Та мене,— каже,— за сю пакість на шматки розірвуть!..
— За що? — каже дід,— не великий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по головці погладять.
— Еге! Хіба проти шерсті! — прогарчав чорт.
— А як би я тебе кохала! — обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.
Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.
— Що буде, то буде,— сказав, обернувшись до відьми,— нехай буде по-твоєму!
Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на ухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.
— Ну, чорте,— питає дід,— яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? — додав з писанія.
— От що,— одвітив чорт, скривившись,— недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у господа — усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу...
— Е, ні, чорте,— перебив дід,— за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника Господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословеніем.
— Та ну, не мішайся не в своє діло! — загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.
— Як — не моє? — закричав дід,— я ж вас розбивав!.. А як збрешеш?.. Де вона тоді буде шукать того пустельника?
— Чорти ніколи ще не брехали! — каже чорт.
— Чортам ще й дурень віри не няв! — одрізав дід.
— Нехай буде так,— обізвалась відьма,— як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.
Довго спорили, трохи не полаялись,— так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодивсь. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить... Побачимо, хто кого одурить!
— Ну, теперечки, моя відьмечко,— каже чорт,— лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.
Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зникла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.
V
Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї — такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його та подумав: "Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: не чесно товариша обижать". Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.
— Розкажи мені, чорте,— пита дід,— яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?
— Е, братіку,— каже чорт,— і у нас є серце, таке ж, як і в вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле,— каже чорт, знявши шапку і вклонившись,— поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.
— Добре,— каже дід,— чом доброму чортові не помогти!
А у самого все на думці, як би вирятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.
— Чого хочеш, того й проси,— каже чорт.
— Та мені нічого й не треба,— каже дід,— тільки хіба достати доброго коня.
— Я тобі кінь! — каже чорт.— Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот — на те ми чорти!
— Гляди ж, не збреши,— каже дід.
— Не бійсь,— каже чорт,— от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать — і зачіпляти запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь,— каже,— коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядуючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста — одірве!
— А багато у пеклі запорожців? — пита дід.
— Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.
— За що ж ви їх повиганяли? — пита дід.— Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?
— Коли ж такий гармидер роблять,— каже чорт,— що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?
— Що ж вони там роблять? — спитав дід.
— Понапиваються гарячої смоли,— розказує чорт,— як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ними!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!
— Так і треба,— каже дід,— на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то нічого ми й не боїмось!
— Тривайте,— каже чорт,— скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.
— Де ж ви того морозу добудете у пеклі? — пита дід.
— Еге, у нас нема, так у вас є,— каже чорт,— ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде от самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду,— побачите)!.. Та нехай вони сказяться! — мені тепер, як кажуть,— не до солі... Що то робить моя Одарочка?
— Скажи мені, чорте,— спитав дід,— чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?
— Ні,— каже чорт,— вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.
— Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубонів дід та й задумавсь.
Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.
— Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.
— Не бійтесь, дітки,— каже чорт,— се, щоб ви знали, мій сват Кирило.
Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги,— нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:
— Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку!
А чорт і каже:
— Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.
Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли й півверстви, як побачили у долині велику слободу.
— Оце ж,— каже чорт,— і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз,— каже,— з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука[2] та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!
Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт[3]. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.
VI
Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.
— Спасибі вам, дядечку! — каже.— Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!
— Не бійсь, Одарко,— одказав дід,— вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!
Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше...
Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, так йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечно увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.
— Дядечку,— каже відьма стиха дідові,— не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!
— Не бійсь, моя кралечко,— каже дід, ударивши по лівому чоботу,— я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. Та, се кажучи, і перехрестив відьму.
Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.
— Ох мені лишечко,— простогнала відьма,— як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене,— благає,— а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.
— Ні, не буду, не буду,— каже дід,— нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!
Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала пораться біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. "Яка б то,— думає,— була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемский хвостик; бодай їй він одсох!".
— Розкажи мені, Одарко,— спитав дід,— як се мати перекинула тебе у відьму?
— Бодай не згадувать,— почала Одарка, зітхнувши,— от як се сталось.