У святкові дні ніхто не мав права ображати одне одного, а мати та батько влаштовували невеликі концерти.
Ці спогади щемко до сліз огорнули самітнього крука, і тут він раптом почув тихий щебіт:
— Білий вороне, друже, я тебе так довго шукав.
Ворон спочатку не зрозумів, звідки долинає цей щебіт… Потім озирнувся в тісній норі й побачив знайомого Горобчика. Той був зі своїм батьком.
— Білий вороне, дякуємо, що ти врятував нашого синочка. Ми перед тобою у великому боргу. Сьогодні хочемо запросити тебе до нашої скромної оселі відсвяткувати разом Новий рік.
Як зрадів сумний ворон! Це було здійснення його мрії. Він жодної миті не вагався. Горобці мешкали на каштановій алеї Замкової гори. Між могутніми старими деревами було затишно й тепло. А велика галаслива родина горобчиків це саме те, що було потрібно птахові-одинаку.
Білий ворон прожив довге й щасливе життя у родині горобчиків. Вони розуміли та поважали одне одного. А для цього, як з'ясував Білий ворон, зовсім не треба бути однієї крові…
Він став справжнім учителем для маленьких горобців та їхнім охоронцем.
Уже згодом, завдяки горобчикам, він повірив у себе та заснував велику пташину школу на Замковій горі. Але тільки для тих птахів, які не нападали на інших. Там навчали не лише наукам, але й також як захистити себе у хижацькому світі, де дуже багато істот здатні їсти собі подібних.
Казка про Калину, двох Марій та Крижаного імператора
Жили-були бабуся та онука, дві Марії, Марічки, як їх називали близькі друзі. Мама й тато дівчинки були журналістами. І скільки дівчинка себе пам'ятала, її батьки були у постійних відрядженнях.
А на кордонах їхньої країни тривала війна з крижаною імперією. Володар сусідньої країни зі своєю ордою ніяк не могли вгамувати апетит і мріяли захопити все нові й нові території та перетворити їх на суцільну кригу.
Отже, Марічки весь час проводили разом. І проводили його цікаво та з користю: вчили різні іноземні мови, ходили малювати до бабусиного друга-художника, співали у хорі, ходили в кіно, музеї, театри та бібліотеки.
А ще мали спільне захоплення — на балконі свого багатоповерхового будинку плекали чудовий сад.
— Бабусю, а що ми сьогодні посадимо? — запитала Марічка, коли помітила, як Марічка-старша обережно розкрила серветку з якимись подовгуватими кісточками.
— Коли твоя мама, Марічко, була маленькою, ми з нею разом садили фінікові пальми, а потім з радістю дарували друзям.
— А скоро ми зберемо врожай?
— Ні, Марійко, фініків ця пальма не народить, але ми вже дуже скоро зможемо милуватися її витонченими листочками…
Бабуся зняла з шафи розписані петриківськими квітами глечики, насипала в них землі.
— Марічко, візьми, як ти завжди це робиш, кісточки фініків у долоні, зігрій подихом та з любов'ю відпусти у землю.
Так з любов'ю бабуся з онукою садили та вирощували свій сад. Яких дивовижних квітів, дерев та кущів у них тільки на балконі не росло! І маленький японський клен, і ароматний жасмин, і гігантські фікуси, і герань, і чудернацькі орхідеї…
Марічки любили всіх своїх зелених друзів, але, мабуть, найбільше — маленьке деревце калини. Бабуся народилася та виросла в одному чудовому невеликому місті, де у кожному дворі, сквері, парку росли горді й ніжні калини. І це маленьке деревце бабуся нещодавно привезла саме зі свого рідного міста.
Однієї ночі бабусі не спалося, вийшла вона на балкон, сіла у крісло-гойдалку поряд з калиною. Милувалася зірками і задрімала. І крізь неглибокий сон почула, як Калина важко зітхнула.
— Мені подобається жити у двох прекрасних Марій. Тільки спокійного життя залишилося двійко годин…
— Про що ви? — злякано запитала герань.
Бабуся добре розуміла мову рослин, але залишилася незворушною.
— У цьому місті люди ніби забули, що на кордоні триває війна з крижаним імператором. Він все трощить по сусідству зі своєю державою вже багато років. І ніхто не може дати йому відсіч.
— Невже прийде велика війна? — перелякано зашепотіли всі квіти, деревця.
— Крижаний імператор та його воїни — страшні потвори, які вже заморозили чимало територій навколо себе та жадають заморозити ще й ще! — мовила Калина.
— Що ж робити? І треба захистити бабусю з онукою, — розхвилювався старий японський Клен. — Чув від своїх предків, що бабуся й дівчинка мають особливий хист і незвичайну долю.
— Я їх врятую! — твердо сказала Калина. — Це правда, шановний Клене, Марії — нащадки стародавнього знатного роду. Бабуся дещо знає, а мала ще не здогадується про це… У їхньому роді старанно все стирали з пам'яті протягом поколінь, аби їхній рід вижив. Як ви думаєте, чому?
— Напевно, це неймовірно талановиті та світлі люди, вони вміли щось таке, чого не вміють інші, — зашепотіли квіти.
— Так, це правда, — продовжувала Калина. — До чого не торкаються представники роду Марій, все стає родючим. Навіть каміння в пустелі й скуті льодом землі завдяки таким як вони перетворюються на квітучі сади. Я тут, щоб врятувати Марій. На жаль, зможу врятувати лише двох.
