Тягнемося до зірок, а дорогу до себе, до власної душі декотрі зовсім забули!.. Скільки з'явилось таких, що навіть не цікавляться, хто вони, звідки,— ніби на гідропоніці виросли..."
— Неймовірно, що в XX віці, в часи цивілізовані, і так може загубитися людський слід,— знову заговорив Космонавт.— Наш сучасник, він міг би ще й зараз жити, а ми, по суті, зовсім мало про нього знаємо. Нам траси відкривав, а життя його самого для нас і досі не вийшло з тіні... Невідомість, непізнаність, загадка.
— Звершувалось у таємничостях і від нас пішло мовби ще в більшій таємничості...
— А як гадаєте, чи любив він кого? Невже він не знав кохання?
Лише відлуння чуток про це долинало до мене. Нібито була та, що, кохаючи, терпляче ждала його роками, а він усе десь бурлакував, шукав себе й свою мрію, будував елеватори, проектував за завданням наркома потужну вітроенергетичну станцію, якусь гігантську крилату споруду, що мала стояти на вершині Ай-Петрі... А від утіх земних втікав, друзі навіть жартували: "Та ж він наречений зорі..."
Цей жарт, невідомо ким мовлений колись, подобається Космонавтові, проте, йому хотілось би почути щось імовірніше, щось ближче до фактів: все-таки, чи звідав той "наречений зорі" звичайне, земне, чисто людське кохання?
— Мабуть, щось було, оскільки є свідчення, що він співати любив, а по цьому найчастіше й пізнають закоханих... Тиф, кажуть, тяжкий переніс під час тодішніх епідемій, одначе, тільки підвівся, став на ноги, худющий та довготелесий, одразу заходився дрова рубати квартирній хазяйці, а там ще якесь діло собі знайшов, з паяльником клопочеться та голосно наспівує один із модних в ті часи романсів. Видно, що вмів радуватись" життю, наповнено жив, хоча і вкрай невибагливо: ціле літо в одежі зашмарованій, брезентовій, у гетрах з товкучки, а взимку у величезнім кожусі, що друзі називали його "ротондою",— це коли він уже на Алтаї елеватори будував...
— Довелося мені бачити один із тих елеваторів,— ожвавлюється Космонавт.— Стоїть з дерева рублений, оригінальної конструкції... "Мастодонтом" прозвали споруду місцеві вчительки за її химерну видовжену форму. І збудований елеватор дуже дотепно, без єдиного цвяха, бо тоді в республіки ще й цвяхів удосталь не було.
Загадки, загадки... Так безоглядно віддаючись земному, на кожному кроці щось винаходячи, будуючи, вдосконалюючи, ні на мить не забував він про своє найзаповітніше, зоряне, про те, що з креслень та формул ночами добуте, лягало потім у школярський зошит як алгеброю перевірена гармонія, як вінець багаторічних людських устремлінь.
— Ні визнань, ні нагород здобути не встиг, а тим часом без його зусиль як би далеко відсунулись всі наші польоти,— з відчутним жалем розмірковує Космонавт.— Навіть важко зрозуміти: чому таку унікальну людину не втримали в 41-му від наміру йти в народне ополчення?
— Не забувайте,— нагадую йому,— який то був час, ворог стояв під Москвою... Хоча ви тоді, мабуть, ще в колисці звершували свої орбіти?
— Війна диктувала свої закони — це зрозуміло,— не сприйнявши жарт, далі розмірковує він.— Однак службові особи, котрі його відправляли, мусили б розібратися, хто є хто?
Докір його ніби адресується й мені.
— Зважте на тодішню ситуацію,— кажу йому.— Тисячі й тисячі добровольців ішли в ополчення, залишали матерів, дружин, дітей, тож хіба міг він, людина совісті, такого обов'язку, шукати для себе якихось пільг чи переваг? Ви ж відчуваєте, що то за натура була...
Ми сидимо з сусідом, уже близько схилившись один до одного, ні про який сон не може бути й мови, обоє ми збуджені тим, до чого доторкнулись своєю уявою, обоє заполонені зараз життям отієї зоряної душі, що ніби присутня тут, між нами, що теж ніби поруч над океаном летить. Присутність того третього життя зближує нас, і водночас воно не піддається, щоб ми до кінця розгадали його. Ніби в якійсь заманливій грі, наблизившись, воно знов оддаляється від нас, зникає, окутане поволокою таємничості.
Людська уява втоми не знає, і ось настає якийсь момент, коли реальність салону враз видозмінюється, нема вже сплячих, закутаних в пледи людей, нема рівного гудіння двигунів суперлайнера, що несуть нас крізь темряву над океаном, натомість постає переді мною фронтовий зв'язківець, схожий на мого друга-піхотинця Шамрая... Все дивним чином переплелось. І ополченець, чиє життя ми щойно розгадували, і змучений піхотинець, батько залишених вдома дітей, обидва вони для мене зараз унікальні, обидва зливаються переді мною в один-єдиний образ худющої фронтової людини в обмотках, що крокує кудись під осіннім дощем у геть змоклій, зім'ятій пілотці, в шинелі без хлястика, з котушкою телефонного дроту на спині... Це йде він, піхотинський зв'язківець 41-го року. Йде під холодним нескінченним дощем у ніч бездоріжну, де грязюка хлюпає по коліна, твань поналипала на обмотках пудами. Багнюці нема краю. Просто якась планета багнюки. А трапиться болото — перебреди, а зійдуться перед тобою чагарі — продерись крізь їхнє колюччя та все далі йди, та все чимдуж, швидше і швидше, бо це ваш форсований нічний марш, бо десь там ждуть від вас підмоги — підмоги і порятунку. А коли вже зовсім знеможеш, наскрізь змокрілі від дощу і від власного поту, дістаєте ви дозвіл на привал, то одразу падаєте, де хто зупинивсь, просто в грязюку, адже марно було б інше вибирати місце, всюди довкола тебе тут тільки багнище, твань. Падаємо, як підкошені, і від виснаги нелюдської засинаємо одразу, де хто впав, засинаємо ще швидше, ніж цей космонавт, що вміє зусиллям волі програмувати свій сон...
