Як можна без дітей?
І змовкла. Охопила круглі коліна руками і похитувалась, наче тихо колисала дитину. На лобі перебігали легкі хмарки думок.
Уста ясніли мрійною усмішкою.
Зненацька до Олеся благально:
— Слухайте, — зробіть мені цю товариську послугу!
Олесь відразу не збагнув. Дівчина повторила переконливо:
— Ну, хіба це вам важко? А мені — ой, яку ви мені послугу незціненну зробите. Я не можу, розумієте, не можу так далі. Мої думки все на одному, все про одне. Ні працювати, ні спати спокійно. То зимно, то гаряче стане, і млосно так, млосно... Мені вже двадцять п'ять років — і я не можу більше, чуєте? — мало не крикнула розпачливо. Обличчя їй зашарілося, тяжко дихала, напіводкриті губи оголили два вогкі, блискучі разки. Вся випросталась і міцно стиснула на колінах тісно переплетені пальці рук, аж кінчики їх побіліли. На чолі страдницька зморшка.
Олесь зніяковів. Думки звихорились метелицею. Що це? Куди він попав? Що за поводження: за коханця намовляє бути чи що? Ну й ну!
Дівчина, ніби прозираючи в його думки, мало не гнівно скрикнула:
— Ви що там думаєте? Гадаєте: от халепа — в полюбовниці нав'язується? Чоловіка дівчині закортіло, казиться з жиру? Ага, відвертаєтесь, очі долу? Ні, мій любий! Схотіла б, така ціла тічка тут ходила б. Ваш брат на це й ласий. Та за кого ви мене берете, — за фльондру[102 — Фльондра — повія.] якусь непутящу? Я ж бо вам по-товариському кажу: дитини хочу, без дитини жити не можу. І щоб сюди ніхто не швендяв, не докучав... Безбатченком хай буде, а проте, роду здорового, дужого. От чому до вас звернулася... Ви ж не ходитимете до мене, правда? Гляньте просто в очі, — правда?
І дівчина вже мало не горнулась до Олеся, зазирала допитливо в очі, ніжно шепотіла, наче підманювала, улещувала:
— Воно ж таке маненьке, безпорадне, так воно жити хоче і ще не тямить нічогісінько. Рученятками розкидає, а впіймати не вміє... Я ж бо працюватиму тоді вдвоє: і для всіх, і для нього, немовлятка мого любого...
В широко відкритих очах блищали дрібненькі сльозинки радісного замилування, вся дівоча постать якось пояснішала, стала ніжно-привітною, ласкаво-привабливою. Руки згорнулися на грудях, ніби в молитовному порусі. Крізь сльози повторювала ледве чутно: — Таке манюсіньке... і жити хоче... і ради собі не дасть...
V
Олесь більше ніколи її не бачив. Коли тихе крило спогадів повівало на нього і в уяві вирізьблювався затишний куточок самітної дівчини, де до дитячого гурту на лісовій галявині приєдналась, мабуть, іще одна маленька істота, — його охоплювала завжди незміренна ніжність, почуття тихої ласкавости до себе за вчинену послугу і вдячности до тої, хто дав йому можливість її заподіяти. Частенько думав: он іде дитина — може, це його? І всі діти — рідні. Як хороше! Як гарно...
Одне засмучувало іноді Олеся: він так і не взнав імени запопадливої дівчини. Майнула в його житті легеньким вітерцем і зникла десь на неосяжних просторах радянської землі, маленька працьовита комашинка з великим серцем, повним ущерть невичерпаної материнської любови й жіночої ніжности.
— Як же її ім'я? Звідки вона? Де тепер? Ні, не треба. Так краще. Просто — товариш. Просто — людина. Просила ж бо ще раз на прощання, стискаючи міцно Олесеву руку:
— Адже ви більш ніколи не прийдете до мене, не шукатимете мене? Щоб так лишилось, по-товариському, згода?
І лишилось по-товариському.
10/ХІ 1927 р.