Доторкуючись до його, і у Кобзи похололо на душі.
— Мертвий, мертвий, — бубонів Кобза, одступаючи од Марка, — бачу, не збрехав, кажучи, що вмре!.. Що ж мені теперечки на світі робить: чи покинуть його, чи підождать, поки оживе! — Кобза замислився… — Зостанусь, — прошепотів він, — що буде, то буде! Коли оживе, буду йому товаришем, а ні — поховаю; усе ж таки хоч яку-небудь молитву прохарамаркаю над грішним, і не покину його трупа на поталу гракам та звірові.
Так мізкував собі Кобза, а тим часом прокинувся божий мир: застрекотіли коники, заспівали пташечки, дрохви, журавлі, хохітва підіймались табунами і летіли за своїм насущним… Сонце із-за гори викинуло золоте проміння і от-от лагодилось глянуть на землю. Кобза упав на коліна й став молиться. Не устами молитва його творилась, а теплою душею: полинула вона до милосердного і, напиваючись його благодаті, забула землю, забула й саму себе. Кобза не скінчив ще молитви, як почув позад себе, що щось затріщало і застогнало. Дивиться: встає Марко, важко диха і хижо водить мутними очима, а вид його такий же блідий, яку мертвого, і так же стримить і волосся догори. Страшно було дивиться на його мертвого, а ще страшніш було бачить, як він оживав… Підвівшись, Марко важко зітхнув і боязко озирнувся; найперше впала йому у вічі сестрина голова…
— Сестро моя милая, сестро моя любая, — чуло промовив він, дивлячись на неї, — збавив я тобі віку, занапастив долю і загубив твою душу! — Далі, з жахом скинувши оком на матчину голову, скрикнув: — Мати моя рідна, нащо ти мене на світ породила, чого мене маленьким у колисці не задавила?
З останнім словом Марко дуже застогнав і почав рвать на собі волосся і стусувать себе у груди. Дрібні краплі крові і поту текли по його виду, а з очей не пробивалась ні одна сльозинка.
— Годі тобі стусувать себе, — озвався Кобза, — од сього не поможеться, лучче почни ранок молитвою. От що тобі треба!
— Не вимолиш, — одказав Марко, схиливши на груди голову, — коли тієї молитви нема отут! — і Марко приложив руки до серця. — Поперечитував я на своєму віку усі акафісти, тропарі, псалми, напам'ять їх вивчив, цілісінькими днями й ночами харамаркав, а торба моя од сього не полегшала. Доводилось мені і скарби знаходить: багацько набудував я церков, монастирів; багацько роздавав старцям, бідним, неймущим, а ще більш задля того, щоб одмолювали тяжкії мої гріхи, а торба моя усе-таки не полегшала. Чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа; ті молитви і скарби в нас самих; шукай їх у твоїм серці, у твоїй душі; коли ж там нема, то вже ні в кого їх не позичиш…
— Неписьменний я, так не знаю, яку тобі на се одповідь дать; мені здається, що на те поле, хоч воно й твоє, не ходи жати, котрого ти не орав і не засівав. Коли у тебе бракує того насіння, позич його у другого. Хоч той другий і не одмолить твоїх тяжких гріхів, так, може, навчить, як ублагати милосердного господа, на путь спасення наведе, от що!..
Марко мовчки зирнув на Кобзу й питливо на його поглядів; видко було, що ся одповідь гаразд-таки його торкнула.
— У яку сторону ти йдеш? — спитав він підводячись.
— Ік Лохвиці, — одказав Кобза замислившись, — там моя ненька, там моя й сужена…
— Та не там твоя доля! — додав понуро Марко.
— Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, — одказав Кобза, махнувши рукою.
— Однак пора рушать: поки не розійдемось, будеш мені товаришем, дорогою побалакаємо.
— Куди ж ти мандруєш?
— У Лубни, туди пішов мій шлях.
— Що ж маєш там чинити?
— Що доведеться. Як ти вчора приїхав, той шлях мені привиджувався: бачив кілька слобід і Лубни.
— Звідси? — спитав Кобза дивуючись. — Яка ж мара показувала тобі ті слободи і Лубни?
— Невсипуща злая моя доля!.. Годі теревені гнуть, час рушати, ходім, ходім!..
Марко почав ховать у торбу одрубані голови, а Кобза пішов до свого коня.
Через яку часинку Марко, закинувши на плечі свою торбу, рушив, а поруч його йшов Кобза, ведучи у поводі свого коня. Широко ступав Марко, здавалось, і ваги ніякої не було у його на плечах, тільки видко було, як жили напружались на шиї і руках, а ноги грузли в землю аж по самісінькі кісточки.
III
— Розкажи ж мені, Марку, що ти за чоловік на світі, — спитав Кобза, — що тяжкими своїми гріхами так опаскудив свою душу, що тебе, як сам кажеш, не прийма ні земля, ні саме пекло?
— Добре, — одказав Марко, трохи замислившись, — розкажу; ти мені якось подобався; може, згодиться тобі те, що од мене почуєш, й ти мені згодишся або я тобі, так от слухай.
Батько мій був із самих найпервіших січовиків, що осадились кошем на Чортомлику. Запровадив їх туди польський круль, Степан Батор, надавши їм лицарську регулу, щоб вони боронили святу віру і хрещений люд од дряпіжних татар і ногайців. Не дуже подобались татарві і ногайцям такі сусіди, як наші запорожці; побачили вони, що самі не справляться, от і підняли проти Січі оту бісову Кабарду. Так чого вже вони не робили, а нічогісінько не вдіяли: вибивали запорожців сотнями, а в Січ надходило тисячами. Однак дуже-таки надозолила Кабарда січовикам; от вони, завдавши чосу татарві, одпровадили чималий загін і проти черкесів, щоб і їм утерти носа. В тім загоні ватажком був мій батько.
