Такої уваги і самовладання в мить зайнятості над своєю роботою він не відчує ще дуже та дуже тривалий час, але це було для нього абсолютно не важливо ні в ту мить, ні в більшість наступних.
Усе це абсолютно не турбувало юнака в той прекрасний період оскільки все, що було йому необхідно в ту мить, був лише казковий світанок і золоті промені новонародженого сонця, які своїм чарівним світлом висвітлювали його починання, можливо, одне з найосновніших у житті парубка, якому він не просто присвятить усього себе, а й… просто на просто, стане одним цілим з мистецтвом, згодом мало не забувши своє власне ім'я, а просто називаючись художником, не тому що він ним був і бажав таким себе асоціювати скрізь і в усьому, а тому що він був ним народжений, адже саме так йому благоволило саме життя, зародивши в ньому це під місячними променями.
Ми народжуємося тричі: у мить першого подиху в цьому світі, у мить знаходження свого признання та у мить коли по-справжньому й віддано розуміємо, що покохали на все життя.
Згодом він відточуватиме майстерність доволі тривалий час і не знаходитиме розумної відповіді на запитання, чому його роботи ніхто не оцінює гідно? Однак, з плином часу і дозріванням у його голові якоїсь подоби розуму, художник усвідомить, що в тому вигляді, в якому він підносив публіці свої роботи, вони є просто на просто неприйнятними, тому найкраще, що він може і має зробити — це переписати все так, щоб у його картинах була не лише зовнішня оболонка, а й справжня, жива, але в той же самий час така, що не кричить про себе, душа твору, котра зможе викликати справжні почуття й емоції у людей, а не звичайне враження буденністю.
Місяць за місяцем і рік за роком йшла його робота, проте ніхто так і не бажав оцінювати його старання. Він нагадував собі хвилю, яка вічно б'ється об скелі, після чого невтомно ставить собі питання про те, що все те, що він робить — це лише марна трата часу, яка не дає абсолютно ніяких результатів і лише заважає йому досягати справжнього успіху в житті.
— Цікаво, хто з великих на самому початку свого шляху не ставив собі подібного питання? — Одвічно думав він. — І скільки ж таких же нещасних кинули все на своєму шляху? Скільки тих, хто не зміг дотягнути до світанку, переплутавши його із заходом сонця? Усе це лише відмовки... — Думав він. — І хвиля, одного дня, розмиває скелю!
І він продовжив.
Він продовжив битися об стіну знаючи, що за нею лише порожнеча, бо йому так навіяли. Але якби кожен із нас вірив усьому, у чому його намагаються переконати, то перший же живий організм, що з'явився на планеті, не зміг би протягнути й зайвої миті у цьому всесвіті, власноруч себе вбивши.
Він продовжував чекати. Продовжував вчиться і вдосконалюватися. Крім усього іншого він, безпосередньо, здобував освіту за обраною ним спеціальністю, вивчаючи правничі науки.
Рішення вирушити здобувати нехудожню освіту він прийняв не випадково, він був досить хитрий і обачливий, бо знав, що завжди потрібно мати запасний план, певну подушку безпеки на той випадок, якщо палаючий в середині вогонь зазнає свого тління.
Не те щоб він не вірив у свої сили або ж вважав, що йому не вдасться реалізуватися як людині мистецтва, аж ніяк, просто в його голові, як і в людини після морозу біля теплої батареї, грілася одна проста істина: завжди й в усьому кожному зі створінь Божих просто на просто необхідна основа, яка гарантуватиме їй пом'якшення її падіння, хоч з яких би висот їй не довелося б падати, нехай й з висоти власної величі.
Плинув час.
Він жив, як художник і любив, як художник. Просто гуляючи вулицею, цей молодик побачивши пейзаж, тло, провулок або ж іншу людину з незвичайними рисами обличчя або ж поведінки, в мить уявляв все, що відбувається, на полотні й ніде більше.
Якби він міг, то переніс би на полотно весь світ, однак на подібне самолюбство та егоїзм навіть його неосяжне его та нота нарцисизму були би не здатні не тільки фізично, а й морально.
Ніхто не кохає настільки ж миттєво і швидкоплинно як люди мистецтва. Він не став винятком. Кожна муза не була для нього сонцем життя, що змушувало його серце битися частіше від затятого почуття любові. Ні... Вони були його полотнами, не людьми, а зазвичай лиш зображеннями, окресленими олівцем і потім написаними всілякими фарбами.
Він любив їх… дійсно любив усіх своїх муз так само пристрасно, як і вони живилися палким вогнем ентузіазму, творчості й натхнення від нього, проте всі чудово знали один, не дуже простий, але очевидний факт: він не міг горіти ними й бути пристраснішим у коханні аніж зі своїми роботами, бо лише в них він вбачав свій істинний спадок, передачу справжньої любові, болю, щастя, вад та добродіїв, які здатні відгукнутися дзвінким відлунням у вічності.
За весь час його істинною, відкритою і найбільш велелюбною музою була лише одна…
Та, яку він любив більше за будь-кого з усіх тих жінок, з якими його зводила доля та, яка змушувала його йти на вчинки, про які раніше він і подумати не міг, змушуючи і допомагаючи йому розкривати себе з найрізноманітніших боків, являючи світові справжнього генія творчості і людину щирої краси мистецтва.
