— Я вам завжди дуже радий.
Онучка з задоволенням посміхнувся. Він забрав з лави кухлика й, підійшовши до цеберки, сьорбнув трохи води.
— В городі нічого не чути про колективізацію? — раптом спитав він, і тепер в його очах промайнула вже не тільки сторожка зацікавленість, але й хитринка людини далеко не тупої.
— Особливого нічого не чув, — відказав старий коваль. — А що таке?
— Наші тут щось заметушилися. Хочуть комуну строїти. Отож я й думаю: чи не прийшла якась директива з центру.
— Кажете, директива з центру. Гм! — і Степан Трохимович здвигнув плечима.
На заводі Степан Трохимович, можна сказати, кожного дня чує про всякі такі серйозні справи, зосібна немало він чув і про колективізацію, але щоб про якусь там нову директиву, то таких розмов начебто й не було. Може, цю директиву ще не розголошено? Так тоді б, скажім, діти йому написали. Очевидно, тут щось не так. Або наші сільські активісти помиляються, або могло буть, що й сам Пилип Гордійович чогось не дочув.
— А як на мою думку, — раптом сказала Явдоха Гарасимівна, — так тут і директиви не треба… Хіба ти, старий, не пам'ятаєш, що Мар'янка писала? — Жінка витерла рукавом губи й промовила: — Писала вона, Пилипе Гордійовічу, так: стройте, говорить, комуну почім попало, а Совіцька власть допоможе, а батькові, говорить, соромно, що й досі не вжив заходів.
— Та де там уже мені старому! — махнув рукою коваль. — Якби ж я був спеціальною людиною, то, може, якось і допоміг би, а так хіба знайдеш час?
— Це ви цілком вірно говорите! — погодився Онучка й тут же, звертаючись до Явдохи Гарасимівни, сказав: — А що от до вашої думки, то ви помиляєтесь. Конешно, комуну можна строїти й без директиви, но тут вопрос іде касательно наших людей. Темнота, знаєте, невозможна, і ніяк не можна припустити, щоб вони ото самі додумались.
— То хто й зна! — посумнилася ковалиха й посунула до печі другого горщика.
Темнота на селі, звичайно, величенька, про це Явдосі Гарасимівні навіть говорити не приходиться. Рівняти селян, скажім, до Пилипа Гордійовича чи то до Степана Трохимовича теж не можна. Але й з другого боку ніколи не слід перебільшувати: додуматись до комуни більш як за десять років революції — справа дуже і дуже неважка.
— А хіба я що кажу? Я касательно політичної сторони діла, — крутнувся був Онучка. — Ви це, конешно, маєте рацію говорити, бо люди дійсно підросли. Та справа ходить не про це: як відомо всім гражданам, ще на XV з'їзді партії, себто в 27-му році, була постанова про посилення колективізації. Ця сурйозна постанова дуже допомогла бєдному народу. Но от тепер мене й інтересує: чи нема якоїсь нової постанови?
Степан Трохимович раптом закашлявся: Онуччина блискуча поінформованість у так би мовити партійній хронології й його начитаність у постановах різних з'їздів та пленумів Центрального Комітету, — все це приголомшувало старого коваля, й у таких випадках він завжди почував себе ніяково. Звичайно, Ванько чи то Мар'янка заткнули б за пояс десятьох таких собі Онучок, але непогано було б, коли б і він трохи підкувався. Все ж таки Степан Трохимович старий робітник, — можна сказати патріарх робітничий (так жартуючи назвав його колись Ванько), а що таке Пилип Гордійович? Людина доволі освічена? Вірно! За Радянської влади ні разу не проштрафився? Теж вірно: інакше йому, скажім, не доручали б заготовлювати хліб. Степан Трохимович навіть знає, що в Онуччиному будинкові розвішано по стінах портрети Леніна та інших вождів революції. Але ніяк він не може забути, що хоч Онучка і дрібний, а все-таки колишній к р а м а р. І не забуваючи цього, Степан Трохимович не хоче й пробачити собі такої перемоги над ним Пилипа Гордійовича.
