Зроду-віку колодки ці заміняли їм і клуб, і кіно, і лекторій, тож були вичовгані до гарячого блиску не одним поколінням сідниць, обкурені тютюном і домашнім, і крамничним, обсипані соняшниковим і гарбузовим лушпинням — насіння виносили в таких бездонних кишенях, що його вистачило б засіяти добрий гектар поля з однієї такої кишені. Тут велися бесіди, тихі та мирні, без сварок та лайок, бо на колодках не годилося сваритись, ні лаятись, за що сюди й любив виходити Симон. Він і з Басею не посварився жодного разу, бо хіба то сварка, коли жінка на тебе кричить, а ти одмовчуєшся, хіба то лайка, коли жінка тебе батькує, а ти лише всміхаєшся, та хіба що іноді скажеш: "Ну, Басю, ну годі вже..." Ні, то не сварка й не лайка, то звичайнісінька розмова між чоловіком та жінкою, коли вони любляться. А найбільший доказ того,' що вони таки любляться, оці п’ятеро синів ("Де вони на мою голову й узялися!" — вислів Басі), п’ять богатирів, яких ні чума не бере, ні трясця до них не чіпляється, які ростуть як з води, як верби понад водою, і обіцяють у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Найбільшим доказом є оте маленьке дитя того переможного жовтогарячого кольору, що і його п’ять братів, яке скоро Бася спустить на землю, щоб взяти на руки вже інше: Симон за кожну роботу брався всерйоз, за ним не пропадало ніщо, Бася ж теж була не з ледачих. Симон повагом підходив до дядьків, що іусто сиділи на колодках, і, піднявши над головою кашкета, завжди говорив одне й те ж:
— Ну, добридень, люди!
— А, Симон! — озивались привітно дядьки.— Сідайте до нас.
Симон для годиться маніжився трохи, наче він ішов кудись в інше місце і тепер не знав, іти далі чи приякоритись отут, потім таки сідав і спершу лиш слухав, що говорили дядьки, а тоді й сам прилучався до розмови.
Бо він таки любив поговорити усмак. А хіба з жінкою про щось поговориш по-людському?
Про що вони говорили? А про все. Про все, крім ПОЛІТИКО!. Дядьки обходили її, ту політику, як нечисту силу, з якою зв’яжешся, то й власній сорочці не будеш радий, а Сим он теж був не дурніший від інших.
Наговорившись удосталь, потемки вертався додому.
Діти й Бася уже спали, і Симон у темряві вечеряв, щоб не будити своїх. Повечерявши, випивав кухоль води і аж тоді лягав коло Басі.
Безсоння ніколи не мучило Симона, завжди засинав сном праведника. Тихим сном людини, яка нікому не заподіяла зла, не перебігла дороги, не образила, не покривдила, не обдурила, яка їсть і годує свою не таку вже маленьку сім’ю зі своїх-таки рук, а не чужих,— живе з праці своєї і працею цією задоволена.
Миром і спокоєм дихала хата, мир і спокій літав понад хатою,— і чому б йому, цьому миру і спокоєві, не бути завжди? Чому б людям не цінувати його, не берегти, не леліяти, навчаючись цього у тихих ранків, у лагідних днів, у добрих ночей, в усього живого й сущого на нашій такій просторій землі?
II
Симон пішов на війну разом з дядьками свого віку і недовго до війни тієї і йшов. Вона сама котила назустріч, підминаючи під себе все народжене й ненароджене, лишаючи за собою спалені села, розбиті міста, трупи людські. Дядькам дали гвинтівки й шанцеві лопати, гранати й набої, дядьків одразу ж направили у маршову роту: латати дірки, що виникали щоденно то на одній ділянці фронту, то на другій; Симона ж, з огляду на його неабияку силу, посватали в гармаші: підносити багатопудові снаряди до гаубиці.
Підносити то й підносити, Симон ніколи не цурався роботи, навіть найважчої: роботу, яка б вона не була, спершу
* треба зробити, а тоді вже просити іншої, якщо ще дадуть... Тож Симон, поплювавши в долоні, взяв, лопату та й став
кодати разом з іншими землю на вогневім рубежі, куди їх висунули після короткого маршу. Копали цілу ніч, зариваючи себе і гармати, а потім заходились розвантажувати машини, що підійшли, і якщо гармаші брали по одному снаряду і під ним згинались мало не до землі, то Симон клав на свої широкі плечі по два і ніс, наче грався. Якщо всіх гармашів встигли спорядити у військове (гімнастерку, галіфе ще й чоботи справні), то Симон як прийшов у цивільному, так у цивільному й був: у піджаку, в штанях навипуск, у черевиках невійськового крою і в кашкеті з таким дашком засмальцьованим, наче Симон знімав той кашкет перед кожним, кого зустрічав. Симон, всупереч усім військовим статутам, ходив у цивільному, бо не був ще пошитий такий мундир, щоб на нього наліз, такі чоботи, щоб він їх узув.
"Ти що, дядю, не міг підрости іще трохи?" — дивувавсь старшина, оглядаючи могутню постать новобранця з такими плечищами, такими ручищами-ножищами, що й сам бог очі витріщив, коли його виліпив. "А не міг,— відповів Симон під регіт своїх однополчан.— Коли б зміг, то ще трохи підріс би".— "Ну, якщо не міг, тоді походи в своєму! — розсердився старшина.— Походи, поки не пошиють". Симон і ходив у своєму, з дому принесеному, і незвично й смішно було бачити цивільну людину з карабіном за плечима, і їхній командир, молоденький лейтенантик, просто-таки страждав через Симона. Особливо коли до них заходив комбат чи командир дивізіону... "Ви хоча б десь ховались!" — казав не раз Симонова Симон і ховався од тих командирів: залягав поміж штабелями снарядів, які й мав підносити до гармати, коли пролунає команда стріляти. І так звик там ховатись, що коли пролунала повітряна тривога й налетіли ворожі літаки, Симон не до щілини побіг, куди вскочили всі батарейці, а заліг поміж снарядами.
