А той!.. Чи варто лічить їх?!
Завжди знаходивсь виродок в родині.
Шкода тільки, що в Матері таких
Багацько
розплодилось нині.
VIII
Стягли спідницю й — марш у "нову путь".
Ворожать все, крізь сито цідять воду,
Звідкіль "вітри історії гудуть" —
Чи то із Заходу, чи просто десь зі Сходу.
Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов!
Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний****.
Колись він сам за вас промовить слово,
Колючий, неминучий і постійний.
І заката "історію", стривай!..
А діти та й безбатченки онуки
Візьмуть —
і таки просто на одчай
Пропишуть іжицю
батькам по сьомій букві*.
ІХ
Не з Заходу і не зі Сходу
Вітри історії гудуть,—
То знову тінь цього народу...
То знов замучені підуть
За Рубікон ламать закони,
Трощить, розхитувать стовпи,
Нову династію і "трони"
В крові і вогнищі топить!
Вони мовчать... Мовчать у гніві,
Як ніч, дивізії... полки...
Готують стріли, в'ють тятиви
І нишком точать тесаки.
Підводиться! Підводить крила,
Як недобитий Прометей!
І постать грізного Трясила
Росте із стогону дітей.
X
Ані Мойсей, ні Ленін, ані Юда,
Ані кретин — продажний каламар,
Ані лаковані — такі блискучі люди,
Ні всеросійський паламар,—
Ніхто-ніхто!..
Лише вони одні —
Ці підпанки, ці одщепи від Юди,
Ці здирщики,— вони то знов в вогні
Тебе "обкраденого збудять"!
А ці поможуть...
Тільки не будить.
Вони присплять. Наб'ють зажерне чрево.
Наловлять рибки з темної води...
А вже як тобі добре занудить
І п'ястуком махнеш з звірячим ревом,—
Вони піднімуть прапори і в крик:
"Бандити!!!
Варвари!!!
Противники нового!!!
Проти братерства заколот?!?
Під м у р р!!!"
І забряжчиш, закутий і понурий,
Кайданами з острогу до острогу.
Було так завжди.
Та не буде так!
Колись же "будуть людьми люди!"
На обрії запалить хтось маяк —
І не затрима вітру з Кобеляк
Ані Мойсей,
ні Ленін,
ані Юда.
1926 р.
ОДА ДО СТАЛІНА
Эти украинцы мечутся как бездомные
собаки по всему свету, но карающая рука
пролетариата всюду настигнет их...
З промови Сталіна
Писали всі тобі і не жаліли рим,
То й ми напишемо, як Рильський той Максим,
І розквитаємось за давню нагороду —
За "баланду" тюремну...
Отже, пишем оду!..
О Йосипе! — не так,
О Йосипе кривавий!!
І ще не так. Ах, Боже мій,— словник!..
Гай-гай, нема епітета,— один десь був і зник,
Перевела одописальників орава,—
В запамороченні взяла
І перевела
Стерв'ятника в "орла".
І от тепер не знаю,— як почати?
Ах, як тебе, найбільший, звеличати?
Як найгідніше розпочати оду —
Цю оду — ось цю відповідь народу
Того, що "мечеться, бездомний..." — і так далі,
Чи в шалі, чи в запалі, а чи в сказі...
Ну, словом,— історично бовкнув
в істеричнім шалі.
О Музо бідная моя! Ти все перенесла,
Босенька мрійнице, дикунко непокірна!
Марудна штука то — писати про "орла",
Але всміхнися й будь до краю вірна,
Як вірною була в розвагах і в бою,
В чекістськім пеклі і у "соцраю";
Скажений той "орел" занадто щось реве —
Він все життя нам не дає спокою:
Женеться
за тобою,
за босенькою
такою...
Як дожене — напевно розірве.
Та ти смієшся дзвінко, як мала.
От так? — І не лякаєшся "орла"?
Безжурна ти і непоправна зроду!
Пройшла Сибір, пройшла "вогонь і воду",
І ще збираєшся пройти...
Та він це добре зна,
Того й реве, аж світом йде луна,
Що не спитали в нього й не спитаєм броду.
Але...
Тут крапка.
Отже — пишем оду.
О Йосипе... Усі епітети юрбою
Зійшлись і товпляться, та гідного нема.
Нема. У людській мові їх нема,
Геть бліднуть всі слова перед тобою.
Ти все перевершив,
і всіх ти перегнав,
І все переступив,
і всіх переплював,
О дум володарю!!. Як той чиряк на тілі.
