— 3 такого газу теж роблять гуму. Ну, біжи, синку, не заважай мені.
Можна! Отже — правда! Максимко хотів одразу ж побігти до Чапа з Чалапом, але його перехопила мама. Вона звеліла йому вмиватися й лягати спати.
Еге, мама — не бабуся, з нею не посперечаєшся.
Не годиться кепкувати з друзів
Другого дня, вранці, Максимко швиденько поснідав і метнувся до своїх чобітків. Він ускочив у них, але бабуся змусила зодягнути й застебнути на всі ґудзики пальтечко і зав'язати під підборіддям шапочку. Чап з Чалапом нетерпляче дріботіли.
— Ото дзига! Ти можеш спокійно постояти? — дорікнула бабуся.
Максимко, може, й зміг би, та не могли чобітки: вони аж дригалися з нетерплячки. Поминувши ліфт, чобітки миттю пронесли Максимка по сходах униз, через усі вісім поверхів. А перед будинком вони заскочили за кущі жовтої акації, котра ще була не жовта, і навіть не зелена, а просто колюча і гола. Тут Чап спитав:
— Ну? Довідався?
— Кажи швидше, довідався? — сіпнувся Чалап, підбив Максимка, і той дав сторчака просто в акацію і боляче подряпався. Тому він розгнівався на Чалапа і вирішив трохи покепкувати, щоб не був такий бистрий.
— Еге ж, довідався: вас зроблено із штучної гуми.
— Ну так! Ну так! — притупував Чап. — А гуму з чого?
— З чого? З чого? — нетерплячився Чалап, аж Максимко знову спотикнувся.
— З дерев'яних сліз, он із чого!
Чап з Чалапом спинилися, ніби вкопані. Вони й зроду були червоні, а зараз, здається, ще дужче почервоніли. Потім Чап зробив повільний крок, Чалап — другий, і вони перевальцем повели Максимка до найглибшої калюжі — мабуть, хотіли втопитися з сорому. Максимко насилу виліз із калюжі й побачив, як по чобітках скочуються краплини води: здавалося, чобітки плакали.
Максимкові стало шкода їх.
— Не плачте. З дерев'яних сліз теж можна зробити чобітки, але вас зроблено не з сліз, а таки, мабуть, з газу. Це сам тато сказав.
— Уххх! — з полегкістю зітхнув Чап.
— Ххха! — радо відгукнувся Чалап.
І вони понесли Максимка навколо будинку і скрізь знаходили чудові калюжі.
"Чап!" — з розгону плюхкався в калюжу правий чобіток. "Чалап!" — задерикувато плюскався лівий. І сонячні зайчики бавились у бризках, пірнали в калюжу і втішалися з рипких чобітків.
Ні, такі веселі чобітки не могли народитися з сліз, хоча б і дерев'яних. І ніколи не треба кепкувати з друзів.
А вночі…
Вночі Максимко прокинувся.
Бабуся тихенько підхропувала на своєму ліжку. Але до Максимка ще долинуло якесь дивне тупотіння: ніби хтось грався м'ячем. Та де?
Максимко прислухався,, тихцем вийшов із кімнати. М'яч так і підскакував у кухні.
Підкрався до кухні: знадвору яскраво світив ліхтар, і Максимко побачив… Чапа з Чалапом. Вони стрибали біля газової плити, підбиваючи крани.
— Що ви робите? — пошепки, щоб не збудити бабусю, засичав Максимко. — Як ви смієте випускати газ? Ви що, хочете нас усіх потруїти?
— Ми нікого не хочемо труїти, — збентежено відказав Чап. — Але ти нам показував газ, що горів, а ми боїмося вогню.
— Ми хотіли зустрітися з холодним газом, — бурмотів Чалап. — Та він не хоче до нас виходити.
Тут Максимко з жахом побачив, що капосні чобітки вже повідбивали-відкрутили всі чотири чорні крани, і навіть п'ятий — синій, від духовки! Біда! Але газ чомусь не шипів. Ага, на щастя, бабуся чи мама ще звечора перекрили газ угорі, щоб часом не скоїлось лиха.
