Пес, побачивши їх, відійшов набік. Корови були недалеко: пішли пастися в кукурудзу й розкошували. Хлопці вигнали їх — добре, що фармер не побачив.
— То ти небіж тієї української фармерки, що живе під лісом?
— Так, ми приїхали їй помогти.
— Добре зробили, бо їй дуже тяжко. Сусіди не раз їй підсобляли, але в них і в самих робочих рук бракує. Тепер їй буде легше.
— Мене звуть Демко. А тебе?
— А я — Джордж. Скільки тобі літ?
— Дванадцять. А тобі?
— А мені одинадцять.
Демко здивувався: молодший від нього, а виглядає старшим. Міцні плечі, м'язи на руках випинаються, засмагле на сонці лице. Тільки очі веселі, дитячі.
На пасовиську зібралось чимале товариство. Крім пастуха Денні, тут ще ганяли двоє хлопців з отарою овець під наглядом двох вівчурів (один із них був саме той, що так налякав Демка. Тепер пес удавав, що не помічає свого недавнього ворога). А ще тут їздили на конях дві дівчини, а на віжках вони вели ще двох коней. Джордж познайомив товариство з новим сусідом, але розмова не клеїлась.
— Ви ходите в школу? — запитав Демко так, аби щось сказати.
— Тепер ні, а взимку — так, — відповіла одна з дівчат.— Тепер ми працюємо.
— А ми в місті влітку відпочиваємо, бавимось.
— Наша забава — робота. Інакше на фармі бути не може.
— А, це міський панич, білоручка, — насмішкувато завважив Сем.— Прибув сюди на сонечку погрітись!
— І зовсім ні, — образився Демко.— Я з першого дня працюю. Я з татом косив, і свиней годував, і ось корів сюди пригнав.
— Велика робота! — глузував далі Сем.— Ти, мабуть, зовсім утомився. Напевно, вже й додому пішки не дійдеш. Сідай на коня! Чи, може, не вмієш?
— Умію, — сказав Демко (а де там він умів!..).
Одна з дівчат подала повід. Джордж легенько підсадив Демка. Демко ледве не перекинувся, але якось втримався.
— Гоп! — гукнув Сем і ляснув коня по крупі. Кінь помчав галопом. Дівчата погнали навздогін. Демко спочатку радів, що отак відразу погарцював верхи на коні, хотів би, щоб тато його побачив, але скоро відчув, що біда. Кінь хвицав, форкав, намагався скинути вершника. Демко й сам би зліз, якби міг. Учепився обома руками за шию коня, а той зовсім розходився — може, думав, що хлопець хоче його здушити!.. Врешті, Демкові закрутилось у голові, він розняв руки й упав у траву на уздоріжжі. Дівчата перелякано нахилились над ним, а здалеку надбігли хлопці…
— Ти живий, Демку? Ти не забився? — питала стривожена Ненсі.— Вибач, ми ж не знали, що ти не вмієш… У нас тут, на селі, всі їздять на конях, а ті, що приїжджають з міста, то знають, хоч як триматись на коні, а ти…
— Я не забився. І нічого не болить. Просто кінь мене не знає, а я його. Дякую вам, що дали мені коня. Колись я це зроблю краще, як познайомлюсь із вашими кіньми.
— Добре, добре, ми тебе навчимо. Ти до нас приходь. Ми хоч багато працюємо, але й розважатися вміємо, тільки в нас інакші забавки. Ми любимо спорт, змагання на кращий догляд тварин, досліди з рослинами. А також перегони, стрибки, риболовлю. Не тільки хлопці, а й ми, дівчата. Ми навіть випереджуємо хлопців!
— Хто? Кого?! — озвалися хлопці.— Випереджуєте тоді, коли ми піші, а ви на конях.
— А ви нас випереджуєте тоді, як ми на конях, а ви в авті, та й то не завжди, — не здавалися дівчата.
Демко сказав, що йому вже пора йти додому, й подибав якомога прямо, щоб не було помітно, як він покалічився. А вдома проскочив у свою кімнатку, помився, помастив йодиною обдерте коліно й перевірив, чи всі кістки цілі. Здається, всі. З тим він пішов до вечері, бо тітка Марта вже баламкала у свій дзвін.
