Аж мусили прив'язувати його законом про заборону виходу з колгоспів.
Ця колективізація розполохала село, змусовила багатьох виїхати в Маньчжурію, не кажучи вже про загнаних на той світ і в табори та в безкінечні злидні. Та попри все те українське село борюкається і живе, тільки, на жаль, стираються його національні ознаки; вірніше, далекосхідні українці дедалі більше втрачають своє національне обличчя, перетворюючись у "єдиний совєтський народ".
IV
За царського режиму
За царату, під час боксерського повстання в Китаї, що перейшло і на Амур, основне вістря російської національної політики було звернуте проти китайців.
Українці ж тоді, хоч і не мали ніякої національної та політичної волі, але й не зазнавали ніяких утисків. їх просто русифікували у школі, в церкві і вдома; вони ж як могли протиставили себе, стихійно зберігаючи мову, звичаї, традиції. І зберігали їх аж до совєтів.
Совєтська теорія і практика
За совєтів вістря повернулося в інший бік, згідно з тезами і приписами так званої ленінсько-сталінської національної політики. Хоч офіційно, за конституцією, кожна нація має право на рідну школу, пресу тощо, совіти зробили все, щоб українців на Далекому Сході всього того позбавити.
Існування на берегах Тихого океану компактної маси українців просто намагались обійти, хоч та маса у своїй основі україномовна. Особливо міцно зберігають мову і традицію жінки, матері. А звідси й діти говорять такою мовою, як і мати. Я зустрічав безліч жінок, що й по сьогодні говорять так, як вони говорили десь на Поділлі чи на Полтавщині п'ятдесят років тому, ще дітьми й дівчатами. Чоловіки, ідучи в армію чи в школу, чи взагалі, псують мову, але вони говорять і не російською мовою. Далекосхідний край, крім окремих мов, має ще і загальну мову — жаргон. Совіти зробили все можливе, щоб українського питання на Далекому Сході взагалі не існувало.
Лицем до китайців...
Китайці мали свою школу, свою пресу, свій театр. Скільки українських грошей вгачено на всі ці національні жести "лицем до Китаю", на всі ці латинізації китайської абетки, на газети, видавництва, олімпіади! Так само все це мали й корейці, доки їх не виселили до Казахстану, розв'язавши одним махом ціле корейське питання. Мали національну школу і все інше так само тунгуси, і гольди, і коряки, і чукчі — всі, всі...
Не мали нічого тільки українці. Проте були сили, які йшли наперекір і домагались таки для українців їм належного.
"Вітер з України"
В епоху Скрипника, а саме в 1932 — 33 роки, Буценко, що саме попав на Далекий Схід за гріхи (до цього він був на Україні секретарем ВУЦВИК'у), розпочав там українізацію на високу [...], українізацію Далекосхідного краю з осередком в Хабаровську. В 14 районах з українським населенням проводилась українізація всього державного апарату, шкіл, преси... Це були, як тоді було модно казати, "райони суцільної українізації". 14 районів — це майже всі основні райони Приамур'я й Уссурійського краю. Крім мережі шкіл, кожен район мав українську газету, бібліотеку. Була і загальнокрайова українська газета. Крайове українське видавництво (в формі окремого сектору в так званому "Дальгізі", що мав їх чотири — російський, український, китайський і далекосхідні українці дедалі більше втрачають своє національне обличчя, перетворюючись у "єдиний совєтський народ".
Схопилися за голову...
Хтозна, до чого воно дійшло б (у всякому разі я зустрічав корейця, митця іманської української газети, і цей кореєць — Кім-Гі-Сун — уже говорив українською мовою) — хтозна, до чого воно дійшло б, кажу, коли б у Москві не схопилися за голову...
Буценка геть зняли і згодом десь заслали у табори. Редакторів порозганяли, школи позакривали, вчителів згодом посадили до льохів НКВС як "агентів фашизму", а для виправдання оголосили, що сам народ не хоче тієї української мови.
Розгромивши українізацію, московський уряд, одначе, всіляко підтримував приїзд туди всіляких бригад з України — хорів, театральних груп, окремих акторів, але це спеціально для армії. Крім того, її частини та деякі прикордонні залоги мали свої українські газети, де служили українці. Але це все тому, що армія та прикордонники складались переважно з українських вояків, що відбували тут службу за принципом більшовицького використання національностей; тож їм замилювали очі, щодо краси ленінської нацполітики, — служи, мовляв, далеко від батьківщини, але маєш рідну газету і все інше.
Українська пісня
Всі ці бригади виступали тільки перед вояцькою аудиторією, але бували випадки, коли такі виступи відбувалися й серед селян. Треба було бачити й чути як сприймали, з яким ентузіазмом відгукувалися далекосхідні наші земляки на такі концерти. Та їм щастило не часто. Через те село, та й українське населення міста, надолужувало на українських платівках до грамофону. Українська пісня в "грамзаписі" пройшла по всіх найглухіших закутках цих земель. І Литвиненко-Вольгемут та Петрусенко озвучують з одинаково великим успіхом і уссурійські нетрі й камчатські та коряцькі "закапелки" й чукотські снігові пустелі. І тих пісень українських понаучувались усі. Особливо "Розпрягайте, хлопці, коні", — цю співають навіть тунгузи.
