Для таких людей, як він – це ніщо інше як знак самих Богів, нехай й Богів злодіїв, однак кожен береже власну віру окремо. Він бажав забрати інвентар, ціна котрому три копійки, однак яка різниця… на пляшку йому б вистачило. Він майже збирався виходити з того сараю, як його стрів мій мужній "Тан" та став боротися за майно, що належало нам. – Він перемінився в обличчі. – Дивно, правда? Він віддав життя за те, що нам не було б й шкода втратити, однак все одно він залишився відданим до самого кінця й боронив те, що було нашим… можливо в цьому й закладена сама суть любові: бути ладним боротися до самого кінця за те, що не має жодного відношення до тебе, однак має хоч краплю цінності для тих, кого ти любиш… — Він зробив глибокий подих, загасивши цигарку. – Як не важко здогадатися, ніж того злодія виявився гострішим за клики "Тана", однак він боровся до кінця й боровся гідно й відчувши його гідність в той момент я зрозумів… зрозумів, що бажав би присвятити своє життя тому, щоб знаходити таких злочинців, котрі чинять своє зло й дуже часто так й залишаються безкарними. Так, злодія через якого загинув мій любий пес знайшли доволі швидко, однак тоді мені було все одно, адже я розумів, що для більшості це був просто пес, просто звичайна тварина, однак для мене він був другом, справжнім другом, котрого я запам'ятав назавжди й забажав зробити так, щоб всі інші, хто вчиняв подібне пізнали своє правосуддя… я запам'ятав його із любов'ю… так само, як я запам'ятав і тебе. Однак так чи інакше доля вчинила по своєму, зробила так щоби я залишився без Вас обох.
Вже давно подібні почуття так не поглинали чоловіка в цьому місці. Він схилив свою голову та боявся промовити і єдине слово, однак все ж таки пара фраз вискочила з його вуст.
— Я сумую… дуже сумую за Вами обома і, напевно, я заслуговую на це. Кожен з нас, в якійсь мірі, страждалець в цьому світі, лише покарання отримує різного гатунку, але відповідне до нього самого. Однак так чи інакше я тут… бо так треба… така вже моя кара. Не нам вирішувати люба, не нам це вирішувати.
Йому стало не просто в ту мить. Душа була переповнена емоціями, а в голову почали проникати ті думки, з якими йому ставало все важче і важче боротися з кожною наступною секундою. Він розумів, що якщо дозволить підпустити такі пагубні думки ще ближче до себе, то воно візьмуть над ним гору та знищать, наче він ніколи й не існував в цьому чарівному, однак в той же час неймовірно загадковому та жорстокому світі.
— Годі мені жалітися. Ти завжди казала, що мені подібне не до лиця. З чим важко посперечатися. – Із легкою посмішкою промовив він. – Якщо казати про те як в мене все йде загалом то… загалом все по старому, не знаю чи добре, чи ні… важко сказати. Всі на питання "як справи", зазвичай, відповідають "добре", однак вони просто соромляться або ж не бажають обтяжувати ближнього своїм буттям. Хочеться вірити, що людям дійсно добре, однак пройшовшись по місту, подивившись в очі людей, а ще й перечитавши зайвий раз новини, на свій страх і гріх, аж дуже важко сказати, що слово "добре" й справді відповідає дійсності. Можливо це слово врятувало людство й рятує досі… адже варто сказати тому, хто цікавиться твоїми справами, що в тебе все добре, можливо, хоч на крапельку саме існування дійсно стає таким й ти знаходиш в собі сили щоб продовжувати шлях… продовжувати йти далі.
Він дістав газету.
— Гадаю ти не будеш проти, якщо я ще трохи посиджу тут та почитаю. – З гордим поглядом промовив чоловік. – Не переживай, я не затримаюсь на довго. Як ніяк, а холод вже дає про себе знати.
Чоловікові аж ніяк не бажалось повертатися до пустої квартири. Його поглинала її пустота та тиша. Тим паче, з невідомих йому причин, у всьому будинку зникло світло в той самий момент, коли він залишав свою домівку й в глибині душі у нього тліла надія на те, що в той самий момент, коли він повернеться він спокійно зможе закип'ятити собі чашечку чаю та із не самою чистою душею подивитись телевізор перед початком нового робочого тижня, однак якщо світло буде все ж таки відсутнє – пану Андрію доведеться пройти справжню боротьбу із усіма внутрішніми демонами, що аж ніяк не дадуть йому спокій.
Тим паче сьогодні його пронизувала неймовірна втома.
— Повсюди пишуть про те, що йде війна. Куди не подивись про це пишуть чи говорять. Навіть й не знаєш що тобі думати… більшість попросту не бажає в це вірити й спокійно продовжує жити своїм життям, так само як раніше, просто тепер із трохи іншими думками стосовно свого майбутнього. Наприклад, Вася, пам'ятаєш його, він був на нашому весіллі, вбраний у все біле, наче з лікарні втік. – Із посмішкою розповідав Андрій. – Нещодавно в одній розмові вирішив довести всім, що не вірить у те, що щось може трапитися та вже замовив банкет на своє 55-ти річчя на перше березня. Веселий чолов'яга. Кожен знаходить власні методи, як впоратися із подібними думками та напругою. А щодо мене, то я просто живу, як і більшість. Мене рятує робота. Там тобі на будь-які новини все одно. Просто робиш те, що маєш і все. А як воно буде? Подивимось. Хочеться, звичайно, вірити в те, що нас це прокляття омине, однак цього разу все виглядає аж занадто серйозно. Головне, у випадку якщо найгірші сподівання справдяться, не втратити себе й власну людяність, а там доля вирішить за нас.