6. До церкви
Липнева спека. Ще рано, а вже біля вісімдесяти за Фаренгейтом[5]. Не дивно, що й спати не хочеться. Дзвінок кличе до сніданку, і Демко йде до столу в піжамці, бо далебі не знає, що до церкви вдягати. Так гаряче!
— Вдягай білу сорочку з короткими рукавами й вишиту краватку. Щоб знали, хто ми такі.
— А ви також у вишите вдягнетесь?
— Ні, ми з твоєю мамою вдягнемо легенькі сукні, без вишивки. Ваших краваток вистачить. Якби ще й ми рясні вишиті блюзки вдягли, то люди в церкві перестали б молитись та стали на нас дивитись…
Причепурені й гарні, всі сіли в татове авто й поїхали миль за дванадцять до найближчої церкви, куди з'їжджались усі фармери й їхні гості. Священик, високий і міцний, як усі фармери, провадив службу досить швиденько, скорочено. Взимку він трохи розтягує, а влітку, особливо в жнива, не хоче людей від праці відривати. Бо земля, поле, збіжжя, господарство мають свої вимоги.
У церкві Демко зустрів усіх своїх знайомих — Джорджа, Сема, Ненсі, Луїзу й Рея, а крім того ще з десяток інших дітей, з котрими тут же й познайомився.
— Ти, мабуть, добре подряпався? — пошепки запитав Джордж.
— Еге. Тільки не кажи іншим, — признався Демко.
— Нічого, перший раз і мені так було. Зате вже не будеш боятись.
Після служби селяни не розходились. Ще не постигло збіжжя, й кукурудзу було ще зарано збирати, тож усі були раді побачитись та порозмовляти. Жінки із сестрицтва[6] приготували каву й перекуску, тож ніхто не квапився додому.
— Що каже бюро погоди? Коли дощ буде? Вже його нам ой як потрібно! Чи варто наймати поливачі?
— Почекай іще. Вітер пахне вологою. Якщо сьогодні вночі не пройде дощ, прийдеться поливати. А то ж чималі гроші коштує…
— Я буду город поливати, тіточко, — пообіцяв Демко.
— О, якого чемного хлопця ви маєте! — завважив фармер.— Тільки що приїхав, уже до праці береться, не так як інші пани-білоручки. Чи він також українець?
— Таж бачите, що вишиту краватку має.
— А вона вишита?! Я думала, що то витканий взір, — придивлялась фармерова дружина.— Хто б міг таке вишити, так тоненько та дрібно!
— Це наше мистецтво! — гордо промовила тітка Марта.
— Знаємо, знаємо, це схоже на ваші писанки.
— Ви ваші вишиванки на стейтовий ярмарок вивезіть, — порадила паніматка.— На виставку! І буде заслуга всьому нашому повітові і вашій Україні. Я ваші вишиванки бачила на світовому ЕКСПО, — додала паніматка й запнулася: — Тільки там було написано, що вони — російські, рашен…
— Росіяни виставляють не тільки українське мистецтво, як своє, — пояснив тато.— Але ми свого не віддаємо! Ми словом і ділом домагаємось незалежності України і тут бережемо її мистецтво. В найкращих музеях є наші вишивки, різьба, писанки, кераміка, картини.
— Я можу, коли побажаєте, показати вам, як ми вишиваємо й малюємо, всі можуть пересвідчитись, що то наше і нічиє інше мистецтво, — заявила тітка Марта.
— Та ми вже знаємо. Але ви всім на ярмарку покажіть. Я поговорю з комітетом, щоб вам приділили місце.
7. Пугало
У неділю Демко ходив героєм, і коліно начебто не боліло. А в понеділок розболілось…
Та якби тільки коліно, а то і крижі, і плечі, і руки… Устав вранці — як каліка, ходити не може. І таке його зло пойняло, що аж-аж-аж… Не вийшов на дзвоник до сніданку. Тітка Марта заглянула до кімнати.
