Іноді тріщала сосна під неймовірною силою Двини, падала з хряском у воду, але її стовбур застрягав у сусідніх деревах, знов натискали на нього крижини, товпились, і зрештою в горішній частині Драйкройцена утворився новий берег озера Драйкройцен з льодової міцної стіни. Крізь її щілини струменіла вода, вільно біжучи між затоплених дерев на північ, омиваючи рештки маленьких островків — покрівель землянок.
Остюк плавати не вмів. Задубівши в невимовному відчаю на своєму горбку — командировій землянці, він безтямно дивився у воду, вже не маючи найменшої надії, не думаючи вже навіть про смерть. Якийсь холодний не спокій — ні, німе одубіння опанувало його. Не згадував нічого й нікого. Механічно тер руки, зашкарублі, як кора від морозу, червоні з синіми нігтями. Іноді так само механічно тер собі похолоділе лице.
Раз тільки одживився, наче набув притомности. Побачив, як до його ніг з води приткнулось щось маленьке, сіреньке й полізло під шинелю. Лісова миша, вимита водою з зимової нори. Он іще одна пливе й хапається по дорозі за сосновий стовбур, але холодна хвиля відриває її і тягне далі.
"Біднії", — мельконуло в голові, й ридання тісним клубком стиснуло горло. Не проковтнути того клубка. Сльози мимовільно течуть із очей. Жаль, такий жаль бере на цих маленьких тварин. Та ні — це жаль на себе, на свою невідворотну загибіль, отут на шматочку землі, відрізаному від усього світу крижаною водою. Так загинути, не в бою з ворогом, не від почесної рани, а як ота бідна миша, як зінське щеня[228 — Зінське щеня — кріт.], що його виливають на луках хлопці-пастухи. Остюк плакав, як дитина, плечі здригували, клубок у горлі забивав дух, змушував похапливо ковтати повітря, захлинатися сльозами. Час загубився в свідомості. Година, три, п'ять пройшло від початку катастрофи — та чи не все одно? Єдине, чого шкода — забув у землянці револьвер. Короткий постріл — і не було б оцих мук, цієї страшної смерти. Він згадав відому китайську кару — над людиною, скрученою по руках і ногах, величезна дерев'яна лійка, як у млині, тільки з піском. І сиплються на голову, сиплються невблаганні порошинки, ось вони лягли рівним конусом округ ніг, ось уже дійшли живота, грудей, плечей, доходять губів... Ще трохи — і дихати нічим...
Страшна перспектива аж дибки волосся підвела юнакові. Краще зразу у воду. Підвівся. Вагається. Невже рятунку немає? Невже-таки смерть?
Он тихі голоси людей. Є ще, значить, живі, є такі, що говорять. Люди... як вони люди, вони мусять допомогти, вони повинні допомогти.
— Величко! Шамотнявий! Сюди! Сюди! — крикнув розпачливо Остюк, пізнавши голоси.
Між деревами обережно просувався до горбка човен, підштовхуваний Шамотнявим довгою латою з закопної обшивки, як багром. На носі стояв Величко, хапаючись за дерева й дужими руками відштовхуючись від одної сосни, щоб дістатися дальшої. Пінястий струмень крутив човном, бив його об стовбури, похиляв, аж вода порскала за облавки, але Шамотнявий щосили впирався у дно своєю латою, а Величко знов виробляв на носі дивовижні гімнастичні вправи.
— Не кричіть! Бачимо. Не кричіть, бо німець почує, знов стрілятиме, мать його бабка родила!
За скільки часу човен поволі ткнувся бортом об горбок.
— Стрибайте, та легше, бо ця посудина, як решето. Беріть он дощечку, вихлюпуйте воду.
Остюк умостився в середині хиткого човна і тут знов побачив скілька сіреньких мишей та оксамитову шкірку крота. З горбка, слідом за ним, попливла до човна перша побачена ним миша.
— Як дід Мазай зайців рятував, — пригадав він дитячі вірші, — а тут миші, як люди, і люди, як миші, — і не міг стримати несподіваного, недоладнього сміху. Він хлюпотливо висмикувався йому з горла, судорожно викривляв молоде обличчя, лоскотав очі реготливими сльозами. Остюк соромливо затуляв рота рукою, одвертався від пловців, що здивовано поглядали на нього.
— Як Мазай, як дід Мазай! — пробував він пояснити свою поведінку і знов душився нестримним гістеричним реготом.
Човен тим часом виробляв хитрі викрутаси між деревами, тикався носом то в одну, то в другу сосну і нарешті приткнувся кріпко до якоїсь розкоряки.
— Отут вилазьте, а ми ще шукати поїдемо. Гони далі, Шамотнявий!
Остюк нарешті заспокоївся і з червоними заплаканими очима притулився боком до стовбура, звісивши ноги з похилої гіляки.
Замислився.
"А що ж далі? Поки на дереві сидіти? Ну, день, два, а там? Вода ж так скоро не спаде, криголом два тижні по великих ріках буває... Однаково, мабуть, смерть... Чого ж вони пораються? Ба ні, не вони одні", — побачив він недалеко другий, більший човен з ротним та трьома салдатами, що таким саме робом — довгими латами — маневрували між соснами.
— Ага, Остюк! Живий? — крикнув ротний, наближаючись. — Бити нас треба, що човнів заздалегідь не поконопатили, та й тепер відразу за них не схопились. Шість було, три лишилось, та один із них зовсім не годиться, дірявий, як стара галоша.
— Та хто ж його знав, що серед зими повідь зчиниться, — виправдував хтось із салдат.
— І то так. Як чорти воду збаламутили в такий мороз, у лютому, коли ще льоду з місяць стояти треба або й більше, бо тут же ще й північ, — підхопив примиренно другий.
