— Мороз! Пам’ятай, що твій батько Іван Мороз також тут учився. І пам’ятай, що він офіцер армії Його Імператорської величності, — каже він, а в голосі у нього нема вже тієї суворості, а скорше якась скарга чи жаль.
Хлопці дивляться на нього здивовано. Такого вони не сподівались.
— Тут ось від Тані записка. Тебе кличуть додому. Можете йти обидва. Більше вас не потребую.
— Я… я можу йти… додому? — обережно перепитує Василь, бо йому рішуче не віриться.
— Чого мнешся? Як тебе вчили? Питай сміло! Не з’їм! — викрикує Афоген Васильович. — Не маєш чого боятися. Можеш іти додому, але післязавтра мусиш бути в клясі. Зрозумів?
Хлопці сторч вилітають із директорської і зупиняються лише біля свого мешкання, на так званому Причілку. І аж тут Василь згадав, що вони ж не забрали своїх книжок.
— Андрію! — просить Василь. — Біжи, забери мої книжки! Я тебе прошу..
— А ти знаєш? — ледве може вимовити Андрій. — їй Богу, не брешу! Він плакав! Бий мене грім, що він плакав, — впевняє Андрій.
— Скнара! — каже презирливо Василь. — Йому шкода тієї дурної карти…
II
— Тьотю Клаво! Я їду! — кричить Василь ще на порозі свого мешкання, хоча він нікуди не їде, а всього тільки йде.
— Куди їдеш? — дивується господиня, що саме готовить обід.
— Іду, їду, їду! Іду додому! — співає Василь і при тому крутиться довкруги столу. — Кличе тітка Таня. Мене кличе тітка Таня! Їду, іду, їду! Чи думаєте, тьотю, що у нас щось сталося?
Дуже швидке збирання, все хватається, на бігу ковтається кілька ложок страви. Тітка мусить бігати разом з ним. Фізика. Українська мова. Русскій язик. Спів. Природознавство.
— А де рогатка? Де, тітко, рогатка? Ні, ні, ні! Я їсти не хочу! — викрикує Василь і вже на бігу натягає свою мокру шапку, все ще з тими самими плямами зеленого бруду на щоці. — До побачення! Післязавтра назад!
Надворі дощ. Скрізь мокро і порожньо, мабуть, близько вечір. Василь розігнався по Полтавській і раптом зупинився. Десь там, вгорі над Каневом, в бік Степанців, загриміло. Ще раз і ще раз. Василь пізнає, що це не грім, що це десь б'ють з гармат, і ці звуки наповнюють його дуже виразним, збудливим, ніби сильна музика, піднесенням. Він зривається знов і вже бігом біжить вниз Полтавською, здовж ярмаркової площі, до Дніпра.
Проходячи мостом, Василь не може відмовити собі, щоб не зупинитися на деякий час і не подивитись у глибину своєї близької, знайомої, могутньої ріки. Далі зорить у далечінь, не бачить ніякого кінця, чує гарматні перегроми, повертає обличчя на Канів, бачить гори, зарослі і забудовані, верхів’я дерев, вежі храмів, барвисті стріхи будинків.
— Ах, Боже! — виривається з Василя.
Він хоче сказати значно більше, але нема ніяких таких слів, щоб сказали якраз те, що треба.
Йде далі мостом, пересікає під гарматну гру свою ріку, маса води непомітно пливе, сичить дощик, шумлять осокори, що стоять отам далі, на полтавському березі. Був-був-бу! — чути ті самі, поривні звуки. Оглядається, далеко на обрії, на західному боці, бачить купу дерев, ніби висад, і, здається, за тими деревами саме стоять ті гармати, що стріляють.
Переходить міст. Дорога на Ліпляву виложена деревом. Вечоріє. Доходить до стежки через луг, що веде на Решітки, минає її, щоб по короткому часі зійти на другу стежку через потік і кладку поміж кущами червоної лози. Потік хвилясто прорізує просторий луг і веде до Морозового хутора. На Василя насуваються страхи. Темно. Десь тут, напевно, літає і квилить душа Максима-вішальника, про яку стільки наслухався. По тілі Василька проходить мороз, він нижиться, збільшує крок і біжить, біжить вперед. Не треба оглядатись. Швидше пролетіти це паршиве місце.
Але найгірше — це перехрестя. Василькові робиться зовсім недобре. Кілька кроків вперед — і ось те місце, кілька верб уряд, калюжа, ноги попадають просто у воду, розноситься плюскіт, за спину хтось, напевно, хватає, Василько робить найбільше зусилля і біжить, біжить.
Перейдено. Перехрестя вже за плечима і лишилось далеко. Спереду вже свій, знаний луг з кущами сріблистих верб, де влітку стільки барвистих квітів, що цілий луг видається одним безмежним квітником. Спереду вже чути собачий гавкіт, що доноситься з хуторів.
Там — також під пагорбком, над самим лугом, ніби на березі великого озера, — Морозів хутір. Білий, довгий, під зеленою бляхою будинок, за ним — розлогий сад з липами, яворами, овочевими деревами, обведений живоплотом і ялинами, що вічно шумлять. За будинком ліворуч двір — з клунями, стайнями, повітками. При в’їзді до хутора — дві височезні, гостроверхі тополі, а перед самим будинком потужний вал густого бузку.
Як приємно і радісно підходити до цього місця на землі! Василько вже не раз це пережив. А зараз йому здається, що він виривається з якогось мокрого, темнющого підземелля і біжить туди, де всемогутній дід, де тітка Таня і так багато світла, тепла та різних добрих-предобрих речей.
Вже здалека видно, що головний будинок хутора ясно освітлений. Це річ зовсім незвична. Тітка Таня, що не має досить нафти, робить таке неспроста. Світло світиться і в великій кімнаті, і в малому передпокої, і навіть у вічно замкненій, найбільшій кімнаті, яку в Морозів називають "гостинна".
