Пригадую цей епізод лише тому, що він відіграє неабияку роль в подальшій долі Калинки, але про це ми розповімо пізніше, а поки що перенесемося до великого міста, щоб розшукати Калинку в трамваї, що їхав у бік вокзалу: повертаючись з відрядження, Калинка сидів у тому трамваї і тримав на колінах нехитрі подарунки.
Надворі була рання весна, перші дощі щедро омили місто, і будинки, й дерева, і вулиці були такі веселі та чисті, що аж хотілося усміхатись до них, тому й люди, мабуть, були, як ніколи, привітні й веселі, і не вірилося, що десь могла чаїтися чорна підозра чи ненависть. Калинка думав про те, як приїде додому, як порадує дружину ось цими подарунками, й не знав, що за ним пильно стежать і він догулює останні хвилини на волі.
Отой папірець, що його підписав під час війни тоді ще молодший лейтенант Калинка, не загубився, не щез, а невидимою тінню літав за ним усі оці роки, аж доки рука, від якої залежало, карати чи милувати, і яка звикла в основному карати, написала на ньому кілька слів — і Калинка, сам ще того не відаючи, в одну мить перетворився в небезпечну для нашої країни людину, державного злочинця, ворога народу, нерозривною часткою якого він був. А тому його треба було негайно затримати — кинути в похмурий кам’яний мішок, де лише сліпі голі стіни, та металеве ліжко, вузьке, немов під покійника, та окуті залізом двері з невеликим "вовчком", та жовтий вогник електричної лампи в заґратованому ковпачку замість веселого, яскравого, доброго сонця.
Є в цьому великому місті пофарбований у світло-сіре будинок, що його донедавна обходили, вбираючи голови в плечі. Окуті залізом ворота, здатні пропустити цілі народи, зафарбовані вікна нижніх поверхів, важкі масивні двері, скоріше схожі на могильні плити, двері, з-за яких ніколи не лунав сміх чи веселі голоси, які й розчинялися не вільно та легко, а ледь відхиляючись, як кришка лиховісної пастки. Будинок підіймався важким кам’яним громаддям на чотири поверхи вгору, але люди, які не бували у ньому, не знали, що він іще опускався на три поверхи донизу, ревниво ховаючи од стороннього ока своє підземелля. І коли б розрізати отой будинок навпіл, все підземелля нагадувало б жахливі кам’яні чарунки, що виповнювалися не медом чи лялечками — зародками майбутніх бджіл, а живими людьми. Мертва тиша залягала в тих стільниках, лише іноді клацне "вовчок", блисне недремне око наглядача та залунає ритмічне поплескування в долоні: то ведуть чергового ув’язненого на допит чи з допиту.
В отаку кам’яницю і потрапив Калинка. Йому нічого не пояснювали, не показали навіть ордер на арешт, а просто наказали сідати до машини, і повезли, й привезли, й відібрали всі речі, і роздягнули догола, а потім внесли пом’ятий перемацаний одяг і взуття, вже без ґудзиків, гачків та шнурків, і наказали вдягатись. Приголомшений, Калинка взувся, вдягнувся і лише тепер зміг більш-менш нормально мислити. І хоч як це дивно, його бентежило не те, що його заарештували, а думка про подарунки.
— Іди, в нас ніщо не пропадає! — нетерпляче штовхнув його в спину наглядач.
— Прошу не штовхатись...
— Іди! — крикнув наглядач, вищиряючи жовті, прокурені зуби.
Стенувши плечима (що з дурнем зв’язуватись), Калинка повернувся, пішов.
Вони йшли довгим вузьким коридором з залізними по обидва боки дверима. Час від часу наглядач сплескував у нього за спиною в долоні, і Калинка щоразу здригався широкою спиною.
В кінці коридору зупинились. Ворухнулася тінь, з’явився ще один наглядач. Побрязкуючи ключами, рушив до них.
— Новенький? — поцікавивсь байдуже, навіть не глянувши на Калинку. Підібрав ключ, відімкнув двері.
— Тобі ще довго діжурити? — запитав той, що вів Калинку.
— До ранку.
— Жаль.
— А що?
— Поїхали порибалили б.
Наглядач одчинив двері, так само не дивлячись на Калинку, кинув: "Заході!" Наче й не жива людина перед ним стояла, а бездушний предмет.
— Служба собача! — поскаржився він, з серцем спльовуючи на підлогу.— Двічі подавав рапорт про відпустку, і все одне й те ж: обождать...
Калинка ще стояв на порозі камери, не наважуючись зайти досередини, йому раптом здалося, що як тільки він зайде туди, двері зачиняться за ним назавжди.
— Чого став?
І не встиг Калинка рота розтулити, як наглядач спритним ударом упхнув його до камери.
Грюкнули двері, клацнув замок. Охоплений гнівом, Калинка метнувся до дверей, та одразу ж отямився.
"Спокійно, спокійно,— наказав собі, зціплюючи зуби.— Тут сталася якась помилка. Мене мають за когось іншого. Скоро все з’ясується, і мене, пробачившись, випустять..."
Довго стояв посеред камери, прислухаючись. Чекав, що от-от відчиняться двері і його відпустять на волю. Але двері були наче впаяні в стіну, і тиша запала таки й справді могильна.
Скільки він отак простояв, Калинка не міг би сказати напевно. Здавалося — вічність. Врешті відчув біль у ногах, оглянувся, на що б сісти.
В камері стояло лише вузьке металеве ліжко. Калинка підійшов до нього, але сісти одразу не наважився: така брудна, засмальцьована була й ковдра, і плеската подушка. Врешті прикрив подушку сірою ковдрою, що здалася трохи чистішою, послав зверху легеньке пальто, ліг на спину. Та як тільки ліг, клацнув "вовчок", і безбарвний, наче він і не людині належав, голос скомандував:
— Не лежати. Не спати.