— Нової постанови, мабуть, нема! — навмання вирвалося нарешті збентеженому ковалеві.
— Почім ти знаєш, що нема? — сказала Явдоха Гарасимівна: вона не помітила тієї ніяковості, що в ній почував себе Степан Трохимович.
Але Онучка, побачивши, що з коваля ніяких партійних новин, не вивудиш, перевів розмову на іншу тему.
— Та, мабуть-таки, й дійсно нема. Це, навєрноє, мєстна ініціатива. — Онучка позіхнув, машинально перехрестив рота, й сказав: — Що ж це ваших діток давно не видно? Мабуть, діла не дозволяють приїхати?
— Діла не дозволяють! — заметушився Степан Трохимович: ця тема, була багато зручніша, і в ній він почував себе, як риба в воді.
Розпочалася жвава, цікава й повнокровна розмова. Говорили вони довго. Говорили й про те, й про інше. І тільки тоді скинулись, коли вікно взялося темною синькою й світанок рішуче погасив каганця.
…Чого, власне, прийшов так раненько до Степана Трохимовича громадянин Онучка? Чи, може, він кожного дня удосвіта вчащає до нього? Нічого подібного. Очевидно, і справді щось трапилося незвичайне. Саме те, що трапилося, якось і тривожило сторожкого Онучку. Коли б на місці коваля й ковалихи була б цього ранку якась спостережливіша людина, вона б, мабуть, найшла й причину Онуччиній тривозі. Та й справді: говорив Пилип Гордійович про ковалят багато більш, ніж про ту комуну, що "строїлась", але невже-таки його саме ковалята й цікавили? Виходячи за ворота й потискуючи ковалеві руку, Онучка раптом кинув:
— До речі: знаєте, хто хороводить по часті устройства комуни?
— Хто ж такий? — поцікавився Степан Трохимович, попихкуючи димком у свіже повітря бадьорого осіннього ранку.
— Та той же таки Кліщ! — Онучка так подивився зверху вниз на низенького коваля, наче він, Онучка, буквально нічого не второпає. Потім він здвигнув плечима й сказав вкрадливим голосом: — Я знаю, що ви дуже поважаєте Кліща, а я й сам прихильний до нього. Справа от тільки з середнячками: недолюблюють вони його — та й квит!
Степан Трохимович хотів був сказати Пилипові Гордійовичу, що великої поваги він ніколи не відчував до Кліща (цього, проте, ніяк не міг не помітити й сам Пилип Гордійович), але, згадавши, що не більш, як за годину, він матиме побачення з Кліщем, враз осікся й промовив не те, що думав:
— Та хто його знає: може, й зовсім даремно недолюблюють. Він чоловік непоганий.
В тупих йоркширських очах Пилипа Гордійовича знову заметушилася хитринка.
— Звісно, непоганий! — мало не скрикнув він своїм, верескливим дискантом. — Хіба я кажу, що поганий, — Боже борони! — І Онучка, щоб Степан Трохимович не подумав, що він, Пилип Гордійович, недолюблює Кліща, ще на чверть години затримав старого коваля біля хвіртки.
Словом, розійшлися вони, коли вже на заході займалася осіння рожева зоря, коли десь рипіли вже вуличні журавлі й невгамовні півні раз у раз злітали на тини, побідно та голосно кукурікаючи, — розійшлися тоді, коли з дворів замукали корови й заагейкали пастушки, — коли, словом, село збиралося по-справжньому розпочинати день.
— Про яку це він говорив комуну? — спитав Степан Трохимович, підходячи до Явдохи Гарасимівни: вона вже стояла надворі й годувала курей. — Ти нічого не чула?
— Балачок нібито ніде не було! — сказала ковалиха. — А ти чого турбуєшся? Хай собі улаштовуються на здоровля.
