По всіх виконано? — коротко кидає він в бік зава.
— Ні! — похмуро відповідає той і підкидає свої суворі, характерні брови.
"Ну, — думаю я, — дядя не з піддатливих. Не дивно, що Олександрівка досі не заснувала в себе жодного колективу".
— Негайно розпорядіться, щоб люди зійшлися до школи, — командує Скляров. — Школа вже звільнилась?
— Школа-то звільнилась, але людей зараз не зберемо.
— Чому?
— Тому, що всі по заводах і на кар'єрах. Хіба жінок? — з ледве помітною іронією додає зав.
— Тоді зберіть жінок… Та й не всі ж і по заводах та кар'єрах?
Завкоопзерна дає розпорядження. Але дає він це розпорядження так мило, що я ніяк не можу не пізнати в ньому одного із "коровників" (потім я узнав, що завкоопзерна і справді нещодавно покинув завод).
І взагалі треба сказати, що Олександрівка дуже симпатичне селище. Нещодавно, скажім, в робітника-коровника витягли з-під пічки 20 пуд. схованої пшениці ("Сукин син, — розповідають, — сховав в таке місце, що мало не попеклася. Пшениця, як ото ломом ковирнули, посипалась, а за нею й таргани, як сарана…") Та ще й в якого робітника — матросом був! (втік, кажуть, до Севастополя, коли ото трапилась з ним така халепа). Дуже симпатичне селище ота Олександрівка! Нещодавно працювала там в лікбезі вчителька Шарапова. І, можна сказати, до того допрацювалась, що почала агітувати проти колективізації, попереду остаточно розваливши лікбез. Правда, вона — вчителька із липових — тільки семирічку скінчила, правда, її вже звільнили, але правда й те…
А втім, про це ми скажемо далі, нагадавши, до речі, що вищезгадане "Райкоопзерно" не тільки затоплює папірцями села, але й ще пише їх так популярно, що талмудисти тільки руки потирають від задоволення.
…Ми вийшли на вулицю й попрямували до школи, куди мусили зібратися мешканці Олександрівки. Мжичило. Десь гавкали тисячолітні собаки. Небо було таке сіре, наче нарочито.
— Подумайте тільки, — сказав Скляров, звертаючись до мене. — На селі 70 відсотків робітників, і в тому ж таки селі нема навіть поганенької бібліотеки. А найгірші провокаційні чутки, коли хочете, саме теж відціля розповсюджуються.
Де, як не тут, найбільш говорять про те, що, мовляв, в комуні дітей від батьків відбирають, що, мовляв, в комуні одіялом на 20 сажень вкриваються 70 чоловіка… Жодного партійця нема!
— А із 37 звільнених від податку є хоч один робітник?
— Теж жодного!
— Ну, й чого ж тут чекати, коли публіка, мабуть, і без колективу непогано живе… Робили спробу одібрати в них землю?
— Тепер вони землю з охотою віддають: бачать, що пройшли вже їхні коровницькі часи. Тільки, бачите, без посівматеріалу.
— А з колективом як? Нема охотників?
— Єсть. Та лише із… відомих вам 37, серед яких жодного коровника.
Ми вже зійшли на ганок школи. Нас зустріла літня вчителька. Від неї ми узнали, що вже більше, як два тижні, тут, в Олександрівці, організовано комуну. Комуна на 25 чоловік, із них навіть 3 "коровники". З боку уповноваженого, як і з боку всієї сільради, ніякого керівництва…
— А скільки у вашій школі дітей? — запитую я.
— 47. Перша група. Школа почала функціонувати тільки в цьому році, — вчителька запропонувала мені єдину табуретку, що стояла в її невеличкій кімнаті, й додала: — А втім, і з маленькою дітворою ми дещо зробили: збирали утильсировину, зібрали кілька ікон.
— Ну, а як у вас тут: багато релігійних?