— І що ж це може дійсно бути? — думає Василько. — А може, щось лихого, а він так даремно тішиться.
Лякається цієї думки, гонить її відразу. Не може бути. Тітка Таня і дід уже знають, що роблять. Василько пружить майже останні свої зусилля, з нього вже тече так само піт, як з неба дощ, і все це змішується за коміром, на устах, на бровах. Натомість язик у роті не повертається, так там висохло.
І зненацька проти нього біжить Кудлай. Це ціла гора — той "собарно", як на нього іноді любить казати Омелянчиха. Він наскочив на Василя з розгону і мало не повалив.
— Кудлай! — викрикує Василько в темноті, але він йому, тому собаці, від душі вдячний, бо це ж вже шматок дому. Це тепле, живе єство, що вміє живо і сильно любити. Ось вони вже біжать разом у браму, між тополями, біжать калюжами попід бозом до заднього кухонного входу. Ще кільканадцять швидких кроків — і вони вже в кухні.
Першою зустрічає його Горпина. Завжди обдрипана, у старій, земляної барви, спідниці, вона сьогодні одягла нову запаску. Василько нагадує топленика, якого тільки що витягнули з води, але йому не дають відсапнути.
— Василько прийшов! — крикнула Горпина до розчиненої пілки дверей передпокою, і звідти вже біжить довгонога, радісна і збуджена Таня, ніби вона щойно була в танці, швидко цілує Василька, з місця зриває з нього мокре пальтечко, поспіхом пригладжує його волосся. Василько все ще нічого не знає, Таня веде його за руку, ніби він сам не потрапить ходити, йдуть через передпокій, через вітальню, яка до цього часу була вічно замкнута і ще зараз відгонить пусткою; відчиняються двері до гостинної і… о, Боже!
— Це він, Іване, — каже сяюча, радісна Таня. І Василько, осліплений яскравим світлом, приголомшений такою кількістю людей, бачив тільки, що назустріч йому з обтягнутого доморобним полотном м якого крісла встав велетенський мужчина, підступив до нього, взяв, ніби малого, на руки, підняв і міцно, міцно кілька разів поцілував його в мокрі уста і щоки. Ті поцілунки були несподівані, вони були колючі, а, головне, якісь дуже і дуже дивні. Василько вже догадався. Це був його батько.
— Тату! — сказав Василько.
— Сину! — ще раз підняв його батько, обняв і повів до гурту. І тут Василько попав у різні обійми. Дядько Петро з Києва і… ще один, високий, костистий, з великим носом, у чорному. Василько на хвилинку зупиняється.
— Не пізнаєш? — питає високий добродій. — Та це ж дядько Сопрон, — каже батько, і Василько згадав, що це той самий з Сибіру, що має тих Володю, Сашу, Федю, з якими він листується, але яких ніколи ще не бачив.
А який урочистий, величний сьогодні дід! Він надягнув свій довгополий сурдут, старанно розчесав своє біле волосся, свою велику бороду. Він он сидить, ніби князь на троні, і посміхається. Василько поцілував його руку, а дід погладив його, як звичайно, по голові. І після того Василько засоромився і швидко зник за дверима.
Він побіг до кімнати Тані, де звичайно мешкав. Був сильно зворушений і не знав, за що взятися. Чотири роки минуло, як востаннє бачив батька. Спомин лишився досить гострий, бо пам’ятає до найменшої дрібнички, як батько відходив на війну. Пізніше він часто бачив його на фотографіях і на портреті, що його зробив дядько Петро. На ньому батько високий, барчистий, з твердою іспанською бородою, з міцним сокирою носом, одягнений у захисну воєнну одіж, з золотими погонами на плечах. Це і був той офіцер "його імператорської величності", як казав Афоген Васильович.
Незабаром прибігла тітка Таня і забрала Василька назад.
— Ну, чого соромишся, — казала тітка. — Тож тато приїхав. І дядьки…
— То він уже такий, — казав Іван Мороз, коли тільки Василько вимкнув з гостинної. На його обличчі радість і щастя. — А скільки це вже років має твій? — звернувся він до брата Петра.
— Так само дванадцять, — усміхнено відповів Петро. — Ходить до першої гімназії, до третьої кляси, і босячить на Шулявці. Воюють. Б’ються напропале. Поділились на гайдамаків і червоних, а оце раз приходить з отакенським шликом і здоровенним на лобі ґудзем.
— А як же твої сибіряки? — каже Іван до Сопрона.
— О! У мене їх цілий полк! Три хлопці і двоє дівчат…
— Сопрон у нас з розмахом, — каже Петро.
— Ну, як звичайно сибіряк, — каже Іван.
— Ти б їх хоч раз привіз — побачити, — заговорив старий, дебелий батько, чи краще дід, Григор Мороз, що сидить у великому фотелі і на цей раз навіть чомусь курить, хоча до цього часу він майже ніколи не курив на людях. Обличчя його округле, грубувате, з міцним, м’язистим носом. Очі вложені глибоко під чоло і прикриті стрішкою густих волохатих брів.
— Привезу. Ось тільки мине революція, — каже Сопрон. — Володя вже тепер хотів їхати. Кінчає гімназію.
— То він уже нашого Андрія випередив, — каже Григор.
— У нас не було перерви. Але мені трохи тяжкувато їх вчити.
— В Сибірі? І тяжкувато? — здивувався Петро.
— Я дістаю всього сто двадцять рублів. А три душі челяді, двір, господарство. Все йде, як то кажуть, на вогонь.
Сопрон найвищий за всіх. Він не скінчив школи і став машиністом-залізничником.