Це є реальний факт, з яким не можна не рахуватись. Отже сітуація така: капітал міцніщає й щораз більше захоплює позіції. Правильні чи неправильні методи компартії, але вона їх не хоче чи не може змінити.
Виникають такі питання: чи доцільно в такій сітуації робити якийбудь сильний політичний струс? Чи не скористується цією боротьбою соціялістичних течій хтось "третій", себто спільний їхній ворог — капіталізм і реакція?
Далі: чи доцільно навіть домагатися в даний момент радикальної зміни політичної сістеми в СРСР?
Так, три роки тому назад, у тодішній загальній сітуації зміна політичної сістеми, ослаблення диктатури центрів, вільні вибори в ради могли дати позітивні наслідки, могли збільшити творчу ініціятиву мас, внести корективи в методи центрів, допомогти злиттю центрів з масами і т. д. Знесиленність, прибитість бурйуазно-капіталістичних елементів була тоді настільки велика, що не було майже ніякої можливости для них заняти якубудь кермівничу ролю в русі мас.
Инча річ тепер. Згадані вище труднощі в економичному відбудованні СРСР, ослаблення революційного патосу і звязані з цим розслабляючі настрої невикорінених старих буржуазних навичок, все це створює таку псіхологичну обстановку, в якій при вільних виборах в ради, при волі агітації й пропаганди, економично й фінансово-сильні елементи, себто нова буржуазія (за допомогою старої й закордонної) постаралась би всякими способами заняти в радах пануюче становище. Звідси вже недалеко до заняття домінуючих позіцій і в усьому житті, а там і до реставрації всіх капіталістичних форм господарства та до політичної диктатури буржуазії. Тому еміграційні буржуазно-демократичні течії всіх націй бувшої Росії нічого не мають проти лозунгу вільних виборів у ради. (Між инчим цікавий приклад мінливости в тактиці й тактичних лозунгах: люди, що до революції саме слово "революція" ненавиділі, оті всі недобитки монархичної бюрократії, поміщицтва й буржуазії, тепер на еміграції називають себе революціонерами в боротьбі проти радянської влади, а свої методи революційними.) Вони знають, що в цій сітуації можна змінити свою тактику й навіть радянську сістему на певний момент приняти, щоб краще підсунути себе до своєї мети, реставрації влади приватного капіталу.
Коли деякі соціялісти ріжних націй бувшої Росії в оправдання своїх позіцій висловлюють тверження, що насильне скинення з влади компартії в теперішній сітуації перенесе відразу всю колишню Росію в царство свободи й демократії, розгорне широкі переспективи економичного і навіть поступово-соціялістичного розвитку, то мені ці тверження представляються або наївностю або лицемірством. Цим людям або згадується сітуація 1917 року, чи навіть 1923, або вони зовсім не рахуються ні з якою сітуацією, казенно твердячи лозунги своєї організації.
Наївно думати, що скинення влади такої партії як комуністична, зразу дасть і ту…"європейську демократію", і ті свободи, і ті переспективи. Необхідно й неминуче переможець стане диктатором, хто б він ні був: партія чи особа. Хотітиме він чи не хотітиме, він буде змушений ввести диктатуру. Реакція соціяльна і політична запанує на певний час із неутримною силою та жорстокістю. І тільки згодом, повільно, ослабляючи її крок за кроком, удасться довести їі до того рівня схованої диктатури буржуазних кляс, що тепер зветься "європейською демократіею".
Так от і виникає питання: чи є ж сенс для соціяліста міняти диктатуру партії, що провадиться в інтересах працюючих клясів, на диктатуру партії банкирів, промисловців, поміщиків, або одної особи, що захищатиме не гірше їхні інтереси, на зразок Мусоліні, Прімо де Рівера та инчих їхніх зразкобравців? Невже в цьому є справжня тактика соціалістів?
Я знаю, деякі з українських соціялістів, надто з неофитів, привернених до соціялізму вже підчас революції, будуть казати мені, що комуністична партія не є партія соціялістична, не є навіть партія, а кліка, каста, нова пануюча, експлуатуюча маси кляса.
Дійсно, умови монопольного державного керовництва та диктатури центра вносять багато відмінних з инчими партіями рис у структуру цієї організації. Правда, надужиття своїм становищем окремих членів є досить поширене явище. Хабарництво, крадіж громадських грошей, розтрати, "чинопочитание", буржуазні нахили до експлоатації й насили та багато инчих якостів гніздиться в окремих членах партії. Але будемо об'єктивні: спробуймо знайти таку партію в Європі, що маючи диктаторську владу, не мала б у собі усіх цих рис? Та навіть без диктатури, при формальній парламентській демократії, при коаліційній демократичній владі чи багато є в Європі держав, де б урядовці, адміністратори, депутату навіть міністри не мали б у тій чи инчій мірі отих якостів? Так, при справжній, при соціялістичній демократії таких явищ не може бути. Не тому, що люди стануть янголами, а тому, що контроль адміністрації відповідними виборними органами, відповідальність влади перед колективом буде поставлена так, як за теперішніх умов не може бути поставлена.
