Два цвинтарі з кінця в кінець були вкриті братськими могилами. У глибоку яму вкидали кілька десятків мерців, забивали могилу "під зав'язку", відтак засипали землею. Трупи ховали спішно, бо начальство боялось епідемій. Хоча кожен перехожий зустрічав то тут, то там або помираючу людину, або й мертву. Трупи просто валялися на дорозі й під тинами. Розповідали люди, що в якомусь селі чоловік зварив і поїв двох власних дітей, а в іншому — жінка свого чоловіка.
Помираючі були страшніші трупів. Пухлі з голоду або висохлі на ухналь люди ледве могли зіп'ятися на ноги. Йшли й шукали бур'яну, листя. За щастя вважалося знайдене в кущах гніздечко з пташенятами або пташиними яйцями... Собак і котів уже майже ні в кого не було – їх поїли голодні господарі. Навіть у голови сільради та в голови колгоспу викрали псів.
Святослав довго тинявся по Смілі, відтак поїздом, зверху на вагоні, поїхав у Черкаси: може, робота якась знайдеться.
Раптом почув жалібне квиління ліри. Оглянувся навколо й побачив невеликий, душ із п'ятнадцять, натовп, що оточив сліпого лірника. Той сидів, прилаштувавшись спиною до стіни будинку. Ліра плакала й ридала так, як Варвара Стеценчиха за померлими дітьми, аж ніби голосила. І люди біля сліпого також плакали безмовно. Та раптом дідусь зупинив інструмент і голосно проказав:
— А заспіваю я вам, мої хороші, про наші справи, не про гроші! Згадаєм разом калачі, що уминали на печі!
Натовп зашумів, а лірник усміхнувся кутиками губ і заспівав оксамитовим баритоном:
Ой, як Ленін помирав –
Сталіну приказував,
Щоб нам хліба не давав,
Сала й не показував!
***
Люди прямо на дорозі
Падають, як мухи:
Кропивою й лободою
Набивають брюхо.
***
Чого люд так лементує?
Бо буксир тут хазяйнує:
У людей хліб забирає –
Хай село все вимирає!
Крізь натовп до співця з наказом "розступіться!" пробився міліціонер:
— Ти що оце співаєш, твою мать?! Жити набридло? Документи!
Лірник поволі помацав у спідній кишені піджака, витяг звідти папірець і подав стражу порядку. Той помалу прочитав друковані на машинці речення, глянув на печатку й підпис і віддав дідові:
— Що ж, співай, старче, якщо влада поки що дозволяє...
Але поки йшла розмова співця з міліціянтом, кожен із натовпу тихенько відійшов – подалі від гріха. Бо, дивися, заарештують ні за цапову душу, а тоді спробуй, доведи, що ти не верблюд! Музикант це зрозумів, підвівся й пішов до залізничних рейок.
— Люди добрі, переведіть, будь ласка, через колії, — почув Славко. Сліпий дід-лірник із торбиною за плечем стояв біля самої залізниці. Хлопець підійшов, узяв сліпого за руку:
— Ходімо, дідусю, я переведу.
— Дякую, юначе. А ти ж звідки будеш?
— З-під Єлисаветграда. Роботи шукаю, а в селах – голод.
— Тепер таких як ти багато. Ти ж, мабуть, зголоднів?
— Так, — зізнався Славко. – Третій день харчуюся бур'янами.
— Присядьмо де-небудь, подалі від людських очей. Пригощу, чим Бог послав.
Сухарі тверді, мов цеглина, якою Святослав удома вцілив міліціянта, у них борошна – мізер, більше макухи й ще якихось домішок. Але розмочені у воді хлопцеві видалися медом.