О Цезарю — Отреп'єв — Джугашвілі!
Але — стривай. Це хто там так волає?
Ага, династія "Второво Ніколая!"
Династія "К р и в а в о г о". Чого він там ячить?
Чого лепече, мов дитя, той Ніколай? А цить...
Резон! Ура! Диктаторе, приймай:
Чоло схиляє імператор Ніколай
Перед тобою. Він навколюшки стає
І титул свій тобі передає.
Осанна, о істото злая!
О перший лицарю Второво Ніколая!
О генію! О самодержцю величавий!
О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ!
Микілка був лиш немовля перед тобою,
ТИ велетень, ТИ все в крові втопив.
ТИ сотворив добу, відкрив її й закрив,
І зватимуть її кривавою добою,
Твоєю тобто.
Прогримиш на всі віки й держави,
О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ,
Але не думай, шо ми "злі, як пси" —
Ти любиш ордени,— будь ласка, НА Й НОСИ:
Я хочу придобритися, щоби не був ти лютий,
І орден видаю
"С К У Р А Т О В А М А Л Ю Т И".
Носи його на втіху і на славу,
О Йосипе КРИВАВИЙ — плюс — КРИВАВИЙ.
Карпати 1944 р.
БАТІГ
І
Його із шкіри зроблено простої
Руками людськими. Давно. В старі часи.
О майстре перший з ери кам'яної!
Чолом тобі, найбільшому з усіх!
Чолом! Чолом!!.— кричить це твій нащадок
Через мільйони літ, вклоняючись до ніг,
За вічне те, що залишилось в спадок,—
За те єдине, що тримає ладу,—
За цей шедевр —
батіг!
Пройшли віки — геть-чисто все змінилось,
Ти чуєш? — все! І сонце вже не те.
А твій батіг ні тлінь, ні смерть не з'їли.
Ба, ні! Його ще навіть доточили,
І руків'я у ньому золоте.
Збагнув? Ге-ге! — Ти ж геній геніальний!
Та проти тебе лялька Стефенсон!
Тобі б от пам'ятник, єдиний і останній,
У нас!.. Не тут, а, скажем, десь в Лозанні..
Чи снивсь тобі цей сон?!.
Чи думав ти, що прилад твій для муки
Переживе геть ряд мільйоноліть?!
Чи думав ти, що ним твої правнуки
Так геніально будуть володіть?!
Це вже не те, що мотуз біля палки.
У нас він тут і там, етцетера...
І того пужална, чи то простої сталки,
Не відрізнити часом від пера.
Ні, не збагнеш ти, пращуре немудрий,
Куди тобі? Куди?!. Ти в небутті.
Ти варвар був, а ми боги — не люди,—
Нам коней мучити ганебно на батіг.
Тепер не те, тепер у нас "культура",
"Цивілізація" і тисячі ідей!
Тепер у нас...
Та що ти тямиш, мурий!
Тому й батіг у нас із дроту, а не з шкури,
Що спеціально для людей!
О, як він б'є!.. Я знаю, як він б'є...
Проклятий день! Гей, предку огрубілий!
Чи тямиш ти, як ніжних він жує? —
Так елегантно,
з свистом б'є!
Здирає пас
На серці і на тілі.
II
І знову день, як безліч, догорає...
З газетних шпальт мільйони рук і ніг
В нестямі корчаться від краю і до краю...
І чую я, як тут (чи то пак над Китаєм!)
Свистить батіг!
Свистить... Свистить...— Десь сильний слабших доїть.
Там негр, індус, китаєць... і наш брат...
Із шкіри білої, із чорної, з рудої
Мундир барвистий шиє дипломат.
Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
Де Конституція —
святиня над усе,
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди
цивілізацію несе.
Гримлять ротації... І котяться луною
Про "Правду" і "Любов" усі слова святі...
Мораль "пороки" розпинає на хресті...
А над спиною — голою спиною
Свистить
батіг.
Батіг! Батіг! Він бог на цій планеті.
Стриба в віччю і корпус, і петит.
Зате ж "за м и р" гармати і газети!..
І славлять-славлять різьбярі й поети,
І грають, грають арфи золоті.
Спина, як тік. Взялися кров'ю шруби.
Та не кричи,
бо буде ж все твоє!
Кусай!
Кусай, коли дають ще, сині губи!
Кусай до крови їх, як стане серце руба!..
О, як він б 'є!!!
