Першою точкою був ніс, другою — лоб, третього — губи. Від цього верхня губа у нього побільшала, стала якоюсь особливо сизою, соковитою, і хлопці, дивлячись на неї, запитували і самі ж відповідали: "Габдул, чого губи надув? — Светра пропалив.— А дірка ж велика? — Самий комір лишився".
Ось тепер і морочився Григорій Савич з цією дошкою, лагодив її і думав: "А чи могла б Ієреміада мене полюбити? Якби полюбила, то ми поженилися б, були б чоловіком і жінкою. А то — холостяк. Живеш і не знаєш, що з собою робити. Добрі люди, як ідуть в гості, то в парі, як ідуть з гостей, то теж у парі. Як співати захочеться, то теж є з ким. А холостому не те. Їсти сідаєш — сам; у кіно йдеш — сам; з кіна ідеш — сам... Правда, є ще учні, так яка з них користь? Ось, скажімо, Хома. Великий аж до неба... Ну, де таки видано з класної дошки гойдалку зробити?" І тільки подумав це, як щириця й. дурман, що росли біля сарая, зашелестіли, і на порозі став сам Хома. Учитель підвів очі і не повірив собі: ні гулі на лобі, ні виразки на коліні у гостя це було. Спитав:
— Чи це ти, Хомо?
— Я,— відповів той,— а що таке?
— Та нічого. Лагоджу оце дошку, подумав про тебе, аж і ти тут.
Хома скоса глянув на дошку, пізнав свою роботу, часто-часто закліпав віями і став такий маленький, що аж шкода було дивитися. Григорій Савич, не одриваючись від роботи і не дивлячись на Хому, питав далі:
— То чого це завітав? Діло яке є?
— Еге ж,— зраділо відповів Хома і враз повищав, підняв вії, глянув, і очі у нього стали великі, гарні й допитливі, з тривогою, захованою на самому дні. Оцю тривогу й помітив Григорій Савич.
— То кажи, яке в тебе діло?
— Діло таке,— почав Хома.— Тільки я не сам: он і Пилип, і Куприк, і Женька, і Тимофій, і Олька...
— Оля,— поправив Григорій Савич.
— ...і Оля,— без затримки виправився Хома.— І всі. Коли ми на екскурсію підемо?
Григорій Савич одклав викрутку, витер руки об фартух, вийшов із майстерні. Під стіною жовтої акації стояли вряд хлопці й Оля, всі пильно дивилися на Григорія Савича, всі одним замахом поскидали кепки, у кого вони були, і одним диханням сказали:
— Здрастуйте, Григорію Савичу!
Григорій Савич одповів на привітання, пильно оглянув гостей. Очі у всіх були ясні, чесні, тільки на дні кожної пари можна було помітити, як і в Хоми, темні цяточки, за котрими ховалися пригоди з жабами, бритвами, канатами, безмінами...
Григорій Савич почухав потилицю і протяг солоденьким голосом:
— Ти диви, як закортіло на екскурсію! Чого це раптом? Ану, Пилипе, кажи. Що цьому за причина: розчарування у делікатних стравах чи палке поривання до істини?
Пилип виструнчився, як на уроці геометрії, відповів, заховавши свою зрадливу цяточку десь глибоко-глибоко:
— Мене вабить в екскурсію палке поривання до істини!
— Здорово,— відповів Григорій Савич і тим самим тоном спитав: — А може, ти ясніше скажеш, чого ти сподіваєшся від екскурсії?
Пилип ласо облизався і промовив мрійно, обминувши в’їдливий тон Григорія Савича:
— Е, так це ж ми з Хомою хочемо на Діамантовому березі знайти діамант такий, як у нашої Катрі на персні — сім карбованців двадцять копійок заплатила в магазині, у Білій Криниці. І ще знайти золотий скіфський меч! І золоту скіфську підкову!
— Два золоті скіфські мечі і дві золоті скіфські підкови,— піднесено вихопився Хома.— Всі археологи без такого здобутку не повертаються додому.
— Умгу,— протяг Григорій Савич і в одну мить яструбом накинувся на Куприка:
— А тебе що вабить?
Куприк вже забув фразу, котру так ловко склав учитель, ставлячи запитання Пилипові, і тому відповів сам, як міг:
— Мене вабить, це як треба все знати й бачити, наприклад, ріки, моря, океани, де є які лайнери, сейнери, флотилії, траулери й Гаурізанкар. Бо як виросту, то стану матросом далекої плавби, а коли нічого не знаєш, то як ним станеш?
Григорій Савич зміряв очима Куприка і всміхнувся:
— За безмін з батьком уже була розмова?
— Хай хоч і була, але все одно матросом стану,— уперто стояв на своєму Куприк.
Не ждучи, поки Григорій Савич повернеться до неї, Оля сказала:
— То я все в книжках мандрувала з героями Джека Лондона та Юрія Смолича, а тепер і самій хочеться.— І, вся зарум’янившись, потяглась до учителя: — А ми куди підемо? На південь, північ, захід чи схід? Я люблю, як на південь, бо ж там сонце і Чорне море. А про море Лєрмонтов написав так: "И море Черное шумит, не умолкая..." Як же ж гарно! От. очі заплющу і бачу море, і. чую його...
— А я не люблю моря,— перебив її майбутній тракторист Тимофій.— І солоне, і як закачає! А що шумить, то, подумаєш, яке щастя. Он у Білій Криниці по неділях такі базари бувають... Один дядько гав ловив, то у нього порося вкрали!
Григорій Савич поморщився і далі накірчив без всякого попередження Женьку:
— А тебе яка сила змушує шукати порятунку в експедиції?
Женька набурмосився і тільки й зумів:
— А чого вони... Все Женька та Женька...
— Це ти про матір? — спитав Григорій Савич.
— Еге. Як що, так зразу й віником... Дуже мені теля оте потрібне. Краще вже податися на екскурсію! — І пожвавішав: — От коли б із собою ще прапор узяти, сурму, барабан... Та всі в нових галстуках. А панами білі-білі! Труси на всіх голубі. Раз-два! Раз-два! Лівою! Лівою!
"Ну, цей теж на своєму коні",— підсумував Григорій Савич.
— Скільки ж вас? Раз, два, три, чотири, п’ять. Оля шоста. Мало. Сьогодні, здається, ще був конфлікт дома у Люсі. Це вже семеро. Я восьмий...
— А у вас хіба теж був конфлікт? — безневинно спитав Пилип і навіть оком не кліпнув. Всі на селі говорили, що учитель уникає зустрічатися з Ієреміадою. Ієреміада ж ось-ось приїде. Пилип змикитив це і вліпив учителеві не в брову, а в око. І стояв смирний, мов ягнятко.
Всі хлопці тихо чмихнули і зразу ж поховали від учителя очі. Крім Олі, Оля на Пилипа розсердилася, щоки від цього у неї відразу почервоніли по самі вуха, очі засвітилися іскрами гніву, і вона сказала Пилипові обурено й щиро:
— Як же ж тобі і не совісно! Дуже потрібна Григорію Савичу твоя Ієреміада. Бач, який ти, Пилипе, чотирьохокий. Двоє очей до вчителя, а двоє — від нього...
Григорій Савич погладив очима Олю по голові й сказав, не ворухнувши бровою:
— А чого ж, і в мене конфлікт, Пилипе. Я в бригадира Івана Микитовича просив дати нам на час мандрівки рябу кобилу і воза, а він погодився дати тільки осла Явтуха і Білана, вовкодава. Та й то скупився. А без Білана і Явтуха яка ж це екскурсія?
— Еге ж,— вихопився Пилип.— Без Білана не можна. А то вночі як наскочить вовк...
— Або ж два вовки! — блиснув очима Хома.— Що тоді робити? Білан, хоч би то був найстрашніший вовк — р-р-р-а-а-з! І немає його. Він і ведмедя подужа.
— Чуєте,— спитав пристрасно у Григорія Савича Куприн, майбутній морський вовк,— а хто кого подужає: акула морську змію чи морська змія акулу?
З усього цього видно, як Ієреміада цікавила хлопців. Тільки Оля обурено думала: "Чого вона мучить Григорія Савича? Коси пообрізувала; розкудлилася, як відьма. І все регоче, на все село чути: хи-хи-хи, ха-ха-ха! А сама гидка: як витріщить баньки, то всі собаки на вулиці брешуть... Тьху!"
Такі події почали розгортатися в селі Новопшеничному. Життя втягло в свій коловорот учителя Григория Савича, хлопців — Пилипа, Хому, Куприка, Женьку, Тимофія, потім ще вродливу, тільки дуже опецькувату Олю і її подругу Люсю, оту саму, що допомагала Хомі управитися з класною дошкою.
У Люсі конфлікту сьогодні не було. То вони з старшою сестрою грали в театр. Старша сестра товстим голосом говорила за Терпелиху з п’єси Котляревського "Наталка Полтавка", а Люся тоненьким голосом — за Наталку. Розігралися добре. А здаля здавалося, неначе мати докоряє Люсі.
В цей час і залунали в школі піднесені голоси. Дзвінко кричав Пилип, бутів Тимофій, намагався всіх перекричати Женька. І Оля була біля них.
— Чуєш? — спитала Люся у старшої сестри.
— Чую,— відповіла та.— А що?
— Як вони там, то хіба ж я можу всидіти дома?
Працюючи над маршрутом подорожі, Григорій Савич знайшов на карті такий район України, де в одному місці зійшлися три зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Якось воно так сталося, що смуга Степу, видовжуючись і закручуючись, забралась по карті високо на північ, перетявши увесь масив Лісостепу. Така ж сама віднога Полісся, корячися не знати яким законам, спустилася глибоко на південь, перерізала ту смугу Степу з заходу і поповзла на схід до Дніпра, щоб знову злитися з рідним Поліссям.
Але цього мало! Багато мільйонів років тому на просторі від Азовського моря до Полісся підносилися височенні гори. Ці гори згодом вивітрились, від них залишилася тільки кам’яна підошва, яку вчені назвали Українським кристалічним щитом. В багатьох місцях цей Щит поховано глибоко під наносами. Іноді ж він вибивається на поверхню, докорінно міняючи краєвид місцевості. Ґрунт стає кам’яним, випинаються дужі горби, скелі, плин степових річок перетинають гранітні гряди, круті береги все вище й вище лізуть вгору...
Один з таких виходів Кристалічного щита припав саме на ту точку, де зустрілися три зони. Утворилась гірська країна з бескетами, ущелинами, проваллями — неначе маленький Кавказ в самому центрі української землі.
Григорій Савич хвилювався, не шкодував фарб на розповідь і думав, що ці картини захоплять і його слухачів.
Насправді ж було інакше. Розповідь слухав тільки Хома, широко розплющивши свої великі, повні зачарування очі. Пилип, хоч і дивився просто в лице Григорію Савичу, проте займався тим, що одкручував ґудзик від штанів у Хоми; Куприк водив соломинкою за вухом у Олі; Тимофій не спускав очей з горобця, який стрибав за десять кроків на стежці.
Помітивши це, Григорій Савич гірко зітхнув: мабуть, убога в нього мова, бідний запас знань. З таким багажем Ушинським не станеш.
Саме в цей час біля гурту з’явилася Люся.
— Ось, гляньте, і Люська вже тут,— перший вигукнув Пилип. І додав: — Ех, запізнилася. Ти б почула, як Григорій Савич про маршрут гарно розповідав. Всі три зони — Степ, Лісостеп і Полісся зійшлися в одній точці, зверху на них ліг Український кристалічний щит. І ось туди ми рушимо в експедицію. Підеш з нами, еге?
Пилипів постріл вбив одразу двох зайців. Першим зайцем була Люся.
— Ой,— скрикнула вона. І, тремтячи з радості, повернулась до Григорія Савича: — Пилип правду каже?
— Правду,— відповів Григорій Савич.— Може, й ти з нами?
— Та хіба ж можна дома залишитися, коли тут і Пилип, і Куприк, і Хома, ще й Оля!
Другим зайцем, котрого з одного пострілу вбив Пилип, був Григорій Савич, бо Пилип тільки ж удавав, що не слухає, а насправді слухав! Слухав жадібно, все чув і, запам’ятав: по очах видно! Григорію Савичу одлягло від серця.