— Я не сказала б. Коли не віддають хоч би тих же ікон, то в більшості тому, що не хочуть залишати куток порожнім. Говорять: "дайте нам портретів Леніна, тоді віддамо й ікони".
До кімнати зайшов сторож і сказав:
— Щось погано збираються наші граждани: лише двоє селян прийшло, та і то один із них п'яний.
За час своєї подорожі я не бачив на селі поки що жодного п'яного, і тому поспішив із кімнати.
У р и в о к
ш о с т и й
Балачки з п'яним. Обід.
Розмова з тверезими…Я добре пам'ятаю далеке, старе село, що було за моєї юності. Пам'ятаю закурену, запльовану збірню-розправу, пам'ятаю специфічний запах столітніх міністерських циркулярів, пам'ятаю заляканих урядниками і хитреньких "мужичків". Такого села я вже ніколи не побачу, і я, звичайно, з цього дуже радий. Але не зовсім радісно дивитись на такого "мужичка", як-от оцей, що (як він сам висловлюється), зараз "під "комбінацією", тим паче нерадісно, що таких "мужичків" в Олександрівці, мабуть, не один.
— Так, гражданчик, — говорить "мужичок", звертаючись до молодого селянина, що сидить на парті, і все чомусь відвертається від мене. — Так, гражданчик, що й говорити, я — під комбінацією, але сьо-таки в камуну не піду, бо не хочу робити на симулянтів.
— А хто ж хоче робити на симулянтів? — заперечує, посміхаючись, молодий селянин.
— Ти не говори мені! — енергійно грозить рукою мужичок. — Придавить, скажім, Софійка дверима палець, а доктор їй… пожалуста на курорт. Ну, от тут-то й смикни: хто буде робити за Софійку? Я? Я!.. Звиняюсь!
— Ну, хай раз і придавить, — знову заперечує молодий селянин. — Але невже ви, дядьку, гадаєте, що вона вік буде давити пальці?
"Мужичок" робить надзвичайно хитре обличчя, й, розгладивши правою рукою бороду, серйозно й неохайно кидає:
— Ех, молодий чоловіче, не говори мені цього! Ти знаєш, з якого я року політикан? Ого!
До класу зайшло ще двоє селян. У вікна класу зазирає сіре небо, але дощ вже вщух і, як передає мені Скляров, зі степу знову насідають холодні вітри. Балачки п'яного мене вже не цікавлять, і тому я виходжу до роздягальні, де бачу на лаві сторожа. Від цього ж таки сторожа, бородатої людини, я узнаю, що комуна хоч і організувалась в Олександрівці, але, не маючи відповідного керівництва, досі нічого не зробила.
— Це ви говорите про артіль? Я чув від уповноваженого "Коопзерна", що у вас тут організувалась артіль?
— Ні, артіль — то особстаття, а комуна окремо. Я сам состою в комуні.
"Щось крутить завкоопзерна, — думаю я. — Який йому було сенс запевняти мене й Склярова, що у них ніякої комуни нема?" Я поділився думками з Скляровим.
— Я вже бачу, — відповів мені той, — що сюди і справді прийдеться прислати доброго організатора.
Ми стояли в коридорі. Зайшов завкоопзерна. Очі йому підозріло поблискували. Він запропонував нам підобідати. Був якраз обідній час. Погодились. Увійшли в якусь селянську хату. Нас зустріла жінка й дві дівчини. Завкоопзерна і дві дівчини залишилися в першій кімнаті, ми з жінкою пішли в другу. На столі стояв холодець. Якось зайшла розмова про Шарапову, про ту ліквідаторшу неписьменності, що агітувала проти колективізації. Жінка причинила двері й сказала тихо:
— Вона он там, в першій кімнаті.
Я так і не узнав, яке відношення мала Шарапова до нашої хазяйки, але я бачив, як наша хазяйка, з запалом, що його я зустрічав тільки по агітках, прошепотіла, вийнявши з комоди зошит:
— От бачите, поки вчилася в неї (господиня вказала пальцем на двері), доти ні бе-бе. А тепер дивіться: вже цілого листа написала.