— Ось я вам покажу холодний газ! — Максимко ретельно закрутив усі крани. — Добре, що газ не пішов: ми ж усі могли повмирати!
Чап з Чалапом злякалися. Вони зовсім не хотіли, щоб хтось умирав.
— Ми ж не знали…
— Ти ж нам не сказав…
— Ви будете по ночах бігати? Ви будете випускати газ? — гнівався Максимко. — Ось я вас замкну. В коморі. З пилососом!
Максимко схопив Чапа з Чалапом, відніс їх у куток передпокою і, щоб затямили, стукнув їх трохи ногою. Це чобіткам сподобалося: вони залюбки побуцалися б із Максимком, але той хотів спати, аж очі злипалися.
Добре, хоч ніхто не знав, якого лиха мало не накоїли вночі невгамовні чобітки!
"Побігли до Дніпра!"
Тепер бабуся перестала боятися, що Максимко промочить ноги й застудиться, і йому вільніше дихалось.
Сонце все дужче пригрівало, по всій Сокорівці сніг розтанув зовсім. Щезли й калюжі, хіба що дощем поналиває.
Максимко познайомив Чапа й Чалапа з безпритульним собакою — Рудим. Рудий прихильно обнюхав їх і помахав хвостом, а Чап з Чалапом увічливо рипнули. І вони всі четверо, тобто — Максимко, Чап, Чалап і Рудий вирішили піти десь трохи далі, а не товктися на асфальтовому майданчику перед будинком, де Рудого завжди проганяє сердитий дядько комендант.
Чап порадив побігти туди, де зводять новий висотний будинок, а Чалап захотів побігти до великої води.
Найбільша вода, яку знав Максимко, то — Дніпро. До Дніпра зовсім близенько, треба тільки поминути чотири будинки і — вниз, поміж верболозом, до піщаного берега. Правда, над узбережжям ще треба махнути через шосе, де бігають автобуси та автомашини, але то справжня дурниця.
Раніше Максимко не зважився б на таку мандрівку, але тепер у нього були чарівні чобітки! Та ще й Рудий з ними — кого їм боятися?
Чобітки миттю пронесли Максимка повз будинки, перенесли через шосе і пірнули в кущі верболозу. Рудий мчав поруч.
На тонких гілочках верболозу вже проклюнулися сріблясті котики. Максимко хотів було їх наламати, але Чап з Чалапом дуже квапилися до Дніпра, а Рудому ті котики були ні до чого.
Крига на Дніпрі давно вже скресла, і сонце гойдалося в сивих хвилях. Чап обережно торкнувся води і сказав, що вода ще дуже холодна. Чалап і собі хотів похлюпатися водою, але Рудий хапнув Максимка за полу пальтечка і відтяг від води.
— Не заважай! — заверещав Чап. — Чого тягнеш?
"Гррр!" — відказав Рудий, хоч не сердито, але рішуче.
— Не сваріться, — мовив Максимко. — Мені не дозволяють лізти у Дніпро. Дозволяють тільки влітку купатися, і то з татком чи мамою.
— Еге, влітку, — зітхнув Чап.
— Хіба ж ти влітку нас візьмеш? — коверзував Чалап. — Візьмеш?
— Не візьму, — відверто признався Максимко. — Влітку я бігаю в тапочках або й зовсім босий.
Максимко не хотів брехати своїм друзям: чого не буде, того не буде. Хто ж улітку ходить купатися в гумових чобітках?
З досади Чалап підстрибнув, підбив Чапа, пісок під ними осипався, і Максимко замалим не шугонув у воду.
"Гррр! Гав-гав!" — Рудий удав, що хоче вкусити Чалапа. Чалап присмирнів. Тоді Рудий скочив поміж водою й Максимком, і вони пішли вздовж берега. Чап ступав рівно, а капосний Чалап усе намагався перечепити Максимка.
Так вони дійшли до човна і побачили дядька, що заводив мотор.
Усі четверо зупинились. Чап з Чалапом зацікавлено розглядали човен, а Рудий побоювався дядька. Хтозна, може, нажене? Адже Рудому частенько перепадало від дорослих…
Але цей дядько був не просто собі дядько, а Іван Романович, з Максимкового дому, з першого поверху. Іван Романович нікого не кривдив. Він одразу впізнав Максимка і озвався до нього:
— А чого це ти, козаче, сам собі блукаєш понад Дніпром?