Одначе, коли б Москва могла відмежувати українське далекосхідне село і від цього, — вона відмежувала б. Це було ясно для кожного. Недарма, коли в 1934 році Довженко робив зйомки для свого "Аерограду" в Далекосхідному краю, він — Довженко, український кінорежисер, — не посмів навіть дрібницею виокремити українськість Далекого Сходу. Єдине, де він спромігся показати свою українську душу, та й пізнати Далекосхідну Україну, — це в номері хабаровського готелю. Тут уже він одвів серце разом із Фадєєвим, улаштувавши з ним турнір щодо знання української пісні. І виявилося, що Фадєєв, цей відомий російський письменник, уроджений зеленоклинець, знав тих пісень не менше від Довженка і навчався їх з дитинства на Зеленому Клині.
Наслідки більшовицького гніту
Проте "досягнення" совєтів для піднесення національної свідомості українців на Далекому Сході таки є. Всі оті нескінченні етапи з українцями, гнаними із заходу на схід і зі сходу на захід, відіграли свою роль. Не з іншого, то хоч із цього вони знають, хто вони і "чиї діти".
Все підсовєтське життя підсилило притаманну взагалі для Далекосхідних українців тугу за рідним краєм. Одначе для цих наших земляків властиве прив'язання до нової батьківщини. Часто можна почути від них про те, щоб поїхати подивитися, як там в тій Україні, але з тим, щоб повернутися назад...
Українська колонізація за совєтів
Попри все своє ігнорування українського питання в Далекосхідному краю, совіти, одначе, продовжували й підсилювали заселення його українцями. Заохочували демобілізованих із армії українців осідати на Зеленому Клину, впливали на всіляких фахівців з усіх галузей, щоб тут працювали. Партійні кадри з України перекидали сюди порядком партмобілізації. Так само засилали й репресованих на так зване вільне заслання. Концтаборовикам, по скінченні термінів, також охоче дозволяли селитися і працювати в цьому краю, навіть заохочували до цього. Одночасно ж провадили і планове переселення селян з України на Далекий Схід. Та це не були оті переселенці часів царату, оті відважні перші піонери, добровольці, конкістадори. Це були примусові засланці. Сюди змушували перевозити навіть окремі колгоспи. Та під час колективізації в Україні в цей край кинулося добровільно багато селян, рятуючись од розкуркулювання. Та, гай-гай, тут вони потрапили в таку ж кашу і розпорошилися по всіх усюдах — по золотих копальнях, по різних містах. Навіть у Біробіджані з'явилось їх немало, у цій далекосхідній жидівській Палестині, де, до речі, більше українців, ніж жидів. Бо всі жиди геть розбіглися і тільки партійна й урядова верхівка, складена із самих жидів, репрезентувала ту жидівську расу.
"Дівоча армія"
В роки 1936 — 37 наїхало до Далекосхідного краю багато дівчат з України. Це було в час штучно викликаного руху так званих "хетагуровок", спричиненого недостачею жіноцтва на цій благословенній землі... Армія, флот, концтабори — все це виходило, демобілізувалось, осідало — одні женихи. Треба було їх одружувати. То ж, туди й рушила ціла "дівоча армія". Багато гарних дівчат понаїздило з України. Не знаю, чи всі вони повиходили заміж, чи, може, повтікали назад, додому, але було серед них багато наречених із вищою й середньою освітою, фахівців.
Шлях злиднів і сліз
Крім усього цього допливу й довозу українців у Далекосхідний край на постійне помешкання, було тут завсігди ще багато тимчасового, так би сказати, рухомого українського люду, що вічно виповнював поїзди, пароплави, стації та пустирі, — ці нескінченні потоки заробітчан, контрактованих з України на рибні промисли: у Примор'я, на Сахалін, Камчатку. [...] Коли ж до цього заробітчанського пересування додати постійний рух етапних поїздів та нескінченні ряди концтаборів при будованій новій залізній дорозі, виповнених засудженими українцями, — то далекосхідну залізничну магістраль у ці роки можна сміливо назвати дорогою злиднів, розпачу і сліз українського народу.
Стійкість раси
Цікаве питання про стійкість українського корінного народу на Зеленому Клині щодо фізичної асиміляції. Я не збираюся тут висвітлювати його докладно, бо це потребує окремого дослідження, точніше окремої праці. Але деякі підмічені випадки підтверджують думку про абсолютну відпорність українського народу на асиміляцію з народами неслов'янського кореня. Скажімо, з тунгузцями, китайцями тощо. Так за шість років я не подибував і не чув ні про один випадок одруження тунгуза чи гольда, чи навіть корейця з українкою, а українця — з жінкою цих народностей. Розмова з хлопцями та дівчатами на цю тему викликають тільки регіт.
Щодо подружжя московок із іншими представниками, то це явище поширене. За весь час я знав лише два випадки подружжя українок із китайцями (власне, маньчжурами). Але це винятки, що лише підтверджують правило: українки відчувають фізичну відразу й погорду до китайця.
Дивовижна родина
Розкажу дещо про одну мішану маньчжурсько-українську родину. В селі Сагібовому на Амурі жила родина, де чоловік був китаєць (маньчжурин), а жінка — молода й дуже гарна українка.