І одвоювали вони цей прапор — цю першість — своїм зразковим колективним господарюванням, трудовою дисципліною, активністю; ось у тих самих людях, що, не чекаючи поки сонце припече, встають до зорі і дружно вирушають на колгоспівські лани, дружно стають до праці, розподіливши наряди по бригадах ще з вечора, — будують своє майбутнє. Ось у тих, що змагаючись за найкраще виконання ударних польових робіт у своєму колгоспі, мають час, енергію і громадську солідарність допомагати сусідам: Буднянському колгоспові, комуні "Червона Зірка", Ільїчівському радгоспові тощо.
Працюють у гурті, харчаться в гурті і гуртом будуються, і допомагають державі в цілій велетенській перебудові. Допомагають усім, чим можуть: червоними валками збіжжя, робочою силою, харчовими продуктами і т. ін. Активно ввімкнулися у велетенський, перший в історії процес творення комуністичного суспільства. Той самий процес суспільства, що його зовнішні і внутрішні вороги, запінившись називають химерною утопією.
Що це, похоже на Стару Іванівку?
Отож.
Хай тут, може, й немає ще цілком нової, вповні розвинутої сформованої колективістичної психології, але все ж є паростки і паростки ці ростуть сквапно. І вже творять диво.
***
Диво як для кого, звичайно. Для мене принаймні це диво. З церкви зроблено "Будинок колективіста", а з Іванівки — перший в районі колгосп.
Заклали й сформували колгосп на весні минулого (1930) року. До того часу була тут темна мишача нора, а в ній, перепрошаю, артіль ім. Шевченка. Про цю артіль так і говорять тут, ставлячи в лапки, бо артіль ця тільки плямувала почесне ім’я великого поета — співця пригноблених.
Химерна це була артіль. Було в ній щось усього 8 членів — заможних хазяїнів. Ба, не артіль то була, а компанія. Ну, і гріли собі хлопці руки, поки артіль не ліквідували "як клас". Натомість організували велику незаможницько-середняцьку артіль імені Задорожнього.
Такі справи зразу і так просто, звичайно, не робляться. Було багато сумнівів, вагань, непорозумінь, були й викривлення, була й консервативна упертість, зрощена на темряві та дрібновласницьких, віками культивованих інстинктах. Але були й ті передові кращі з незаможників та батраків, що бачили й розуміли всі переваги великого колективного господарства, що зазирали в соціалістичне майбутнє й тяжіли до нього. Були й ті, що бачили в ньому для себе загибель і намагалися за всяку ціну зірвати, не гребуючи способами — від убивства кращих найактивніших громадських діячів до провокації й наклепів включно, — куркулі і підкуркульники. Була й серединка.
І от, витримавши класову боротьбу, роззброївши і знищивши свого ворога — куркуля як клас, пролетарська частина села перемогла. Типово, як і скрізь, як і по всіх старих Іванівках, так, як і мусіло бути.
Це неминуче, без цього не могло бути виходу з мишачих нор.
Так народився колгосп. Зразу в нього пішли одиниці. Потім було майже все село, принісши з собою всі сумніви й вагання і роздвоєну, але ще не переламану селянську психіку. Вся Іванівка колективізувалася, та після славнозвісної статті Сталіна почався відплив хистких елементів.
І це було на краще. Не можна творити справу там, де є сумніви, де є вагання. З такою великою і глибокою масою людей в такій новій справі хтозна ще, що могло вийти. Ану як зразу та не пішло б на лад. Завалилася б і розпалась би справа зовсім, може навіть на багато років відсунувши те, що маємо сьогодні.
Отже, частина (хистка) відійшла і стала, очікуючи, частина лишилася; і залишилася краща частина, класово витримана, рішуча. З усією відданістю справі, з зразковим ентузіазмом взялися артільці до роботи і…звичайно, вийшли переможцями. Рік господарювання довів, що то таке колгосп і що стара приказка про гурт і про батька, то мудра приказка, особливо ж коли той гурт добре організований, злютований свідомою товариською дисципліною і керований таким досвідченим керівником, як компартія.
Тепер (на другому році існування) колгосп має 253 двори. Себто всю колишню Іванівку. 13 господарств, що залишилися збоку, то така мізерна цифра, що навіть збоку залишатися їм ніяково.
— 10 з них можна буде прийняти, решту ж… подивимось, — так сказав один із товаришів колгоспівців.
— Я не знаю, — це він же, — чи є хоч один з тих, що виходили тоді, такий, що з охотою б вийшов тепер. Якщо є, то чого ж він не виходить? У кожному разі, через рік—два, коли когось із них виключатимем, — плакатиме. Ми ось строїмось, а ми є ще й не так будемо строїтись, ой-га! "Хороми" собі поставимо…
Посідає колгосп 816 га землі (разом із сінокосом) і має 1159 живих душ. Із них понад 500 пар робочих рук (це разом з підлітками). Доста забезпечений усуспільненим і прикупленим реманентом та робочою худобою. Самих робочих коней 167 штук. Крім того — двигун на 18 м.к. ще й 24 лошат. С.-г. машин, як ось — молотарок (4), жаток (2), віялок (6) і т. ін., за словами зав. господарства в них більше, ніж треба для такої кількості землі.
Зав. господарства, або, мовляв, голова: "агроном-практик із середняків" — старанний тутешній таки дядя, тов. Курінний. Досі був головою, тепер заступник голови і зав. господарства. Але про адміністрацію десь у кінці. Хоч вони й керівники і з їх треба б починати, але як правило, — навіть найідеальніший голова. При всьому бажанні, не може становити собою цілого колгоспу. З них найкраще починати, коли треба буде скубти.