Втомившись від власних монологів, Андрій закрив стільчик, сховав його в пакет та сунув у карман газету, попутно запаливши ще одну цигарку, вже не шукаючи для її паління жодних виправдань.
— Гадаю я ще завітаю до тебе в цьому місяці. Як би там не було, вдруге ти точно мене не залишиш й завжди будеш чекати тут. Ти ж знаєш, я завжди повертаюсь і знову до тебе повернусь. Пробач мене за все… бувай.
Шлях додому міг виявитися не таким вже й довгим, якби самому Андрію не захотілося б зробити його таким.
В такі моменти йому просто кортіло насолодитися красою міста, в якому він провів більшу частину свого життя. Тут він завжди відчував себе на своєму місці. Відчував теплоту та домашній затишок, однак в той же час був позбавлений тих, із ким міг би його пов'язати.
У нього була робота, в якій він досяг чи малих успіхів, однак життя людини – це не тільки професійний обов'язок та відповідні навички, життя людини – це в першу чергу безпосередній зв'язок із такими ж самими людьми як ти, поряд із котрими тобі добре, котрі роблять тебе краще або ж щасливіше, або ж просто не дають з'їхати з глузду, однак які є в твоєму житті, які є його частиною.
Андрій не міг похизуватися значною кількістю друзів, однак він був радий тому, що вони в нього взагалі були, так як за весь життєвий період чоловікові вдалося вдосталь поспостерігати за тими хто взагалі попросту слив в безпросвітній самоті.
Але варто було настати ще одній ночі та всім живим душам розчинитися до самого ранку, як світло в голові та в серці почало змінятися на своєму посту із думками смутку, із думками котрі притаманні лиш тим, хто вже давним-давно втратив щастя та інтригу, котрі несли із собою радісні промінчики ближніх.
Й саме в цей момент, поступово просуваючись до свого житла, Андрій розумів, що його зовсім скоро почнуть поглинати подібні думки, однак за наявності світла він вправно притупить їх біль своїм традиційним вечірнім ритуалом одинака, за чашкою чаю й цілими хвилями різноманітних телепрограм.
— Це гірше за отруту. – Подумав мій, розмірковуючи про свою самотність.
Однак чоловік, зазвичай, вмів вправно викинути зі своєї голови такі думки, змусивши себе роздумувати про щось більш доцільне та корисне для нервової системи, оскільки як не крути, але настільки напружена робота як у нього дуже не слабко відігралася на його здоров'ї.
В таких випадках він задумувався над тим, що йому дійсно хотілося б відчути в цей самий момент від життя. Зазвичай, це були якісь смаколики, котрі добряче відобразилися на його аж ніяк не підтягнутій фігурі.
Але зараз все було зовсім інакше.
Його почав поглинати неймовірний ажіотаж. Неймовірна палкість, котра виринала із самих глибин душі. Чоловікові не стільки бажалось повернутись до роботи, скільки знову знайти в ній те, що буде допомагати йому прокидатися в ранці та із палкими очима бігти на зустріч новим відкриттям та таємницям, котрі необхідно розкрити.
Адже зараз в його серці панувало відчуття, наче він щось відрізав від себе. Вирвав із корінням й далеко не в перший раз й не бажав переживати подібне знову. Він наче зраджував свої переконання та й загалом себе самого.
Він бажав повернутися. Повернутися до тієї палкості, що колись протікала в його жилах і чомусь, дуже дивним чином, він розумів факт того, що зовсім скоро ця сама палкість очей знову повернеться до нього. Але не зараз… не зараз.
Він увійшов до під'їзду.
Ліхтарі у сходів ніколи не працювали, тому він не був сильно здивованим, але коли Андрій увійшов до квартири та зрозумів, що світла в хаті не має так само, як і в той самий момент коли він її покидав, прийшло власне зізнання: йому в цей самий вечір судилося боротися, боротися із власними думками.
Він сів в своє крісло, без будь-яких зайвих думок. Йому не хотілося думати в той момент, йому всього на всього хотілося бути собою, без зайвих прикрас та лицемірства, просто бути й відчувати себе людиною.
Поряд із кріслом, з недавніх пір, в нього лежав доволі старий, однак в той же час неймовірно надійний ліхтарик, котрий ніколи його не підводив у подібні миті існування.
Чоловік увімкнув його, зі звичкою трохи роздивившись довкола в кімнаті й дістав з шухляди свій улюблений альбом, звичайний, однак добряче заточений лезом олівець та почав передавати малюнком все те, що таїлося в нього на душі.
Мистецтво – це саме той потаємний куточок існування кожного з нас, за яким ми ховаємось, в який ми тікаємо та котрим виражаємо всю палкість, всю пристрасть й всю ніжність наших почуттів, які рятують нас… рятують наші серця та душі, незалежно від того чи сонячний й мирний день навколо або ж тяжкі та похмурі воєнні будні розчиняють розум – мистецтво і його жага завжди будуть поряд із нами.
Так само воно було зараз разом із Андрієм, котрий продовжував спокійно та щиро малювати, намагаючись не відволікатися ні на що довкола, просто роблячи свою справу, як і завжди.
Варто було чоловікові завершити свою творчу діяльність, як прийшло світло та він зрозумів: трохи не вийшло чітко відобразити контури, десь косо пішла рука, однак її обличчя… її обличчя було не відрізнити від дійсного, адже це була вона – його остання пристрасть.
***
Годинник йшов у своєму звичному темпі, однак внутрішньо відчувалося ніби його щось навмисно сповільнює й що саме ніхто навіть гадки не мав.