— Отам іще коло передньої лінії познімати з дерев треба людей, бо перестріляють їх німці, як тетерят.
— Ну то вже як більше стемніє, — відрік ротний, — бо як тепер під'їдемо — якраз увагу збудимо, побачать і нас, і їх.
Остюк тільки тепер побачив, що вже вечоріло, сонця немає й сірі тіні лягають навкруги. Цілий день, значить, такої муки, а здалося, як одна година.
Нові постріли перервали його думки. Всі насторожились. Чути, як об дерева пакають розривні німецькі кулі, ф'юкають десь у повітрі.
— Помітили когось. Чи не Величко з Шамотнявим десь на рідке випнулись?
Так і було. За скілька хвилин серед сосон показався їхній човник, що його пхав уже один Шамотнявий. Величко сидів, придержуючи одною рукою другу.
— Мать його бабка родила! Через його, паскуду, поранили чортові німці, хоч не кулею — дріб'язком з неї. Як жучки після розриву в усі боки. Отже боягуз безтямний, страхопуд пелехатий!
— Кого це ти паплюжиш? Хто там завинив?
— Та Борзяк же, ніхто, як Борзяк. Сидить, як сич, на дереві і злазити не хоче. Ще втоплюся, каже, дурень безголовий! Як не умовляли — ані руш. Ще й гвинтівкою погрожує, не лізьте, каже, бо вдарю. Поки крутились коло нього — німець помітив. От почвара, мать його бабка родила, — не забував Величко улюблену лайку.
Найшли в одного сухого похідного бинта. Перев'язали руку — легко сколок подряпав, на щастя, тільки жилу порізав — крови багато.
— Присохне, як на собаці, — жартував Величко. — Шкода тільки, що через того дурня матінкиного. Притулився до сосни, як до коханої баби, думає — врятує.
Похнюпились усі. Думки, як і в Остюка, однакові: довго на сосні не всидиш. Таж і їсти нема чого. Аж тепер надвечір почули, що з учора нічого в роті не було. З самого ж бо ранку вода захопила. Вже б і поїсти...
Один ротний думав зараз не про це й уважно поглядав крізь дерева на Двину. Крига там тепер ішла повільніше. Мабуть, десь унизу був затор, уперся льодохід у понижчі острови абощо.
Шамотнявий і собі зирнув у той бік.
— Води прибавиться ще, — мовив тихо.
— Авжеж, — відказав ротний, — та тепер вона не страшна. Всього дерева не заллє, високе.
Помовчали. Після нервового напруження знов наступила реакція, байдужість до всього. Один Остюк, переживши рятунок від неминучої смерти, тепер виявляв молоду вдачу, щось міркував, гарячився, лаючись уголос:
— Стерво вище командування: і не попередив ніхто, що острів заливає у повідь. А якби крига кругом не стала — скільки б нас лишилось?
Ротний притьмом стрепенувся.
— Ану, хлопці, вже засутеніло. Звозьте усіх сюди ближче до криги, до берега.
Величко немов зрозумів і хотів був знов погнати свого човна збирати людей з дерев. Шамотнявий запротестував:
— Ні, вже ти сиди тут із рукою. Зі мною хтось інший поїде.
Ротний підхопив наказливо:
— Справді, сиди. Досить того, що й мене, і всіх навчив, утямки дав, що човни недурно човнами. Без тебе й цих би не було, потягла б вода, потрощила у кригах. Сиди.
Скорився Величко. Сів верхи на велику гілляку, сперся спиною на стовбур і так само, як ротний, уважно стежив за рухом крижин. Він усе повільнішав, зате вода на острові ще прибувала, чудне озеро ставало глибше, вже не видно було жадного горбка, острівка.
— А чи довго воно може вдержатися? — роздумливо, ні до кого зокрема не звертаючись, мовив Величко.
Ротний, розуміючи його думку, суворо відповів:
— Тут все одно смерть. Як не з голоду та з утоми, так німці взавтра не минуть обстріляти.
Як на підтвердження, завів цілу стрічку кулемет, і писклявим роєм понеслись кулі, шукаючи жертву на соснах.
— Ач, знов, мабуть, когось угледіли. Рано човни вибрались до того боку. Було б ночі заждати.
— Еге, розумний! Ночі ж тепер безмісячні. Зовсім нічого не вбачиш, перекинешся десь — і каюк!
— О, цить, вертають. Чи не влучили знов кого? Ех, біда!
Привезли одного пораненого в голову, привезли двох, знятих з небезпечного дерева, і знов мали пуститись у плавбу по Драйкройцену.
— Ох, як вже справді називати це місце, так не трьома хрестами. Щось чи не половина з нас тільки лишилась... Ой! — скрикнув Шамотнявий і опинився раптом у воді. На його човен упав з дерева щойно привезений поранений, знепритомнівши. Легенька посудинка вмить ковтнула води й заблищала чорним черевом. Шамотнявий, захлинувшись з несподіванки, безпорадно крутився в холодній течії. Ватяник на плечах, ураз набравши, як губка, води, утруднював рухи і гирею тягнув тіло вниз, у темну глибінь. З сусіднього дерева пляск — і Величко широкими вимахами дужих рук наближається до товариша, штовхає до ближчої крижини, допомагає за неї вхопитися, щоб не підтягло під льодову бережину, не зассало навіки.
— Ще раз урятував, товаришу, — відсапуючись і відпльовуючись, каже по хвилі Шамотнявий, сидячи на крижині. Величко бере його під плечі й відтягає далі від краю, туди, де криги лежать у скілька поверхів, стиснувшись муром навколо острова.
Звідси він кричить ротному:
— Стало, вже зовсім стало! Дрючків тільки треба побільше.
Салдати зрозуміли й нервово заворушились. Виблиски надії оживили думку.