи ж ти що про себе,— каже він бувало.
Я чула, що люблю його, і в мені родилося бажання удержати при собі його любов, тож я не давала ніколи просити себе. Мені хотілося показати йому, що я не така дурна та неосвічена гуска. Я розповідала найменші дрібниці зі свого життя з тим гарячим бажанням, щоб заняти його, і не раз він слухає, слухає та й почне цілувати мене, пригорне до себе та й каже:
— Бідна дитино! Чи те з тебе могло бути, якби доля була тобі всміхнулася!
Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє життя, я розказувала йому те, що читала і передумала вдень. І се також займало його.
— Нудно тобі, моє серденько,— говорить він бувало,— та що вже діяти. Такі ми обоє бідні зійшлися. Ти думаєш, мені не ллється не раз вухами моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару літ, чей-то якось інакше буде.
— Милий мій,— кажу йому на те,— хіба ж я перед тобою жалуюся на нудоту? Мені не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого мені нудитися! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то не раз приходить мені в голову: господи, чи не замного се щастя для мене? Знаєш, я відмалку привикла боятися щастя і все думаю, що за кожде щастя прийдеться відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймні мені досі все так трафлялося.
В часі жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусили розстатися на пару неділь. Позаплачував він за мене все і, прощаючися, не казав нічого, як тілько: "Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!" Вірив мені, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що у мені був плід його любові. Я від кількох днів спостерегла се і не хотіла йому нічого казати, але тільки тепер почула вповні, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цілувала його уста і очі, не можучи нічого промовити, як тільки:
— Милий мій!.. Любий!.. Золотий!..
Скучно було по його від’їзді. Духота в місті, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березі десь у такім закутку, щоб мене ніхто не бачив, та й цілими годинами дивлюсь на воду:
Ой, сяду я на шпилечок —
Та рине вода, рине...
Ой, і не дайте мене за нелюба,
Та нехай він загине!
Сі слова і мелодія так і снуються мені по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ховзається хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думається мені бувало: "Що се таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стілько набирається?" Не раз мене так і манило щось кинутися в її таємничу кришталеву глибину. Піді мною звільна плавали грубі червонопері клені, увивалися срібні уклії, ліниво вглибині дрімали товсті коропи та вигрівалася на самім бережку пажерлива щука, простягшися непорушно, мов поліно, і я думала, що там, у воді, і життя, і порядки мусять бути далеко ліпші, сумирніші, ніж у нас. А інколи задивлюся було на хвилі, і мені бачиться, що й ціле життя наше, з усім його горем, з усіми радощами й надіями — не що інше як ось така хвиля. Одна блискуча, друга мутна. Одна шумить і клекоче, друга тихо, ледве чутно сковзне по поверхні і пропаде безслідно. Чи ж не таке саме й життя наше? І хотілось би мені не раз кинутися в ті кришталеві хвилі, пірнути в них і розплистися. І то не з біди, бо я тоді не бідувала. Від’їжджаючи, він лишив мені дещо Грошей, заплатив за хату і страву, а які ж, крім сього, мої видатки? І про будуще я не думала. Я чула за собою опору — його і бачила тілько одну ціль перед собою,— щоб удержати при собі його любов, осолодити його життя. І коли часом мені хотілося пірнути в отих чистих хвилях, то тільки з якогось неясного почуття, що там було б мені якось дуже спокійно і любо, що я плила б кудись вічно без власної волі і думки, гойдалась на хвилях і не потребувала б ані думати, ані дбати ні про що.
Але ось минув місяць, скінчилися маневри, він повернув утомлений, запилений, обшарпаний, але здоров і веселий. Прийшлось мені добре попрацювати, щоб привести до ладу його білизну і убрання, але праця та була для мене правдивою розкішшю. Він одержав кількадневий урльоп для спочинку і весь час просиджував у мене. Ми ненастанно розмовляли, оповідали собі про своє життя в розлуці. Він розказував, що бачив цісаря і що цісар навіть похвалив його за мудре виконання якогось маневру. Ми радувались обоє, бо цісарська похвала багато значить і при авансі. Кілька разів ми ходили обоє на прохід, звичайно над Сян, на моє улюблене місце в лозах. Він справив собі вудку і ловив рибу, але звичайно не міг нічого зловити. Та все-таки ті дні були, може, найщасливіші в моїм житті. Сидимо отак обоє поруч, глядимо на поплавок і не говоримо нічого, а тілько чуємо близькість одне одного і знаємо, що одне за одно готове віддати все.