Перебравшись через річки Дон і Кубань, наші сіроми спалили не один авул, не одну тисячу і народу викоренили. Раз, як так порядкували запорожці в одному авулі, батько мій захопив дівчинку по десятому році, і як повертались у Січ, то й узяв з собою. Вернувшись на Запорожжя, оддав він ту дівчинку на руки одній бабусі, що жила в Старих Кодаках; у те урем'я була вже там чимала оселя. Так із сієї ж то дівчинки виросла дуже гарна дівчина, такої подоби і не бачили у нас на Україні. Така, кажу, що як побачив її мій батько через кілька років, то аж ахнув і так закохався, що й лицарство своє покинув і одружився з нею; се ж моя й мати. Ото, бач, оженившись, батько мій пішов ік Чигирину, бо звідти був родом. Там у його була батьківська хата з левадою і деяке хазяйствечко, і він з лицаря зробився пахарем. Тільки ненадовго: і року не прожили вони там собі любенько, як татарва і ногайці, з'єднавшись із черкесом, знов набігли на Січ і вибили з коша запорожців. Таке було…
Прочувши про се, круль Батор одним своїм словом підняв усю Україну: і старе, і мале попхалось на війну, пішов і мій батько. Моя мати дуже його кохала, душі в собі не чула; що вже батько не робив, як її не улещав, а не схотіла зостаться одна, і разом з ним поїхала биться з татарами. Он яка була…
По військовій регулі, як і досі, заборонено жінкам проживать у коші і під час війни вештаться за військом; так мати і перерядилась козаком, бо з себе вона була чималого зросту, браво їздила верхи, не первина й биться, бо не раз ще в Старих Кодаках із селянами одбивалась од татарви. Так ото, кажу, глянувши на її хист і герць, ніхто б і не думав, що вона молодиця. Особливо, як уже попужнули дряпіжників, вона поруч з батьком, на диво, билась із ворогами. Довгенько-таки й повозились із ними, аж поки не протурили татарську орду за Перекіп. Помилував господь на війні мого батька й матір, тільки одним покарав: війна ще не скінчилась, як моя мати стала вагітна.
Що тут на світі було робить батькові? Між товариством шила в торбі не сховаєш, а як старшина довідається, що з ним була жінка, то, по військовій регулі, за се повинен він смертної кари. Подумав, погадав ото мій батько та й перевіз уночі матір на довгий острів на Дніпрі, вкритий одвічним лісом. Зоставив він їй клунок з харчами, рушницю, пістолі, щоб було чим оборониться од звіряки, та, покинувши її на волю божу, знов повернувся до товариства. Поки ще возились із татарвою побіля того острова, батько частенько навідувався до матері, а як уже попужнули дряпіжників ік Перекопу, то довго не вертався. Без його вже мати і на світ мене породила. От де і як я на світ народився!..
Через місяць після родин, без хліба і з нудьги, мати занедужала і в неї нестало покорму. З острова вийти не можна було, ще вештались та крутились по степах татари і ногайці, що поховались од запорожців по плавнях і в драговині; та, крім сього, кругом сама пустиня, нема людей, тільки хижий звір. Що тут було чинити бідолашній матері? Голодна дитина кричить і б'ється біля грудей; здавалось їй, і душу свою б оддала, коли б тією душею нагодувала сина. Минув день, другий, і я так отощав, що ледве дихаю (се мені сама ненька розказувала). От мати і згадала, що як була ще в Кабарді, то чула, що таке ж саме лихо прилучилось з одною матір'ю, як ховалась вона по лісах з маленькою дитинкою; так вона драла по гніздах пуцьвірінків, проколювала груди й давала дитинці ссати кров.
На тім же товстім дереві, під котрим сиділа моя мати, неслись гайворони; от вона лазила на се дерево, драла гайворонят, розрізувала їх і годувала мене кров'ю од живої тварі; я ссав з великою хіттю й заспокоївсь.
Незабаром після сього вернувся з війни мій батько, мати з радощів одужала, однак покорму знов не виявилось, і мене мусили годувати кров'ю, аж поки не вигодували…
Так ото бачиш, козаче, яка моя доля; почала мене мати на війні, де кров чоловіча річками текла, породила на світ, як звіряку, в пустині, і вигодувала, як вовченя, кров'ю од живої тварі… Так не дивуйся, що я не вдався у других людей і що доля моя чортова, а не чоловіча…
З четвертого року я став себе пам'ятувать, я був дуже ласий і жадний до крові; оце, було, як побачу, що ріжуть на потраву птицю або й порося, то аж дрижу, так мені кортіло напиться тієї крові. А як пішов мені шостий рік, то багацько сліз виточив я з очей бідної моєї неньки; я був непокірна, злюща дитина. Тільки, було, настане весна, то зараз і чкурну в ліс, там і живу, мов хижий звір; деру по гніздах пуцьвірінків і п'ю з них кров; а як виведеться вже птиця, то я, неначе той вовк, таскав ягнят і живцем їх їв. На зиму тільки, як уже приморозить, вертався я в батьківську хату. Було, побачить мене мати і обіллється гіркими сльозами; батько погрима, деколи скубне за чуба, стусоне, а мені й байдуже. За цілісіньку зиму слова од мене, було, не почують, в очі нікому не гляну і ховаюсь од людей, неначе вовченя яке.
Мені минув ото вже чотирнадцятий рік, як мати народила дочку, отсю саму сестру, що голову її ношу в торбі…
Чим дальш підростав, тим гірш ставав я хижим, непокірним.