Степан Трохимович здвигнув плечима: ще б пак не на здоровля! Хіба він не розуміє, що це дуже й дуже добра справа?
Він навіть розуміє, що майбутня комуна непоганого собі й верховода підібрала: саме такого їй і треба було. Його тільки цікавить, яким чином все це пов'язати з бажанням Кліща сьогодні побачитися з ним? Чи, може, тут ніякого зв'язку немає? Навряд: надто вже красномовно одно з одним збігається… А втім, почекаємо: свого часу все виясниться.
Степан Трохимович оглянув хазяйновитим оком своє дворище й пішов до сажу подивитись на підсвинка.
ІV
С т е п а н Т р о х и м о в и ч г р а є н а
ш е с т и с т р у н н і й г і т а р і. З а х о д и т ь
К л і щ. О д н а к х т о ж т а к и й б у в К л і щ?
Ч и м с т р и в о ж и в в і н с т а р о г о к о в а л я?
С т е п а н Т р о х и м о в и ч д и в и т ь с я
н а з о л о т у б і л о н о г у б е р е з у.Кліщ зайшов багато пізніш, як обіцяв: він зайшов, по обіді. Степан Трохимович, власне, вже й забув про нього. Вранці, почистивши саж, він взявся за снопи й дві години помахав ціпом (хоч він і був у супрязі з сусідою Мотузкою, але не на молотьбу: півтори десятини давали не більш, як сорок — сорок п'ять пудів, і, отже, не було сенсу тягатись до молотарки). Пізніш він допомагав Явдосі Гарасимівні докопувати картоплю. Потім його покликав до тину Мотузка й радились про коней: Мотузці потрібні були гроші, і він хотів одного коня продати: саме старого.
— Ні, ти вже не продавай! — сказав Степан Трохимович. — Однією конякою ми не справимось, а собі я все-таки не думаю купувати: мороки й так доволі.
— Та я й сам бачу, що воно не зовсім зручно виходить, — погодився Мотузка. — Проте не можна й не продати: повірте, аж кричить — грошей треба.
— Що ж його робити? — замислився старий коваль і тут же скинувся: — Ти, мабуть, все-таки підожди: спробую дістати на заводі аванса.
Проти такої постави питання Мотузка не мав що сказати, й тому розмова хутко увірвалася. Потім надійшов обід.
Пообідавши, Степан Трохимович зняв із гвіздка свою шестиструнну гітару, пішов у садок (день і сьогодні був чудовий), сів напроти ковалихи, що, зібравши кислиці, обмивала їх на сушіння, й почав награвати пісень. Власне, не пісень, а старовинних російських романсів, що їх він вивчив з грамофона — (грамофон уже давно зіпсувався й лежав тепер на горищі). Старий коваль якраз співав своїм тихим старечим голосом (під акомпанемент, звичайно, своєї шестиструнної гітари) "Не искушай меня без нужды", коли з-за хліва вийшов Кліщ і, кинувши "драстуйте", попрямував до золотої (пожовкле листя) альтанки. Степан Трохимович положив на стіл гітару й, як тільки Кліщ підійшов, сказав:
— Сідайте, будь ласка! Сідайте!.. Може, ти нам чайку даси? — звернувся він до ковалихи.
— А чому ж не дати? — одказала Явдоха Гарасимівна і підвелася з лави.
— Та спасибі! Я… не звиклий до чаю! — кинув Кліщ.
Але Явдоха Гарасимівна уже ступила з альтанки: вона була дуже симпатичною господаркою й все-таки хотіла вгостити Кліща.
— Чого там не звикли, — сказала вона, на мить повертаючись і поправляючи фартух з кислицями. — Хіба до нього довго звикати?
— Приготуй, Явдохо, приготуй! — підбадьорив її Степан Трохимович і, звернувшись до гостя, примовив: — Такий у мене, знаєте, порядок: як наскочив хто на готовенький самовар, обов'язково заставлю випити.