— То що ж ми, синку, за народ такий? – розмірковував лірник. – Робимо не те, що нам треба було б, а що бандити московські захочуть. Їм, леніним і сталіним, забаглося революції, аби потім прийти до влади й керувати імперією. А ми, дурні, їх підтримали. Бо кричали агітатори на всіх перехрестях, що буде рівність і братерство. Захотіли колективізації – ми за ними, мов стадо овець, побігли. А вони тепер змусили нас їсти собак і щурів. А дехто й діточок власних життя позбавив. І захистити нас нема кому – отаманів ми зрадили, продали своїх героїв за ленінську нову економічну політику. Та якби гордість свою мали, то зараз комісарів, уповноважених їхніх убивали б, а не дітей своїх! А цих антихристів, синку, набагато ж менше, ніж простого люду! Одного зарізали б, другого, а третій сам накивав би п'я́тами в Москву або й далі.
— Але ж батюшка Лаврентій у церкві казав: "Полюби ворога свого. Не убий!"
— Хай той піп сам їх і любить. Запитати б його, чому ж тоді комісари московські до нас немилосердні? Наші сльози для них, що роса на траві. Попи кажуть ще: "Люби ближнього". Як вони, московіти, люблять нас – сам бачиш. І так буде, поки не скинемо цього триклятого ярма з наших потилиць.
— А як же "всяка влада від Бога"?
— Та влада від Бога, хлопче, яка твоя, котра не дасть тебе в обіду. А ця – від диявола, від сатани. І боротися з нею треба по-диявольськи. Якщо їх не різати, як Гонта ляхів, не виганяти чобітьми, мов свиней із городу, жодне милосердя не допоможе. Вони ще більше нахабнітимуть...
— А ви ж куди зараз зібралися, дідусю?
— Ходжу, людям співаю. Хоч і голодні, а дещо вкидають до торбини. А тепер влада хоче зібрати нас у Харків, у столицю, на з'їзд кобзарів. Кажуть, що присутніми на ньому будуть навіть Косіор і Постишев. Хоча нічого хорошого від цього збіговиська я не очікую, зате заспіваю їм там.
Сліпий узяв до рук ліру, й над Дніпром знову розлігся його гарний голос:
Сталін каже:
— З України
Підмели все до зернини.
Спробуй, Постишеве, ти
Ще хоч жменю нашкребти!
***
Ні корови, ні свині,
Одіж рвана на мені,
В хаті нічим протопити –
Гріє Сталін на стіні!
***
Ох, яблучко,
на чотири часті!
Голодуємо й мремо
при совєтській власті.
Ох, яблучко,
да із листочками!
Треба батька Махна
із синочками!
— І вас ніхто за такі пісні не здав міліціянтам чи в ГПУ?
— Бог не видасть – свиня не з'їсть, синку. Звичайно, доповідали про мене. У нашому народі, на жаль, лакуз більше, ніж потрібно. Але рятує мене отой майбутній з'їзд – його все відкладають, а рознарядку на місця з Харкова вже надіслали: забезпечити явку кобзарів і лірників. То мені й посвідку про це спеціальну видали. Покажу – не чіпають поки що.
І знову полинули його куплети бистрокрилими птахами аж за ріку:
Ой, у нашому колгоспі
Гарно я вдягнувся:
Відкрив поли, с... гола,
Бо й штанів позбувся.
***
В хаті, наче в домовині,
Мертві діти на ряднині.
Мати по зерно пішла
І в дорозі смерть знайшла.
***
Пароплав стоїть
В Голій Пристані.
Будем рибу годувати
Комуністами!
Пароплав іде,
А дим – кольцями.
Будем рибу годувати
Комсомольцями!
— Ось так, хлопче. На жаль, убиваємо їх тільки в піснях. А вони творять бісівські діла. Під ними ж повинна земля наша горіти! Спокою їм не має бути ні вдень, ні вночі!
V
Лірникові слова запали глибоко в душу юнакові. В одному з ближніх колгоспів на пасовищі Святослав украв коня, зробив йому саморобну вуздечку. Удень пускав буланого пастись на галяві в лісі, а вночі виїжджав ним на промисли. Підскакував до вівчарні, на ходу хапав ягня або овечку і, поклавши поперед себе, зникав у лісі.
На ловця, кажуть, і звір біжить. Якось у Холодному Яру, неподалік від Мельникі́в, де колись жили брати Чучупаки, смажив він над багаттям барана. Позаду почулися кроки. Святослав притьмом заховався за дерево. До вогнища підійшли двоє з гвинтівками. Люди в цивільному, підперезані широкими ременями, на яких висіли маузери й кубанські кинджали.
