А чи умієте робити, хлопці? Чи косить та жать будете? Робили коли в полі, чи, мо, й серпа в руках не держали?
— Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, — одказала за хлопців Бондариха. Дід зразу пом'якшав.
— Та я нічого, я тільки так....
І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:
— А що там нового в Києві? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Ліга націй? — чеше й не спіткнеться. — А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?..
І далі:
— Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як треба..." — продекламував до речі вірші, далі виймає кисет, крекче й моститься вже на снопі сідати:
— У мене, знаєте... є така... книжечка...
— Діду Маркіяне, гляньте — віз ваш поїхав! Конячка дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи справді нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із снопами почав похитуватися з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани й вітром — до воза.
— Бач, бач яка! Ну, і хто тебе в шию жене?
— Що воно за дід? — спитав Валя.
— Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, — промовила Бондариха.
— Це наш студент кутянський, — додав Василь. — "Я, — каже, — всякому студентові докажу". Та ви ще узнаєте його добре, він такий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне.
...Вечоріло.
— Ну, діти, тепер додому!
VII
— А ось і наша хата!
В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.
— Василю, візьми рядно та розстели під грушею — вечеряти будемо надворі.
Кость схопивсь вперед Василя — і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:
— Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? — тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:
— Ні, я дуже рада. — І далі, подумавши: — Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
— А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, — не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.
— Як же це? — зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.
— Кость! — гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:
— Хай розкажу після! — Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:
— А потім ти мені приснилася... Далі повернувся:
— Іду! — І вистрибом через колодку.
— Го-го-го!
Замість скатерті — на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.
— Вітя, де ти там? Вечеряти!
Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:
— Що то у вас під хатою?
— Де?
— Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники... Василь зареготав.
— Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.
...Вечеряють.
...Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх — на все село...
Гості у Бондарихи з Києва.
По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала — "в хаті буде краще", — так ні! в клуню. Кость перед сном:
— Ну, хлопці, завтра ж у поле!
— Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.
— Добре.
Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.
— Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:
— Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.
То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.
VIII
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. — сонце ген-ген піднялося. Почав будити:
— Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях — записка. Пише Василь: "Хліб, сало, огірки — в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ — у ступі. Одпочивайте".
— Ну, що ж. Так і буде.
— Ходімо тим часом викупаємось добре.
Пішли до ставка.
Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах — терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи — все дерев'яне, ветхе... Не село — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.
— Оце так село! Куди воно годиться? — бубонів Вітя. — Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей — замкнуті.
— Ага! Де він казав ключ?
Кость виймає записку, читає: "У ступі".
— А що ж воно за ступа?
— А морока його знає.
— І ти, Валю, не знаєш?
— Ні.
— От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно — на защіпці.
— Давайте шибку виймемо, — радив Вітя.
— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж...
— Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.
— От так оказія!
Сидять, нудяться, ковтають слину.
На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики — цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.
— А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.
— Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
— А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: — ага! ану!
— Ги! — засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
— Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись — брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:
— А ти ж ото на чому сидів — хіба не на ступі? Кость зирк — під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.
— Та це ж, мабуть, вона й є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
— А це, мабуть, і ключ.
Знову до хлопчика:
— А правда ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче:
— А то ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
— Що ж із ним робити?
Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.
— Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей. Указує:
— Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! — І обоє маленьких зареготали: "Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!"
— Дайте, я вам одчиню.
Взяло ключ, не достане до дірки. Командує — підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
— Уже!
Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
— Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.
IX
Гарячі жнива... Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
...Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер... тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
— Та, мо, й буде.
— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя.