Постояли кілька хвилин, передихнули й знову майнули в степ, цього разу вже назавжди.
"Цікаво, що вони почували, опинившись на волі? — думала тепер часом Марія про" тих дивних оленя з оленицею.— Яким видався їм оцей наш Чаїний, вкритий степовими травами, найкращими пасовиськами, але звідусіль оточений неосяжним, сліпучим, непереходимим морем?"
Після міста все життя на острові тече якимсь уповільненим темпом, перекочується рівними, невисокими хвилями. Кожен робить своє діло розважливо, неквапом, наче попереду в нього — вічність. І так усі: чи то маячани біля маяка, чи колгоспний пасічник, що оглядає в степу свої вулики, чи рибалки, що вибирають бригадою невід... Марія також годинами може тепер сидіти з книжкою на березі, читаючи Джека Лондона або просто задивившись у синю морську далечінь. Все ніби жде когось з моря, з чистих його просторів.
В'ється в повітрі білосніжне птаство, скидаються поблизу блискучі дельфіни. Ледь помітний бовваніє далеко в морі дрібний рибальський флот...
Лише зрідка море винагороджує дівчину бентежною, ні з чим не зрівнянною радістю: це коли, прямуючи на Керч або повертаючись звідти на рибзавод, проходить неподалік "Боцман Лелека".
Марія одразу впізнає на палубі Вовика. Він стоїть на борту з мегафоном в руці і щось весело гукає на маяк. Що він гукає? Як не напружує Марія слух, але розібрати нічого не може, вітер доносить лише невиразне:
— Я-а-а...
— Що то він гукає, той "летючий голландець"? — запитує мати з порога.
— Не розберу, мамо,— відгукується з берега дівчина, не в силі зізнатись навіть матері у своїх потаємних здогадках: може, то він гукає "Марія-а-а"? Чи, може, пустуючи, і гукав лише саме оте розкотисте "я-а'-а..."?
їй хочеться, щоб катер не проходив так швидко мимо, щоб хоч на хвилину завернув на маяк. Але чого? Сюди він прибуде не скоро, тоді лиш, коли кінчаться запаси ацетилену. Доставить повні балони і забере порожні...
— ...Я-а-а... я-а-а...— чути все далі. Звуки стеляться низом, по воді, вихлюпуються на берег разом з хвилею, наче то озивається до Марії саме море. Невиразний смуток проймає дівоче серце. Знову — котрий уже раз! — вона перелічує в умі, скільки ще повних балонів зосталось на складі. Ще багато. Повільно, дуже повільно в ці короткі літні ночі вигоряє на маяку світильний газ!
III
Вовик-капітан мовби розгадав потаємні дівочі думи: прибув на маяк позачерговим рейсом, раніше ніж Марія сподівалася.
Була неділя, вихідний день, дівчина стояла на березі боса, ситцеве платтячко легко розвівалось на ній, і все, мов чарівний сон, перед нею збувалося наяву. Сяяло небо, розцвітало море, і білий красень "Боцман Лелека", розтинаючи морську гладінь, повним ходом наближався до маяка.
На палубі було повно пасажирів, біліли костюми, лунала музика, наче то наближалося з моря чиєсь щасливе весілля. Марія одразу догадалася: рибзаводці виїхали на прогулянку. Як це було до речі! Догадувалась дівчина і про інше, про те, що, мабуть, саме Вовик-капітан запропонував їм висадитись тут, на маяку, а не де-небудь в іншому місці... Чаїний був для жителів берега улюбленим місцем літніх пікніків, здавна приваблював їх своїми чистими чудесними пляжами та запашним степовим повітрям... Але раніше, в таких випадках приставали десь у рибальському селищі чи й просто в степу, а зараз ідуть прямісінько на маяк, до гостинного Маріїного дому. Це ж просто чудово!.. Дівчина ледве стримувала свою радість.
"Боцман Лелека" виростав на очах. Вже добре видно Марії на містку стрункого, капітана в кашкеті, його привітне, з виразом відваги обличчя... От він щось каже стерновому, от уже сміється до Марії, і дівоча рука сама якось підіймається для привіту, радісно махає йому в повітрі книжкою...
— Чекай-но... Кому ти махаєш?
Дівчина, схаменувшись, озирається. На горбку біля маяка стоїть батько. Вигляд у нього зовсім не гостинний: рушниця на плечі, сам насупився, вуса стирчать сердито. Що він задумав?
— Омеляну Прохоровичу — салют! — гукає з катера огрядний в білому кітелі мужчина, весело потрясаючи над головою пляшкою шампанського.— Приймай, гульнемо до неба!
То Вовиків батько, директор рибзаводу товариш Гопкало. І товариш Гопкало, і більшість присутніх на палубі пасажирів боцманові добре знайомі. Он посміхається директорша — висока показна дама в темних від сонця окулярах, за нею товпляться начальники цехів з дружинами та родичами...
Катер збавляє хід, розвертається, хтось уже гукає: "Швартуй"!
Боцман спускається до причалу.
— Швартуватись забороняю,— беручи рушницю на руку, попереджує він суворо, як вартовий.
— Голосніше! Що ви сказали, Омеляне Прохоровичу?
— Те, що чули. Зона! Швартуватись не дам. Компанія спочатку приймає це за жарт.
— Оце вам і Мис Доброї Надії!
— Тут нас ще холостими обстріляють!
— Змилуйтесь, Прохоровичу! Ми до вас на медок та на юшку, а ви...
Товариш Гопкало вже трясе в повітрі величезним кільцем ковбаси, мовби спокушаючи ним боцмана.
— Чуєш, Прохоровичу, як пахне? Домашня! Об'-їденція! Облизенція!
Боцман стоїть, як скеля, не усміхаючись, не приймаючи жартів.
— Зона — і все,— похмуро одвертається він убік.— Острів великий, шукайте собі місця деінде.
— Але ж у вас тут найкраще...
— Вам сказано: зона!
Змагатися далі з боцманом було безнадійно, така вже натура: ще справді пальбу ради свята відкриє... Катер дав задній хід.
Марія не знала, де себе подіти. Сором палив її. Як можна бути таким! Навіть тут не відступитись від правил, своїх заводських не пустити на берег!
Стояла знічена, втупивши налиті слізьми очі в пісок, зволожений хвилею, покритий до самих ніг танучим шаром білосніжної піни. Чистим мереживом бурхає море. Могли б вони сьогодні з Вовиком удвох ходити по оцих мереживах, по оцьому світлому казковому берегу, що то пригасне, то знову сяйне, вкриваючись піною, аж видніше стає навкруги... А тепер? Коли ще він тепер заверне сюди і який слід залишить в його серці невблаганна батькова жорстокість?
Вже відпливаючи, Вовик обернувся з містка до Марії. Думала, буде сердитий, а йому — як ніде нічого! Несподівана сутичка з боцманом, видно, анітрохи його не приголомшила, іншої зустрічі він ніби й не чекав тут, у забороненій зоні маяка. "Що, мовляв, візьмеш із старого? Дивацтва його нам відомі!"
І на мигах дав зрозуміти Марії, що вони пристануть в іншому місці, навіть вказав жестом приблизно де саме: отам на північному кінці острова, де височить напнутими антенами радіостанція рибзаводу... Дівчині неважко догадатись, для чого це їй пояснює Вовик: в такий спосіб він мовби запрошував, щоб вона також прийшла сьогодні туди.
Коли катер віддалився, Марія з болем у голосі звернулась до батька:
— Тату, ну як ви могли так? Майже всі там свої, сам директор...
Старий посвітлішав на виду, насмішкувато кивнув катерові вслід:
— Отож і директор... Стривай. Я його ще й на партактиві розчихвощу, буде йому юшка! Таке судно у вертеп перетворити!
— Що ви говорите, тату? Який вертеп?
Мати, підійшовши, теж рішуче стала на батькову сторону:
— Це все він, отой вітрогон, їх навіз... Раз почастували медом, так його і вдруге сюди, як трутня на солодке, потягло!..
Марія знала, що мати недолюблює Вовика, одначе не сподівалася, щоб материна незрозуміла антипатія до нього могла зайти так далеко. Образу, кинуту вслід йому, дівчина цілком прийняла на себе.
Хотіла б відповісти зараз матері гострими дошкульними словами, сказати, що мати топче її почуття, що мати й саму її, мабуть, ніколи по-справжньому не любила, бо для неї завжди на першому місці були сини,— Марія мала на увазі братів, з яких один загинув під час війни в Новоросійську, а другий служить зараз на Далекій Півночі, в морській авіації. їм віддавала мати щедру свою любов, а Марію з дитинства вважала дикункою, відлюдницею, більше боцмановою, аніж своєю донькою. Так принаймні здавалося дівчині зараз, коли їй хотілося чимось найвразливішим допекти, дошкулити матері. Але чіпати братів їй і самій було боляче, та й думки її весь час крутилися більше довкола Вовика.
— Якими словами ви кидаєтесь... А спитати б вас, мамо, що він вам лихого зробив?
— До лиха ще не дійшло, а серце моє не лежить до нього. Чує, чує воно, що не той це чоловік... І тут ти мене не переконаєш, дочко.
— Я й не збираюсь вас переконувати. Та й у чому? Вовик поки що не підсудний, вини на ньому нема, і адвокатів йому не потрібно!
Виказала одним духом і, обернувшись, повільно рушила понад берегом далі-подалі від маяка. Не туди, де ледь бовванів катер, де призивно здіймалися в небо високі антени радіостанції, а геть зовсім у протилежний бік.
Мати не спускала очей з Марії, аж доки та, віддалив-, шись ген-ген, сіла на піску, схилившись над книжкою. Лише після цього Євдокія Пилипівна полегшено зітхнула й рушила до хати.
IV
Кликати на обід Марію пішов Дьома Коро-най. З усіх хлопців тільки він лишився в цей день на маяку. Як і личило майбутньому олімпійцеві, він тренувався навіть у вихідний, шпурляючи диски та тягаючи двопудові гирі попід сараєм, а коли Євдокія Пилипівна запропонувала піти погукати Марію, охоче прийняв на себе цю місію.
Дівчина сиділа, схилившись над розкритою книжкою, мовчазна, непорушна. Ніби читала, а не читала.
— Ти що, Маріє?
Вона звела на Дьому колючий, роздратований погляд:
— А що?
— Ти наче заплакана...
— А тобі що до того?
— Та, розуміється, нічого. Така була між ними розмова.
З усіх мотористів Дьома з його олімпійським спокоєм і впертими мріями подобався Марії пай більше. Але зараз і він їй був небажаним, майже нестерпним. Може, якраз за те, що мати до нього прихильна і якось у розмові жартома назвала Дьому зятем.
Граючи левиною мускулатурою, "зять" простягся перед Марією на піску — грубезний, стрижений під бокс, обпалений сонцем, білобровий. Які в нього ручища! Безпричинно розпливаючись до вух, бере у Марії з колін книжку.
— Що читаєш? Марія промовчала.
— "Але хіба ми не знаємо, що білі люди вбивають? — став читати уголос Дьома.— Хіба ми забули велику битву на Койокуку чи велику битву при Нуклу-кієто, де троє білих убили двадцять чоловік із племені тоцікакатів? І невже ти думаєш, що ми не пам'ятаємо тих трьох із племені тана-нау, що їх убив білий Мекл-рот?.." І невже ти забула,— в тон продовжував Дьома,— що нам пора обідати, що стіл уже накрито і шеф-кок нервується?..