І тоді ж я узнав, що саме завкоопзерна й покинув дружину, і зійшовся він не з ким іншим, як з тією ж таки Шараповою. Саме про цього уповноваженого й говорив нам селянин, коли ми в'їздили в Олександрівку.
"Ну, тепер справа ясніша, — подумав я, — чому село так погано колективізується і чому комуна ніяк не найде собі ради".
За якийсь час ми знову були в школі. Вітер міцнішав, вітер переходив в бурю, а Олександрівка все-таки ніяк не хотіла прокинутись від своєї віковічної сплячки. За вікном почали вже рватися й бадьорі сніжинки, а до школи припленталось за цей час тільки троє. Вже й сторожу набридло чекати зібрання, і він розпочав ахкати та нарікати на своїх односельчан, а… п'яний "мужичок" і досі вів свої "політиканські" балачки.
— А що, як багато захворіє, — продовжував заперечувати "мужичок". — Що тоді буде? Подохнемо? От тобі й комуна!
— Нічого, дядьку, — говорив той же молодий селянин. — Пустимо машину — машина буде робити.
— А як у машини не хватить духу — що тоді?
— А тоді одправимо її хоч би на той же Краматорський завод. Там їй накачають духу.
"Мужичкові" далі вже нічим було "крити", і тому він ще раз "покрив" молодого селянина своїм, мабуть, улюбленим аргументом:
— Наливай! Ти знаєш, з якого я року політикан? Тебе ще й на світі тоді не було.
Але тут йому прийшла безперечно нова мисль, і він сказав:
— А що, як я зроблюся нетрудоспособним? Що тоді — під тином погибати? Га?
— Не погибнете, — тими ж іронічними очима поглядаючи на "мужичка", промовив упевненим голосом молодий селянин. — Безпритульним держава дає притулок? Дасть і вам!
Увійшов візник і спитав, коли запрягати коней. Порадившись, ми вирішили виїжджати, не провівши зібрання. Річ у тому, що Скляров мусив бути у Курульці (село за кілька верст від Олександрівки) за якісь 2—3 години, а сподіватися, що олександрівці прокинуться від своєї вікової сплячки за 15 хвилин, ніяк не можна було.
— Прийдеться прислати сюди пару добрих хлопців! — сказав Скляров. — От селище! Чекав поганого, а воно ще гірше вийшло.
За якийсь час ми їхали до Курульки. Холодний вітер і справді надовго прокинувся й заметушився по полях.
— Цікаво, що нас чекає в Курульці, — кинув Скляров, застібаючи свій легенький кожушок. — Доводжу до вашого відома, що це село завжди було бандитським. Саме воно постачало в банди Савонова головорізів. У всякому разі, в тому ж таки селі зібрано чотири тисячі сімсот ікон, і сьогодні ми зробимо невеличкий пожар богів.
А втім, пожар нас чекає попереду, а позаду ми залишили таку справу…
І Скляров сказав мені, що з уповноваженим коопзерна, і на його погляд, щось неладне. Говорив він, Скляров, з учителькою, і от скаржиться вона, що заїдає її цей коопзерно. То вимагає, щоб вона переписувала йому вночі (саме вночі) ті чи інші відчити, то навіть нахваляється десь, що виживе її, вчительку, з села. Словом, тероризує. Підкладка ясна: це справа антиколективістки Шарапової. Тим більше Шарапової, що вчителька веде зараз і лікбез. Словом, негайно треба висилати до Олександрівки людину.
…Словом, вчителька Шарапова — із липових вчительок, правда, її вже звільнили, але правда й те, що з Олександрівки вона не виїхала, і… значить, треба подумати про уповноваженого "Коопзерна".
У р и в о к
с ь о м и й
Пожар у Курульці…Село розкинулось на взгір'ях двох шпилів, село — як і більшість сіл Слобожанщини.