— Тільки двох? — водночас прокричали всі квіти, трави та дерева.
— На жаль, так.
На цих словах бабуся вже не могла прикидатися сплячою, схопилася, обняла Калину:
— Розкажи, люба, все детально. Ти знаєш, що розумію вашу мову, тож не приховуй нічого, навіть найстрашнішого! Чи зможу я врятувати більше живих істот?
Бабуся завжди думала й про інших: про друзів серед людей, тварин та рослин, яких вони з онукою любили всім серцем.
— Ні, Маріє, ти маєш врятувати себе та свою внучку! На жаль, як і в будь-якій іншій війні, у цій загине багато чистих добрих істот… А тепер — ні слова, — серйозно мовила Калина.
Й запанувала тиша. Бабуся навіть подумала, що всі ці жахи про велику війну їй примарилися.
Проте за кілька хвилин Марічку-старшу розбудив не промінь сонця, а страшний холод… У розпал літа все за вікном перетворювалося на брили льоду, скрізь навколо вирувала хуртовина. Бабуся зрозуміла, що почалося те страшне, про яке щойно попередила Калина, й хутчіш кинулася до ліжка внучки, схопила дівчинку, пригорнула до себе. Раптом Калина виросла в розмірі, витягла свої гнучкі гілки, обійняла бабусю і внучку й притиснула міцно до себе. Й тієї ж миті вони втрьох перетворилися на велике дерево зі срібла.
За мить до їхньої квартири увірвалися якісь страшні люди у всьому чорному. Вони громили, трощили все перед собою. Найбільше вони глумилися над садом бабусі та онуки: виривали з корінням квіти, рубали шаблями дерева… Квіти, трави стогнали та вмирали.
А от срібне дерево повелося магічно. Кожен із чорних бандитів спробував зірвати хоча б один срібний плід або один листочок , але не зміг.
— Це дорогоцінне дерево, воно належить нашому крижаному імператору. Руки геть від нього! — грізно прошипів один із них.
Калину зв'язали й запхали в мішок. Дерево відчувало, що його спочатку везли машиною, потім довго-довго воно летіло у невідомому напрямку.
І опинилося деревце на краю світу… Навколо — лише крига та нескінченні сніги… А небо, немов сталлю, було міцно закрите важкими хмарами. Посередині неживого поля стояв велетенський крижаний палац. Деревце внесли у величезну залу, стінами якої були гігантські крижані комп'ютери, які зловісно поблискували екранами.
На троні сидів крижаний імператор. Це був сірий плішивий маленького зросту дідуган, самозакоханий та ображений на весь світ, кому ніхто й ніколи досі не спромігся відкрито сказати "ні" та дати по зубах. Саме тому він із самого дитинства правдами й неправдами, силою та хитрістю — добивався перемог. І встиг навіть завоювати велику частину світу, якщо не за сприяння свого огидного війська чорних бандитів, так за допомогою огидних думок, які неслися різними країнами через численні канали комп'ютерів, мобільних телефонів… І так ці чорні істоти призвичаїлися паралізовувати морозом, сковувати кригою цілі країни, що через це плішивого називали крижаним імператором.
Срібне деревце поставили біля ніг імператора.
— Ну що, Калино і Марії, — прорипів крижаний імператор низьким хрипким голосом — тепер працюватимете на нас. Ми володіємо незліченною кількістю пустель. Вони повинні перетворитися на квітучу землю, яку ми оточимо вічною мерзлотою, щоб усе це багатство було доступне тільки нам.
Дерево стояло, не поворухнувшись.
— Гей, ви там! Чи зовсім за дорогу заніміли? Чекаю на згоду! Вам тільки здається, що це чортове дерево захистить вас! Волів би цю калину порубати, але не можу, тому що ви мені потрібні цілими та неушкодженими, щоб могли працювати на мене!
Минули хвилини, години. І терпець лиходія увірвався.
— Киньте дерево на холод! Вони довго наш холод не витримають! — лютував імператор.
Чорні посіпаки швидко винесли Калину з палацу і поставили на сіре похмуре поле, що розкинулося поруч. Крижаний імператор вмостився на своєму троні в оточенні комп'ютерів та посіпак і став спостерігати за тим, як поводитиметься дерево на жорстокому холоді.
Минуло кілька годин, минула доба, минули три дні… Срібне дерево не ворухнулося. Крижаний імператор зі своїми слугами не чекав такого опору. Аж перекривився від злості, заверещав:
— Відправте це дерево на далеке заледеніле плато і киньте! Там мороз ще страшніший. Та око з дерева не спускати! Чув, що цей рід гордий та волелюбний! Але супротив даремний: все буде, як я захочу.
І розлючений та стомлений поплентався у свої крижані покої перепочити.
Дерево нерухомо стояло на далекому крижаному плато. Але чари не могли тривати вічно. Щоб бабуся й онука залишилися живими й виконали свою місію — відродили Землю й звільнили зачакловані території від крижаного імператора, — вони мали повернути собі людську подобу та діяти.
Калина силою думки весь час передавала бабусі та онуці інформацію. І коли нарешті почалася зміна варти, раптом водночас усім комп'ютерам, за щасливим збігом, знадобилося перезавантажитися. Слуги-посіпаки без спостереження крізь комп'ютери на тому злому морозі були безпомічними. Калина скористалася цим і розтиснула свої обійми — живі та неушкоджені бабуся й дівчинка опинилися на безмежному крижаному плато.
— У нас обмаль часу, — мовила Калина.