Отже, ми там, серед шляху нічного, у нас привал, нас чекають чарівні світи сновидінь. Хтось кладе собі під голову напівпорожню торбу солдатську, хтось, замість подушки, підмостив котушку з телефонним дротом, а ті прихиляться на плече один одному, і вже їм очі склепились... Отак, пригортаючи зброю до себе, щоб не мокла, в позах скарлючених, неприродних, ми перебуваєм на вершинах блаженства, приймаємо як найдорожчий дар долі ці відпущені нам хвилини привалу. І перш ніж до нас крикнуть "вставай!", перш ніж розбагнючений шлях степліє від наших тіл, ми встигаємо — за якісь лічені хвилини — вийти з жахіття реальності, і, занурившись з головою в сон, встигаємо побачити навіть сни,— мабуть, то були найсолодші у світі сни наших кохань, наших родин, наших недосяжних домівок...
Високий цибатий зв'язківець, що на ньому шинеля висить, мов на кілку, що коток телефонного дроту робить його горбатим, він сягнисто й важко ступає переді мною на своїх тонких донкіхотських ногах в облиплих до самих колін багнюкою обмотках. Тілом перепочилий після привалу, він мовби зміцнився й духом, і тепер повеселіло звертається до своїх зв'язківців, обіцяючи їм винайти значно легший, можливо, навіть найнадійніший спосіб зв'язку між людьми. А коли хтось кине на ходу жартома — ну, це, хлопці, серед нас об'явився "геній в обмотках", то він на такий жарт не образиться ніскільки. І, між іншим, те "геній в обмотках" так уже до нього й прилипне.
А як вітер хмари розжене, і зорі холодні проблиснуть, він час від часу, задерши свою цапину бороду, сягне незрозумілим для нас поглядом угору, до зірок, і хто знає, може, тієї миті в саму моторошність і неосяжність Всесвіту пробувала прозирнути мудрість земного філо-софа-звіздаря... Занехаяніший за всіх, а до зірок він мовби найближчий.
Витривалість його дивовижна, живе в ньому справжня двожильність, іде під намоклим своїм тягарем, а скарги від нього не почуєш, лише коли чужі ракети стануть зловісно зринати над темрявою лісу, нічний безіменний товариш мій мовить до мене стиха:
— Вже близько.
Ліс після згаслих ракет стане ще чорнішим.
Перед світом ми входимо в цей ліс, вступаємо, як у готичний собор, бо така тут висока стрункість ще не торкнутих війною щоглових сосен.
Ніч відходить, хмари по небу розігнало вітром, угорі, між верховіттям сосен проблискує зірка, одна й друга, вони ясні, алмазно-чисті після дощу і розмірів аж ніби більших звичайного. Довготелесий зв'язківець, прилігши серед товаришів на галявині, дивиться вгору на ті зірки, на їхнє передсвітанкове недосяжне мигтіння, і ми бачимо на його зарослому обличчі, на спечених устах щось схоже на усміх.
Потім буде наказ,— як завжди, раптовий,— мерщій прокладати лінію зв'язку, і цибатий наш зв'язківець першим потрюхикає понад узліссям, мов жива мішень, рухаючись відкрито у своїй куцій перекособоченій шинелі. Незважаючи на зовнішню нібито незграбність та неповороткість, він кабель швидко, вміло прокладе, виявивши при цьому несподівану спритність. Та тільки повернеться до своїх, як знову пролунає нещадне: "Порив! Давай зв'язок!" Кому ж тепер бігти, щоб з'єднати десь щойно перебитий осколком кабель, відновити лінію, нитку життя? І знову цей, що в дорозі з симпатією названий був товаришами генієм в обмотках, піднявся сам, добровільно. Глянувши вгору, він безлячію, ніби під захистом зірки, пустився підбігцем по узліссю, подався шукати десь там ушкоджене місце. Всі дивились, як він побіг і побіг, трясучи борідкою, майже не пригинаючись. Та ось зупинився,— певне, знайшов, що шукав...
А коли, скошений кулеметом, він упав з кабелем у грязюку, не одна зірка здригнулась у світанковому небі над верховіттям тих щоглових сосен!
Здавалось би, все. Але й після цього він якийсь час ще мовби присутній у нашому лайнері, десь сидить отам в котромусь із передніх крісел, як був — у шинелі, в обмотках, ледь прикритих казенним ісландським пледом.
— Геній в обмотках, це правда,— задумливо каже Космонавт.— В ньому вся епоха... Весь дух її, поривання і безмежність втрат...
Тихо в салоні. Світло пригашене. Невідомі нам сни людські, прикрившись пледами, линуть і линуть у рівному нічному польоті.
Іноді, нахилившись до ілюмінатора, ми вдивляємося обидва за борт: що там? В усі сторони ніч, надра тьми, мерехтлива безодня.
А мої думки все про нього: з чим цей дивний мій земляк сподівався зустрітись на інших планетах, чого там шукав? Може, якихось радостей незнаних, неземних, якихось найповніших щасть, що їх він був позбавлений тут, у своєму короткому й загадковому житті?
1983