Було ж тоді реготу, коли літаки одбомбились: всі бомби лягли за вогневою, тільки страху нагнали.
— А якби бомба в снаряди влучила? Де ти, Симоне, був би?
— Як де? На небі,— відповідав, ніяково всміхаючись, Симон.
— Тебе й на небі не зібрали б докупи!
Симон погоджувався, що таки й не зібрали б, бо кожен снаряд був завбільшки з доброго підсвинка, то якби рвонули всі — що од нього лишилося б?..
Симон чистив снаряд за снарядом, звільняючи їх од солідолу, і вони блищали, мов поліровані. І коли надійшла команда відкрити вогонь, Симон підхопив перший від краю снаряд та й побіг до гармати. І так ловко послав снаряд у казенник, що він, здавалося, сам туди проковзнув.
Вслід за снарядом дослали заряд, клацнув замок, гармата повела товстим своїм дулом угору, винюхуючи ціль, хижо завмерла, і стільки тупої, нещадної сили було в її могутньому тулубі, що всі гармаші аж зіщулились, чекаючи неминучого пострілу.
— Вогонь!
Здригнулось, дихнуло, штовхнуло в груди. З ревом і громом серед полум’я й диму вирвався з короткого дула снаряд та й понісся кудись аж за обрій, нагнітаючи перед собою повітря. Симон метнувся за іншим снарядом, бо вже відскочив замок і з казенника вихлюпнувсь дим.
— Вогонь!
Симон ледве встигав подавати снаряди, загальне збудження передалось і йому, стало так гаряче, що він скинув піджак і потім, коли одстрілялися, довго шукав його поміж снарядами. Піджак чомусь висів на сосонці, за десяток метрів від вогневої,— коли його там повісив, так і не міг пригадати.
Гірко й солодко пахло пороховим димом, дим снувався над ними, розтікаючись навсібіч, руде, запечене сонце продовжувало пекти і крізь нього, було душно і дуже хотілося пити. Боліло у вухах, голоси долинали наче з-за ватяної стіни. Попереду, за лісом, стояв обвальний гуркіт, там піднімалась до неба руда хмара диму і пилу, там продовжувало вибухати й гриміти, а тут враз лягла тиша, і від неї було якось аж млосно. Всі стояли, не знаючи, що робити далі, в кожного було таке в^чуття, наче у нього взяли та й вибили щось із рук...
Отак і провоював Симон майже два місяці, відступаючи ближче й ближче до Києва, бо як вони не стріляли, як не вибивалися з сил, зариваючись у землю після чергового переходу, часто-густо під бомбами й кулями, як не надривали жили коло своєї гармати, ворога так і не вдалося надовго зупинити, ворог обходив їх то справа, то зліва, і вони тільки дивом виривалися з чергової пастки. Останні два тижні Симон воював уже під Києвом, де їм наказано було стояти до останнього, і вони до снаряда останнього так і стояли, відбиваючи часом такі шалені атаки, що тільки уламки з танків летіли, коли довелося одного разу з важких своїх гаубиць стріляти прямою наводкою, тільки осколки свистіли, погрожуючи викосити всіх до ноги. І падали гармаші, падали, підтяті осколками чи кулями: скільки разів уже змінювалась обслуга, давно поховали й лейтенантика, що соромився Симонового цивільного вигляду, а Симон як підносив снаряди, так і продовжував підносити, як копав землю, так і продовжував її, осоружну, копати, і всі осколки та кулі його оминали. Симон сам дивувався своїй неушкодженості, за всіма законами війни він давно вже мав лежати в шпиталі або в могилі, вже нікого з перших тих гармашів не лишилося, а він був неначе заворожений.
Були бої, були важкі переходи, а бували й хвилини спокою, коли ворог не зібрався ще з силами, і попереду все завмирало, і вони могли перепочити хоч трохи, не ховаючись од куль та осколків. І тоді на Симона, який встиг так пропахнути пороховим димом, що довіку його не позбудеться, тоді на Симона разом із тишею навалювались тривожні думки про Басю й синів, тим більш тривожні, що німці знищували всіх євреїв підряд.
Симон довго в дупгі не вірив тому. Бо як-таки так: винищувати цілий народ, навіть звірі й ті на таке не здатні, а німці ж, думалося, люди, і не всі ж вони фашисти... отак за ніщо нищити всіх євреїв підряд, за те тільки, що вони народились євреями,— це просто не бралося голови. Аж до того часу, поки якось, виходячи з чергового оточення, заскочив до однієї хати напитись води.
Ту хату він пам’ятатиме до самої смерті.
Вийшов, п’яно хитаючись, хапаючи ротом повітря, а перед ним все гойдалася жахлива картина: вирізана до ноги велика єврейська сім’я. Вирізана з такою нещадністю, наче не люди це зробили, а бездушні автомати.
Ті, що різали, були неабиякими майстрами своєї справи жахної, різали так акуратно, наче складали іспити. І старі, і малі, і жінки, й діти були викладені в акуратний рядок, строго по росту, і в усіх до одного перерізане горло. Од вуха — до вуха. Вправним ударом ножа.
Після того Симон дуже змінився. Ходив завжди похмурий, не давався на жарти. І щоразу, коли думав про Басю й синів, згадував оту єврейську сім’ю.