Ну, ну, не смійтеся! Бувають такі хвилі в житті кождого чоловіка. Не конче тілько в книжках мусимо читати про них.
VI
— Слухай, Ромцю! Мені дуже пити хочеться!
— І мені також,— сказала я.
Ми вертали власне з проходу на Сян. Він уже від кількох неділь повернув до служби, але, коли тілько мав вільний пополудень, приходив до мене; я ждала його вже одіта, і ми йшли на Сян.
— Знаєш що, зайдімо сюди до реставрації на пиво.
Мені чогось ніяково стало при тих словах.
— А може б, ліпше піти додому і казати принести пива? — сказала я.
— Е, що то за пиво буде! Тут ліпше! Ходи лишень! Чи боїшся?
Я нічого не відповіла, хоч справді боялася не знати чого. Ми сіли при столі. Він .замовив пиво. По хвилі підійшов до нас офіцер, його знайомий, проговорив до нього кілька слів, салютував і пішов. Ще ми не допили пива, коли прийшов інший офіцер, присів коло нас, побалакав з ним і якось дивно впер очі в мене, причім я завважила, що мій Олесь змішався. Офіцер устав, салютував і пішов. І ми також пішли. Олесь був якийсь сквашений, мов сам не свій.
— Милий мій! — кажу до нього.— Тобі неприємно було, що той офіцер так уперто вдивлявся в мене?
— Дурень! — буркнув Олесь крізь зуби.
— Ні, любий, не говори сього,— сказала я.— Самі ми винні, що пішли до реставрації, де всякому вільно вдивлятися в мене.
— Якби ти була моя шлюбна жінка, то ніхто б не посмів. А так... А й так він, дурень, повинен мати настільно делікатності!..
Я чула, що в його груді кипіло і варилося, що гнів здавлював йому горло, і аж тепер пізнала, як сильно він полюбив мене.
— Милий мій,— кажу йому, коли ми прийшли додому.— Заспокійся! Забудь про се! Я тобі скажу щось веселішого!
— Що таке? — понуро промовив він.
Мене холодом обляли ті слова, і той тон, і той погляд, яким він змірив мене, і я рада б була взяти назад своє слово і лишити признання на ліпшу хвилю, але годі було. Я обняла його за шию, нахилила до себе його голову і шепнула йому до уха ті слова, котрі мене саму не раз наповняли якоюсь невимовною радістю і втіхою.
Його вони зовсім не врадували. Якась нехіть і тривога, щось навіть немов обридження проблиснули в його очах. Страшенно заболів мене той погляд. Але і недобрий вираз його, і біль у моїм нутрі тривали тілько хвилину.
Він прояснів, обняв мене, почав цілувати і розпитувати, як, що, коли. І мені було любо звіритися перед ним з тайною, про котру я досі нікому ані слова не сказала. І який він був милий, коли по якімось часі почав говорити про різні прибори, потрібні для ожиданого гостя, і то так поважно, немовби той гість мав прибути завтра. І як сердечно ми обоє сміялися, коли я сказала йому, що такі прибори я вже вільними хвилями поприлагоджувала, такі й такі знайомості поробила, значить, йому тут нічим турбуватися.
Чудесно провели ми той вечір. Випили бутельчину вина за здоров’я будущого, жартували, навіть на спів зложилися голосами. Але я почула, що від того часу з ним зайшла якась зміна. Часто бував понурий, мов згризений. Не раз серед розмови уривав на півслові, немов туманів або шукав розблуканих думок. А про своє життя в касарні, про свої відносини до інших офіцерів ніколи ані слова.