Але не в цьому суть питання. Хай, припустімо, навіть це не партія, хай кліка, хай складається з кого-хоч, хай дійсну владу має невеличка купка людей, Політбюро, а весь апарат партії сліпа по чиновницькому слухається його, то навіть і так питання не зникає: кого вибірати: те Політбюро, що силою всього державного апарату, диктатурою і примусом силкується направити корабель народнього господарства на соціалістичний напрям, до майбутнього знищення клясового, економичного, державного, адміністративного і всякого инчого панування людей над людьми, до дійсної свободи людини? Чи те якесь инче Політбюро, що неминуче заступить його, що так само диктатурою буде направляти корабель у бік соціяльної, економичної, політичної, культурної нерівности, насили, визиску, гніту й неволі?
Ще раз кажу: кільки років тому назад ще можна було вибірати щось третє хоча би в теоретичній, так би мовити, тактиці. Можна було вірити, що скинувши владу Політбюро ВКП, зробивши переустрій соціалістичної влади, можна виправити помилки. Тепер же, з наведених вище причин, і такого вибору немає. Хоч-не-хоч треба вибірати: або диктатуру Політбюра ВКП або диктатуру Політбюра реакції.
Принявши диктатуру Політбюра ВКП, є надій і можливість змінити цю диктатуру в соціалістичну, дійсну демократію працюючого безкласового колективу. Принявши ж диктатуру реакції, є надія й можливість змінити її на сучасну, повторяю, сховану диктатуру пануючих клясів держав Європи та Америки, що зветься "Європейською демократією". Який же виграш?
Але в азарті полеміки й агітації соціялісти люблять одкидати большевикам навіть їхні соціялістичні цілі. Вся, мовляв, диктатура їх, вся влада потрібна їм не для цих цілів, а для самої влади, для використовування її в своїх особистих інтересах, матеріяльного й амбітного характеру. І ніколи, мовляв, пануючі вершки партії не допустять до демократії, не то що загальної, а навіть у своїй власній партії. І коли вони немов би прагнуть світової революції, то це тільки для того, щоб надовше втримати в себе свою владу.
Звичайно, це є тільки читання в душах. Реальних об'єктивних доказів відсутности соціалістичних і революційних цілів у компартії ці соціялісти навести не можуть. А коли об'єктивно зрівняти діяльність компартії на інтернаціональному терені з діяльностю II Інтернаціоналу, то закид у несоціялістичности та відсутности революційних цілів можна з більшим правом зробити II Інтернаціоналові. Тактика партії в економичній внутрішній політиці? Неп? Державний капіталізм? Становище робітничої кляси, визиск, експлуатація червоними директорами? Загравання з непманами? Зріст соціяльних й економичних нерівностів?
Так, є багато явищ, які викликають трівогу, сумніви, побоювання. Але з другого боку ми бачимо поруч з цими явищами инчі: вперте відстоювання соціялістичних основ господарства, завзяту боротьбу з ростом приватного капіталу, з усіма негативними явищами морального економичного, адміністративного характеру. Боротьба провадиться навіть у самій партії, і всякого роду боротьба, як за той чи инчий напрям політики, так і проти використовування влади самими членами партії в особистих інтересах. Не все ж так простолінійно відбувається, як то виявляється декому.
В кожному разі, поки компартія не змінила своєї програмної цілі, поки вона робить щирі усилля для здійснення її, ми мусимо признати, що вона, силою створених (чи нею самою чи ходом історії) обставин, є в даний момент єдина сила, що провадить боротьбу з відновленням приватно-капіталістичної сістеми господарства. І поки вона виконує цю ролю, тактика соціялістів повинна бути одна. Коли б же вона, дійсно, з тих чи инчих причин, зійшла з цієї ролі, перетворилася в свою протилежність, у щось подібне до фашистської партії, тоді, звичайно, тактика повинна змінитися. В кожному разі мінливість — необхідна.
Ручитися ж за незмінність якогось явища можуть тільки люди клерікального способу думання, для яких існують абсолюти. Люди реального способу думання беруть явища релятивно, реагуючи на них відповідно до їхньої мінливої суті. Ми не знаємо, чим стане компартія через три, пять, десять років. Але ми знаємо, що вона не є щось однородне, що вона є комплекс ріжних сил, які боряться між собою. Ми знаємо, що покищо загальний напрям її є до спільної всім соціялістам мети. Які сили в ній самій поборять, також сказати не можна.
Але це є ще одна обставина, що додає необхідносте перегляду тактики соціялістів. Коли навіть у самій партії є сили, що в тій чи инчій формі тягнуть до реставрації приватно-капіталістичних відносин, то тим паче, значить, є ця загроза. І тим паче, значить, треба поставити питання про активну участь соціялістів у боротьбі проти загрози спільній меті.
Я, звичайно, не маю тут на увазі тих соціялістів клерикального способа думання, для яких існують абсолюти й догми. Вони раз на все повірили в божеську непереможність "об'єктивних законів" і фатально ждуть їхнього здійснення, деякі ж навіть допомогають йому, уподобляючись тому Грібулю, який, боячись бути спаленим, кинувся в огонь. Я не маю наміру робити замаху на тяму закономірносте явищ, але я думаю, що насамперед і закономірність є річ релятивна.