Калинка схопився, кинувсь до дверей:
— Слухайте, коли мене випустять?
По той бік ані звуку.
Калинка постояв, постояв, знову ліг на ліжко. І відразу ж клацнув "вовчок", той же безбарвний голос з гнітючою одноманітністю повторив:
— Не лежати. Не спати.
— Слухайте...
Але по той бік. знов наче вимерло. Тоді Калинка, не витримавши, постукав у двері.
Клацнув "вовчок", з’явилася верхня частина обличчя. Під кошлатими бровами невдоволені очі.
— Що надоть?
— Коли мене випустять?
— Випустять?
Щось схоже на усміх промайнуло в очах наглядача. Клацнуло залізне вічко, "вовчок" знову осліп.
Калинка безпорадно оглянувся. Все, що відбувалося зараз з ним, схоже на жахне сновидіння. Відійшов од дверей, уже не ліг, а сів на ліжко. Сидіть дозволялось, бо "вовчок" не озвався. І Калинка, вже сидячи, став оглядати свій, як пін сподівався, тимчасовий притулок.
Камера мала прямі строгі лінії: стіни, підлога, стеля. Жодного виступу, жодного порушення отієї бездушної прямизни, за що можна було б зачепитись поглядом, відпочити душею. Стіни, стеля й цементна підлога мали однаковий брудно-сірий колір, наче тонкий шар плісняви розповзся повсюди. Він обволік навіть лампочку, що мерехтіла вгорі над дверима. В камері було тільки ліжко, прикуте до стіни, та ще в кутку, на підлозі, стояла миска з дерев’яною ложкою. Миска була полив’яна й ціла, ложка ж геть вся погризена так, наче хтось її день і ніч кусав у відчаї.
Минала година за годиною, самотність ставала дедалі гнітючішою. Аж ось по той бік дверей пролунало якесь шамотіння, відчинилось невелике віконце, Пролунав тихий жіночий голос:
— Давайте вашу миску.
Калинка взяв миску, простягнув її у віконце. Жіноче обличчя зникло, натомість з’явився черпак, линув каламутну рідину в миску.
— Хліб видаємо зранку,— так само тихо сказала жінка.— На цілий день.
Віконце одразу ж і зачинилось. Калинка все ще стояв, тримаючи в руках повну миску. Повернувся до ліжка, поставив миску на коліна, нахилився, понюхав: каламутна юшка тхнула вареним картопляним шкаралущям, таку юшку його мати варила свиням.
"Невже тут оце їдять?" І за цією думкою одразу ж друга: "А в таборі? Не їли?.." Та однаково не міг змусити себе хоч покуштувати: поніс миску в куток.
За якийсь час клацнув замок, одчинилися двері (Калинка так і підхопився назустріч). До камери заглянув уже не той наглядач, що привів сюди Калинку, а інший: маленький та миршавий.
— Виході! — Бас у нього був, як у Шаляпіна.
Калинка вийшов у коридор, рушив знайомим уже шляхом.
І знову у нього за спиною лунало ритмічне сплескування у долоні, знову минали окуті залізом двері з сліпими "вовчками". Калинці вже починало здаватись, що він іде підземним цвинтарем, моторошним похованням людей. Та ось коридор врешті скінчився, вони піднялися двома поверхами вище, вже інший наглядач зустрів там Калинку і повів його далі.
Ступили до яскраво освітленого кабінету з великим вікном, з відчиненою кватиркою. Свіже повітря вливалося бадьорим струмком. Калинка вдихнув його так жадібно, що і в грудях заболіло, але то був приємний біль, який витискав із легенів сіру плісняву підземелля.
— Сідай сюди,— сказав наглядач, показуючи на табуретку, що стояла посеред кабінету.
Калинка сів, наглядач вийшов у сусідню кімнату, залишивши його на самоті. "Отже, випустять,— подумав Калинка.— Інакше мене не лишили б самого".
З цікавістю почав оглядати кабінет: адже навряд чи йому доведеться ще колись сюди потрапити.
Прямо перед ним стояв письмовий стіл з великою настільною лампою, поруч із лампою лежав якийсь довгий предмет. Калинка придивився пильніше і розгледів гранчастий канчук, сплетений з кабелю. Мимоволі здригнувся, бо пригадав подібний у концтаборі, що з ним не розлучався есесівець з охорони: легко перебивав ним хребти полоненим. Калинка одразу ж подумав, що це скоріше речовий доказ, що перед ним тут допитували якогось фашиста.
Перевів погляд на стіни, бо на столі більше нічого не було. Стіни були голі, ляше над самим столом, навпроти Калинки, висів портрет Сталіна.
Це був знайомий Калинці портрет. Колись, іще учнем, носив отакий на демонстрацію,— дороге обличчя вождя, ім’я якого давно уже стало для нього символом всього найкращого в світі. Сталін тут був у солдатській шинелі, а не у формі генералісимуса, у військового крою кашкеті — очевидно, ще довоєнний портрет. Він дивився просто на Калинку, так, як тільки можуть дивитися люди з портретів чи боги з ікон: пильно й незмигно. І чим довше розглядав портрет Калинка, тим більше йому здавалося, що Сталін тут зовсім інший, не схожий на того, якого він звик бачити майже щодня: на численних портретах та постаментах. Якусь нову, не знайому досі рису відкрив невідомий художник в обличчі вождя, але яку, Калинка довго не міг утямити. Врешті зрозумів: очі! На цьому портреті були зовсім інші очі. Не оті, трохи примружені, ласкаво усміхнені очі всенародного батька, а холодні й нещадні, повні важкої підозри.