3. "СТРОЇМОСЬ"
Цим кожен пишається і має на те підстави. "Строїмось" — ніби недбало, а справді гордо на перше ж запитання "як живете" — відповідсть вам кожен колгоспівець чи колгоспівка.
"Строїмось" — це я чув ще далеко від колгоспу, як переїздив.
"Строїмось" — каже дідусь-сторож і, зробивши з долоні дашок над очима, по-хазяйському любовно озирає оте "строїмось".
"Вони строються" — кажуть вороги понуро збоку і це звучить найпереконливіше (так, принаймні, казала мені тітка згодом на шляху до міста, проклинаючи отой колгосп, що росте на її куркульськім безголов’ї).
"Строїмось", — скромно каже голова, 25-тисячник, тримаючи руку на перев’язі. Під рукою в нього "якась чортяка" примостилася і він її не може знищити як клас; тут бо його компетенція кінчається. Зате та ж таки "чортяка" ніяк не в силі стати йому на заваді реалізувати оте "строїмось". Хоріючи, він пильнує роботи й керує нею.
Чим же пишаються колгоспів ці і чим підпирають цей гордий вираз.
Річ у масштабі, звичайно. Якщо на якийсь колгосп-велетень, то пишатися може особливо й нема чим, але як на тутешні масштаби — то перепрошаю.
Насамперед — стайня.
Навіть у найбільшому колгоспі ця стайня могла б бути за окрасу. Велика — на 100 з лишком голів, до діла зроблена. Вкрита бляхою. На всі колгоспи, які я досі бачив у цьому районі, це найкраща, зразкова стайня.
Зроблено її руками самих таки колгоспівців — і теслярні роботи, і слюсарні (покрівля), і всі, які могли бути, роботи, — все самі. Як тут не пишатися? Стайню цю давно закінчено. В стайні зразковий лад, і не тільки зовні, а і в роботі бригади конюхів.
За асоціацією згадуються стайні інших колгоспів, наприклад Старо-рябинівського, ім. Шевченка, де взимку був самий дах і не було стін. У цій, перепрошаю, стайні стояли коні цілу зиму, припавши інеєм.
Ну, тут вони (коні) звичайно не знали такої розкоші.
— Зимували коні вже в стайні? — питаю.
— А то ж як. А на другому подвір’ї маємо будувати ще одну; у нас же за малим не 200 коней.
От. На стайні, звичайно, діло не стало.
Ото крокви, ото тешуть і грюкають, — то перед вашими очима закінчують дві комори для збіжжя. Далі знову крокви — то свинарня.
Свиней має колгосп 64 штуки. Придбаних.
Нарешті. Корок ник. Так само стирчать крокви і на осінь його мають закінчити; усуспільнюватимуть корови, то щоб було де ставити.
Пробачте, коли я сказав "нарешті", то це так собі, бо ні про яку решту тут ніхто не говорить. Коровник це зовсім не нарешті, а це те, що будується зараз. Крім того, на другому подвір’ї налагоджують пташник. Тепер працює три інкубатори і на зиму колгосп матиме щось понад півтори тисячі курей. Для птахівництва, надто ж для качок та гусей, тут якнайкращі умови: прекрасна річка й саги навколо. І на цьому діло не стане.
Колгоспівці, наприклад, кажуть, що це все — це по-їхньому тільки початок справжнього будівництва. Сміливо, але щасти вам, хлопці. Коли отак ітиме й далі, то треба сподіватися, що незабаром на місці Іванівських одноосібних стріх картопля ростиме.
— І ростиме.
І це до речі буде; щоб і не нагадували про минуле.
Отже — "строїмось". І хоч про це говорять ніби спокійно і байдуже як про звичайну річ, але це звучить гордо.
— Та так, по-маленьку… — це дідусь, це ж той самий, старістю набуває собі трудодні, пильнуючи хазяйського ладу в дворі вдень і вартуючи вночі. — Ростемо. Погано тільки з курми: на інкубатори ніби й до біса, а курей мабуть так, що й не буде.
— А то чого ж?
— Та так, що й хтозна. Не те, що поквоктати коло їх нікому, а от дохнуть.
Кілька чоловік, що надійшли були (була саме обідня перерва), взялися жваво розв’язувати проблему, чого ж вони дохнуть і як зарадити лихові поки ще не пізно. Зав’язалась суперечка. І видно, що це їх аж ось як турбує.
Ну, якщо вас, товариші, навіть курчача справа так близько обходить, то тут пояснення зайві. Тільки я це доручив би спеціально жінкам, за фахом. Хоч до правди, після всього, я б не дивувався, коли б оце курчаче питання винесли окремо на загальні збори і присвятили ці збори виключно йому. Там бо, де колективне господарство справді колективне, де кожному болить найменша дрібниця в гуртовому, не проходячи повз його увагу, де хочуть досягти якнайкращих наслідків, — там так і мусить бути.
Лише за таких умов можна успішно рости й будуватись і навіть пишатися з своїх досягнень, із свого росту.
4.ГУРТОМ НЕ ТІЛЬКИ КАША ЇСТЬСЯ, АБО ТІ, ЩО БУЛИ ПРОТИ
Харчування в колгоспі гуртове, громадське, але я тут не про харчування хочу.
— Що каша в гурті добре їсться — це факт, особливо ж вона охоче їсться, і смачна вона — гуртова каша, — коли ти виробив півтора трудодні одразу, змагаючись за темпи в гарячій роботі, під гарячим червневим сонцем на буряках. Їсти кашу найвеселіше бригадою, і саме з тою бригадою, що ще веселіше й завзятіше попрацювала.
Так приблизно сказав мені товариш колгоспівець, як ми гомоніли у садку на імпровізованій літній кухні.