Тож він звідсіль, з країни казки й волі,
Де Конституція —
святиня над усе,
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди
цивілізацію несе!
журнал "Червоний клич",, 1926
БАТІГ
(інша редакція)
І
Його із шкіри зроблено простої
Руками людськими давно…в старі часи…
О майстре перший з ери кам'яної!
Чолом тобі — найбільшому з усіх.
Чолом! Чолом!!.— кричить це твій нащадок
Через мільйони літ, вклоняючись до ніг,
За вічне те, що залишилось в спадок,—
За те єдине, що тримає "ладу",—
За цей шедевр —
Батіг!
Пройшли віки — геть-чисто все змінилось,
Ти чуєш? Все! І сонце вже не те,
А твій батіг ні тлінь, ні смерть не ззіли.
Ба, ні, його ще навіть доточили,
І руків'я у ньому золоте.
Збагнув? Ге-ге…
Ти ж геній геніальний!
Та проти тебе лялька Стефенсон!
Тобі б от пам'ятник, єдиний і останній,
В Женеві,
В Лондоні,
В Парижі
і в Лозанні..!
Чи снивсь тобі цей сон?
Буває, друже…От. Контсрукція та ж сама,
І коли хочеш, відсуди патент.
На нього попит в нас. Ну от "Сагіб і Самі",
Припустім, ти читав?
Але Сагіб – пусте.
Гей, друже мій, коли б умів ти плакать,
Ти б поламав його, сподвижника хреста.
ТИ ж глянь!
Ти глянь як стогне…Думаєш – коняка?
Коняка – думаєш? Ой як же ти відстав.
Тепер не те, тепер у нас культура,
Цивілізація і тисячі ідей, —-
Тепер батіг твій не якась там шкура,
Го-го! То дріт!! Бо порють ним людей.
Не даром же мільйони літ прожито,
І ми – не ви, тепер у нас зеніт.
Нещасний прадіду, сіренький троглодите,
Тобі цього повік не зрозуміть.
То дріт! То гума!
Знаєш, що то буде?
Куди тобі? Куди?..Ти в небутті.
Ти варвар був, а в нас боги, не люди –
Їм коней мучити ганебно на батіг.
Та й соромно, яка ж бо то культура.
У нас був Шуберт, Данте й Галілей,
Був Рафаель…Та що ти тямиш, мурий?
Тому й батіг у нас із дроту, а не шкури,
Що спеціально
для людей!
О, як він б’є!
Я знаю як він бє.
Проклятий день. Гей, предку огрубілий,
Чт тямиш ти, як ніжних він жує?
Так елегантно б’є, з свистом б’є,
Здирає пас
На серці і на тілі.
ІІ
І знову день, як безліч, догоряє…
З газетних шпальт мільйони рук і ніг.
У спазмах корчаться од краю і до краю….
І чую я, як з реготом (десь там чи над Китаєм)
Свистить батіг!
Свистить. Свистить….
Десь сильний слабших доїть.
Там негр, індус, китаєць... і далмат…
Із шкіри чорної, із білої, з рудої
Мундир барвистий шиє дипломат.
Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
Де Конституція — святиня над усе, —
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди цивілізацію несе.
Яка краса! Філософи, герої,
Митці, любов, десь арфи золоті,
Мораль пороки розпинає на хресті,
А там…То ж ангел миру над тобою,
То над спиною — голою спиною —
Сви-
стить
Батіг!
Батіг! Батіг! Він бог на цій планеті.
Стриба в віччю і корпус, і петит.
Зате ж "за м и р" і пушки, і газети!..
І славлять, славлять різьбярі й поети,
І грають, грають арфи золоті…
Спина як тік. Взялися кров’ю шруби.
Та не кричи, бо буде ж все твоє.
Кусай!
Кусай, коли дають це, сині губи,
Кусай до крові їх, як стане серце руба.
О, як він б’є!
Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
Де Конституція —святиня над усе, —
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди
цивілізацію несе!
ВІНОК СОНЕТІВ
(памфлет)
...Голод сурмить, як осел.
Наче великі клоаки —
Київ, Одеса, Полтава і Харків
Приймають в себе
Буру блювотину сел.
Юрій Клен, "Каравели"
1
О віршомази! заздрі на слова!
О "імператори" римованого зера!
Та то ж про вас сказав Микола Зеров:
"Чутливість наша вбога і чорства..."
Так, вбога, і чорства, і квола, і крива,
"Жерці і маги" *.