— А ти це чого вилежуєшся?!
— А чого маю вставати? — буркнув Демко.
— А їсти, а тоді — працювати.
— Не хочу ні їсти, ні працювати.
— Овва! Що з тобою? Чи тебе часом не обмінили?
— Я ще дитина. Інші діти їдуть до Флориди й на Гавайї і там нічого не роблять. А чого я мушу?
— Поки що не мусиш. Гаразд, поснідай і знову лягай.
Демко вийшов до кухні, занюхав яєчню та й з'їв аж два яйця. Тоді вийшов надвір і сів під грушею. До нього підійшла гуска, трохи просичала, дзьобнула подряпане коліно (знала, куди влучити!) та й пішла віднімати їжу від курей. З повітки вийшов тато, замазаний у мазут. Він лагодив авто.
— Ну, бісові горобці хочуть усю кукурудзу видзьобати. Та ще малиною ласують на закуску!
— Кукурудзу хай би їли, аби малини не чіпали. Я ж її так люблю! — обізвався Демко.— Може б, ми їх потруїли, тих розбишак?
— Е ні, труїти їх шкода, та й користі вони приносять багато.
— Користі? Яка з них користь?
— Якби ти знав, скільки комах поїдають горобці! Оце ж і є користь від них.
— То виходить, горобці є на те, щоб їсти комах?
— Частково.
— А для чого ж тоді комахи?
— А щоб було що горобцям їсти, — засміявся тато.
— Якщо вже вони такі корисні, то хай їдять комах, а не малину й кукурудзу. Я, тату, візьму батіг та й буду їх від малини проганяти.
— А що ж, пробуй, відганяй.
Демко взяв пужално й почав хвиськати у всі боки та відганяти горобців. Спершу птахи страшенно перелякались, відлетіли геть і не з'являлися хвилин із десять. Потім надлетіли перші сміливі розвідувачі, а за ними й ціла зграя. Зацвірінчали на сто голосів та й кинулись лавою на малину. Демко бігав-бігав, забувши навіть про поранене коліно, але швидко стомився й мало не заплакав.
— Тату, нічого я їм не вдію…
— А ти зроби пугало.
— Що? Що?
— Опудало таке. Піди до тітки, хай дасть тобі якого шмаття, капелюх, ось маєш кілок — змайструй щось таке страшне, як бачив по телевізору, щоб горобці боялись. Вони будуть думати, що то — жива людина, та й не насміляться красти.
Демко назбирав різного мотлоху, довго майстрував і спорудив таке страховище, що аж сам злякався. Опудало махало порожніми рукавами — здавалося, що то живі руки. До капелюха Демко прив'язав ще й дзвіночок. Вітер повіє, дзвіночок обізветься — і навіть найсміливіші горобці полякалися.
— Тепер бери миску та й нарви малини — для їжі й на варення.
А збирати малину — справа почесна. Крім Демка, тітка нікому цього не доручала!
— Ти вмієш грати на піяніні, то й малину можеш зривати. Лише делікатні, музичні пальці надаються для малини. Інші тільки гілля поламають і знищать багато незрілих ягід.
Справді, Демко два роки вчився грати на піяніні. Йому так не хотілось, але мама змушувала: іди і грай. Без ніякої філософії! І Демко грав. А от тепер пригодилася музика для малини! А як уже дійшло до музики, то хоч у тітки (слава Богу!) не було піяніна, Демко склав собі пісню і співав її, закушуючи після кожного слова малиною:
Ой ти, пугало моє,
Як же добре, що ти є!
Будеш горобців лякати,
А я собі піду спати.
8. Торнадо
Рясні дощі знову змінилися сухою спекою. Вітер зривав хмари пилу й куряви, аж дихати не було чим. Тітка вже двічі наймала поливальну машину. Вона ходила на низеньких, невидимих ніжках з одного краю поля в другий і якось заміняла дощ.
Одного вечора задзвонив з міста дядько Микола. Він повідомив, що вранці дзвонили з фабрики, казали, щоб тато прийшов до управи.