— Я не сам собі, зі мною… — Максимко промовчав про Чапа з Чалапом і тільки сказав: — Зі мною Рудий.
— Таке, — покрутив головою Іван Романович. — Ану, катайте з Рудим зараз мені додому!
— Так у Рудого дому немає, — пояснив Максимко.
Іван Романович засміявся, і Максимко збагнув, що саме зараз, коли Іван Романович так приязно сміється, можна спробувати…
— Проси! — шепнув Чап.
— Проси! Проси! — і собі Чалап.
Тільки Рудий одвернувся: він боявся чогось просити.
— Іване Романовичу, ви на човні поїдете?
— Поїду. А хіба що?
— Ви хочете покататися?
— Ні, поїду на Острів, накопаю молоденьких вербичок, щоб посадити біля нашого будинку.
Острів був недалеко — переїхати протоку, і вже.
Чап з Чалапом затупцяли з нетерплячки.
— Візьміть і мене, — якомога сумирніше попросив Максимко.
— Я можу пізно повернутись. Ніхто ж не знатиме, що ти поїхав зі мною, переполоху накоїмо.
— Проси дужче! — домагався Чап.
— Проси, проси, — рипотів Чалап.
— Іва-ане Романовичу! Ви тільки одненький разочок перевезіть мене до Острова і назад. Однесенький! — благав Максимко.
— Та вже добре, — погодився Іван Романович. — Сідай у човен. Прокатаю тебе трошки, але гляди мені — відразу біжи додому.
Чобітки вправно вскочили з Максимком у човен. Рудий сумно дивився на них.
— Іване Романовичу, а Рудого?
— Собаку? Е ні, то вже витребеньки. Нехай краще тут посидить, тебе почекає. А потім додому проведе. Чуєш, Рудий? Чекай тут! Зрозумів, собачко?
Рудий зрозумів, що йому треба тут, на березі, чекати Максимка. Він ліг на піску, простяг передні лапи і поклав на них голову: мовляв, чекатиму, про що мова!
— Розумний пес, — похвалив Іван Романович. — Шкода, не має хазяїна, бідаха. Ану, лови, Рудий!
Іван Романович кинув Рудому чималий окраєць хліба. Пес гречно зловив гостинець і вдячно замахав хвостом.
Човен, тарахкаючи мотором, швидко поплив.
— Я — капітан! Повний вперед! — гукав Максимко.
Човен проплив мимо Острова й став завертати до Сокорівки.
— Просися на Острів! — тихенько рипнув Чап.
— На Острів! На Острів! — аж затрусився Чалап.
— Іване Романовичу, візьміть мене на Острів. Я хочу побачити, як ви вербички викопуватимете.
— Еге, тобі як мед, то й ложкою. Мені вже й так перепаде від твоєї бабусі.
— Не перепаде. Одну-однісіньку вербичку викопаєте — і назад.
— Багато навикопую, як стану возити тебе туди та сюди. Не вигадуй.
— Іва-а-не Романовичу!
— Ну й смола! Та вже гаразд: одну вербичку викопаємо — й назад.
Човен завернув до Острова. Чобітки вискочили разом з Максимком на вогкий пісок.
Іван Романович швидко знайшов молоденьку, тонку вербичку. Він узяв з човна лопату й почав викопувати деревце.
— Іване Романовичу, гляньте, а он там — ще краща.
— Гм… — Іван Романович глянув на вербичку, вона й справді була дуже гарна. А поряд — іще одна…
— Ні, одвезу тебе спершу назад, а тоді й копатиму.
— Ну ще тільки ці дві! Такі гарні! Іва-ане Романовичу!
— Добре. Сідай отут на пеньку і нікуди не бігай.
— Я нікуди!
Те казав Максимко, але по-іншому гадали його чобітки.
Чап з Чалапом посварилися
Максимко вже не раз бував на Острові, з нього добре видно всю Сокорівку. Але завжди бував з бабусею або мамою. З татом — не був, у тата завжди багато роботи.