Вони обоє так і не змогли дати самим собі відповідь чи було це кохання взагалі або ж то просто промиготіла іскра. Митець ніколи не розповідав про те, де вони знайшли один одного в цьому світі. У них був зв'язок митця і його музи. Почуття, що передається, проте з величезною складністю. Митець узагалі вважав, що просто на просто не існує непередаваних почуттів, бо саме для цього й було покликане всевишніми силами мистецтво: для того, щоб подарувати світові можливість сприйняття й дотику того, що здається незбагненним.
Однак коли він був поряд неї… Бог свідок… всі його судження, всі його переконання та амбіції, котрі супроводжували його розум та душу, попросту перетворювалися на незбагненні плями на фоні почуттів, пристрасті та неосяжного жадання.
І точно таким же незбагненним, на початку, здається зв'язок творця і його музи. Однак, як це часто буває, не цього дивовижного разу.
Вона приходила до нього кілька разів на тиждень, незалежно від дати, часу доби або інших обставин. Вони обоє завжди були раді бачити одне одного і так само пристрасно й щиро вони віддавали одне одному свою підтримку в тяжку хвилину та миттю любові, якою скріплювали свої безпросвітні серця.
Цей зв'язок був особливим не лише завдяки своїй романтичності та певній поетичності, а саме завдяки тому, що вони обоє чудово вміли відчути мить, коли вони були просто на просто необхідні одне одному: вона відчувала момент, коли митець потребував її душевної витонченості та витонченості її тіла, принади й блиску її очей, чарівних каштанових локонів і життєрадісності, яку вони випромінювали, лагідності губ та ніжності рук. А художник, в свою чергу, вмів відчути грань усього необхідного, чого потребувала його дивовижна, настільки казкова і загадкова для нього муза.
Художник ніколи не малював картин із зображенням оголених натурниць, бо попросту був художником іншого характеру, всіляко уникаючи подібних можливостей.
Однак вона була тією єдиною, кого він несамовито бажав так написати. Вона була згодна, завжди і скрізь, бо він бажав цього… і заради нього вона була готова піти на все, але митець був категоричний і різкий, вважаючи, що ніхто, на всьому білому світі, не здатний відчути і вбачити її так, як це вдалося зробити йому. Ніхто... тільки він і вона. Чи егоїзм це, змішаний із самолюбством? Можливо. Але людина керована почуттями готова піти на найрізноманітніші діяння, заради захисту своєї пристрасті, а палаючий почуттями творець – взагалі на все, що тільки можливо!
Ця історія надала художникові певної популярності, оскільки пішов слух, не гучний, але все ж слух про те, що подібна картина існує, проте художник ніколи і нікому її не показував… нікому, окрім себе та неї.
Все, що ясно палає не менш ясніше зазнає свого згасання.
Як це не рідко трапляється, вони не могли дати один одному чіткої відповіді чому в них не вийшло… чому, здавалося б, такі невгамовні почуття зазнали настільки миттєвого, наче саме марево розчинення у повітрі. Здавалося – ніби це був просто на просто якийсь міраж, ніби нічого й не було, а все це лише сон… чарівний та неповторний сон, який залишився лише краплями миготіння серед степу пам'яті.
Вона не могла змиритися із тим, що його жага до вічності більша за жагу до неї, а він попросту заплутався у цьому житті, так і не давши собі зрозуміти одного простого факту: вона дійсно кохала його, всім своїм серцем, а митець цього й не розумів.
— Я не мав її відпускати… — Проговорював він про себе ще дуже та дуже довго, засинаючи та прокидаючись у повній самотності. – Можливо я всього на всього бовдур, котрий розміняв справжню вічність, котра була поряд на звичайні амбіції, які вважав мріями… Я не мав її відпускати. – Міркував про себе митець. – Однак цього вже не вернеш і не виправиш. Цінуй, коли маєш, бо плачеш, коли втрачаєш.
Після їхнього розставання художник доволі надовго занурився в себе. Хлопець знайшов в собі мужність та гідність для того, щоб прийти до примирення, однак вже було зовсім пізно.
Його муза, керуючись волею і підпорядкуванням своїм батькам, була змушена виїхати за кордон, від чого художник і його серце, немов були проколоті гострим списом наскрізь. Вона знала, що він страждатиме і шукатиме її так довго, як це буде потрібно, тому навіть не згадала про те, куди прямує у своєму прощальному листі.
У ньому вона дала досить чітко зрозуміти, що якщо долі буде завгодно, щоб їхня зустріч відбулася знову, то це невід'ємно трапиться одного дня… одного дня, бо на всьому білому світі просто на просто немає речі настільки ж обов'язкової та такої, що часто трапляється, як банальна воля випадку, яка обов'язково знову зведе їхні заблукалі душі разом.
Почуття вміють будувати нові світи, однак наскільки ж вправно вони владні руйнувати існуючі…
***
Коли Господь в нас щось забирає він завжди повертає нам рівноцінне в замін. Завжди. Так само свою нагороду або ж, в якійсь мірі компенсацію, отримав і митець. Однак отримавши частину того, про що він так палко мріяв одразу ж відчув те, як попросту ці самі бажання поглинули його справжні потреби, дійсні доленосні фактори, що були необхідні як йому самому так усьому тому, що він цінував у цьому житті.
Пройшло не так вже й багато часу, як його ім'я починало працювати на нього.