— Хтось із наших? – промовив бородатий, киваючи на полум'я.
— Мабуть, ні. Бо все ніби поспіхом. Так, наче тікати зібрався, як тільки наїсться.
— Але й не комісари, — сказав другий. – Ті й у колгоспах нажеруться.
Святослав вийшов і привітався.
— Добре, юначе, що в людей останніх крихт не віднімаєш, — повів розмову бородатий. Але що ж далі? Так сам і будеш?
— Із задоволенням піду з вами. Але мені треба ще навідатися до свого села.
— Це ми трохи пізніше зробимо разом. Що, рахунки з кимось маєш?
— Із уповноваженим, із головою сільради, головою колгоспу, з активістами...
— Це добре.
Хлопці бородатого, яких влада називала бандитами, розгромили вже не один колгосп. Убивали керівників та активістів, а продуктами з тамтешніх комор ділилися: частину – собі, частину – людям, пухлим від голоду, а таких бувало півсела й більше. У кінці літа дісталися й до Заріччя. Славко зайшов до тітки Одарки, батькової сестри.
— Мремо, як мухи, — розповідала вона. – Усі мої дітки вже в могилі, чоловік також. Мати твоя, Славку, повернулася з Сумщини пухла, жила в мене. Просилась у колгосп – не взяли, бо вдова куркуля. Померла недавно. А я думала, що ти з батьком тоді загинув на горищі...
— Голови сільради й колгоспу не померли?
— О, ті житимуть! Нас обідрали, то самі не подохнуть, жирують. Щодня у них співи чути. Бенкет під час чуми. Буксири ходять і перевіряють тепер хати, де з димаря дим іде. Отже, там щось варять або печуть. Навіть не дають листя та бур'яну спокійно зварити, песиголовці.
Майже опівночі під'їхали хлопці до будинку голови сільради. Там горіло світло кількох гасових ламп, грала гармошка, а люди танцювали так, що хата ходором ходила. Месники вирішили зачекати.
Першим вийшов надвір гармоніст Вовочка. Тільки виткнувся за хвіртку, Славко огрів його прикладом по голові, відтягнув у кущі. Потім з'явилися троє: Пантелеймон Гусак – перший на селі п'яниця, бабій і комуніст, а нині – голова колгоспу, за ним – міліціонер, який приходив відбирати хату Гуляйвітрів, а третій – колишній уповноважений із хлібозаготівель, а тепер уже – перший секретар райкому компартії Яків Джугаєв. Майже залпом пролунали два постріли з гвинтівок і двоє гуляк простяглися біля ґанку. Міліціянт почав підводити голову, але Святослав прикладом добив його. Живим був тільки Джугаєв. Він тремтів, мов овечий хвіст, по-карасячому хапав ротом повітря. У нього й убитих забрали нагани.
На ґанок вийшов Михайло Прищ із піднятими руками.
— Не стріляйте, люди добрі! Я ж не винен. Мене змусили...
— Чому ж ти дітей своїх не їси, як Мотрона Степаненчиха з Вербівки? – вийшов наперед Славко. Прищ пізнав його:
— Святославе! Хіба ж це я таке роблю? Це – район, область, ЦК наказали забрати зерно...
— І Сталін наказував? І Джугаєв?
— Авжеж, звичайно! Не я ж це все придумав.
— І останню картоплину й квасолину наказували забрати?
— Так...
— Правду кажеш. То що, таваріщь секретарь? Людей наших тобі не шкода? А їхніх діток ні в чому не винних?
Яків повалився на коліна:
— Не вбивайте мене! Я робив те, що наказували.
— І що, у вашій "Правді" написали, щоб ви останній шматок хліба забирали в народу, а самі пили й гуляли? Покажеш мені, де це написано?
— Такого не було.
— То, може, там чітко писали: "Виморюйте людей голодом!"?
— Ні, такого не читав, але Сталін дав наказ знищити куркуля як клас, виконати всі плани хлібопостачання.