Попри зміну реальності, від неї було виразно чути перегар.
– Круто тут у вас, – організував я відповідь.
Галя, на щастя, не стала продовжувати дискусію. Натомість, вона повела мене знайомитися з музикантами. Одні переказували дещо зі свого попереднього життя, інші обмінялися зі мною репліками про музику, були й ті, хто просто жартували, так, як це заведено в колах, пов'язаних із мистецтвом. Я втягнувся в безумний вир цього спілкування, хоч часом і кидав погляди на гасло "Усе найкраще – дітям!" над сценою та на дивакуваті знаки, вочевидь, містичного характеру, розвішані на інших стінах.
І от мені спала на думку ідея.
– А давайте я вас сфотографую?
Музиканти поставилися до пропозиції ентузіастично. Ми всі вишикувались, а Микола взяв мій телефон, відійшов на належну відстань і успішно зробив кілька знімків. Я перевірив – фотографії збереглись.
– Мені здається, – біля мене знов опинилася Галя, – Олегу буде цікаво вийти на балкон, щоб він не думав, ніби ми тут марудимося без сонячного світла.
Скориставшись цим приводом, вона вивела мене з зали, і ми прийшли до незграбного ліфта. Зрештою, якщо в справжньому заводському клубі вісімдесятих років взагалі був би можливий ліфт – то лише такий. Прямокутні, але криві кнопки (одна з них замінена, іншого кольору), мерехтлива лампочка, подряпані правила користування, кольорова гама стінок, що мала нагадувати деревину. Ми піднялися на четвертий поверх, перейшли невеличкий вестибюль і опинилися на балконі.
– Як бачиш, не підземеллям єдиним.
– Як бачу, у вас тут такий краєвид, щоб не можна було зрозуміти, в якому ти часі, – ледь єхидно відповів я.
Справді – попереду було море зелені, в глибині з нього випинався натяк на дах незрозумілої будівлі. Балкон був не на такій висоті, щоб побачити щось удалині, над деревами. Вочевидь, поверх лише писався четвертим, з урахуванням парочки підземних рівнів.
– Звісно! – відповіла Галя. – Наш краєвид, можна сказати, універсальний.
– Але ви вправно користуєтеся значно менш універсальними смартфонами, – я продовжував наступ.
– Точно, треба зробити з тобою селфі.
Вона дістала з кишені телефон, притиснулася до мене та зробила кілька фото, викривлюючи з себе то прсевдоеротичні, то просто дурнуваті фізіономії.
– Ми лише зовнішньо "консервуємось". Але маємо всі можливості розвиватися, ми насправді зовсім не схожі на тих себе, які були тоді, коли робився мультик. І техніка нам теж доступна. Та й приємно побути на одній хвилі з рідкісним гостем.
Ми просто стояли й дивилися на дерева.
Дорогою вниз я запитав Галю, що ж буде, якщо всім або більшості музикантів набридне тут бути й вони підуть у подальші світи.
– Що ж, так може бути. Будинок культури верстатозаводу закрився. Чому б колись не закритись і нашому клубу?
– І тоді ви забудете про свій мультик?
– Не знаю, я ж іще не пішла далі.
– А вже хочеться?
– Не став дурних запитань.
У залі на нас уже чекав Петро Сергійович. Попри всі відмовки, мене запровадили на сцену та змусили брати участь у репетиції. Співав я, звісно, погано. Не чув себе. Музика була скрізь навколо, і вона була хаосом. Але з часом вдалося якоюсь мірою впіймати ритм. А потім, відмовившись від співу як такого, вийшло прокричати слова пісні, котрі я чудово пам'ятав. Галя тепер фактично не була солісткою, але жваво виводила приспів і страхувала мене там, де я плив убік чи відставав.
Мабуть, вершиною моєї пригоди мав стати наш виступ "начисто", тільки я його зовсім не запам'ятав. На диво, я дуже всім перейнявся, злився з піснею і був у прострації. Цього разу Микола зробив на моєму телефоні відеозапис, але детально я його не переглядав, лише впевнився, що все записалося.
Після виступу Петро Сергійович був урочистий:
– Любий Олеже, дозвольте подякувати за вашу блискучу партію! Мені здається, сьогоднішній виступ був одним із найкращих за всю історію наших музикувань. І вже точно – найдушевніший, найемоційніший. Це було воістину незабутньо. Ви, Олеже, дали нам більше сил, ніж тисячі переглядів нашого мультика в мережі! Відтепер ви дуже близька для нас людина, знайте: наші двері для вас завжди відчинені. Може, настане день – і ви схочете скористатися моїм запрошенням. А тепер, я думаю, вам час вертатись, щоб не створювати проблем у вашому світі. Поаплодуймо солісту!
Мешканці клубу привітали мене справжньою овацією. А провела до виходу, звісно, Галя. Вона зупинилась у гардеробі.
– Ось те місце, де ми зустрілися вперше.
– Так, ти була сувора.
– Але я відразу відчула твою енергетику, Олеже. Було дуже приємно познайомитися, навіть якщо ти й не повірив, що я існую. Пам'ятай: можеш до нас долучитися. А можеш… можеш навіть і не йти, Сергій Петрович усе зрозуміє.
– Мабуть, усе-таки доведеться збігати додому, – вимушено посміхнувся я.
Тоді Галя притислась до мене в прощальних обіймах і поцілувала. Чомусь у носа.
– Схоже, я таки існую.
– Схоже.
Коли я вибіг із підвалу та виштовхнув двері на волю, відчув щось на зразок теплового удару, підвищення тиску чи якихось інших тілесних містерій – і знепритомнів. До тями мене привела жінка в медичній масці, яка лила на моє лице досить неприємну воду "Софія Київська", що нею я, здається, одного разу був отруївся в юності.
– Брррфууу! – пробулькотів я гімн життю.
– Мужчина, ви як?
– Нормально, – я поволі сів.
– У вас не вірус, ви не кашляєте?
– Наче не кашляю. Який вірус?
– Ну, я побіжу? Ви далі сам? А то мене діти ждуть.
– Ага, дякую.
Справді, скоро я вже спокійно, хоч і з легкими дзвониками в голові, крокував через двір ЖК "Помпея" на вулицю. Вулиця, точніше проспект, за час мого перебування у засвітах зазнала змін. На тротуарах було малувато людей, зате, схоже, додалося машин. В автобусах і маршрутках багато пасажирів їхали в таких самих масках, як моя рятівниця. Станція "Нивки" була зачинена, як повідомляло оголошення, "на карантин". Не маючи бажання занурюватися ще й у ці питання, я доїхав до кінцевої станції метро на таксі – гроші, на щастя, з кишені не зникли. А там виявилося, що моя маршрутка ходить. Більшість її пасажирів теж були в масках, але на мене вони не зважали. Я влаштувався на окремому сидінні й перетікав поглядом по деревах і будинках.
Телефон!
Негайно відкрити галерею. Усі зроблені там фотографії тепер виявилися темними, на них годі будь-що розібрати. А от відео, здається, нормальне. Цікаво-цікаво.
Я завбачливо знайшов у кишені вітровки дрібні навушники – й запустив play.
Ну!
На екрані була сцена зі знайомим мені гаслом "Усе найкраще – дітям!". На своєму місці знайшлися й таємничі знаки. Тільки от виступав на сцені не наш веселий ансамбль, а гурт чоловіків із довжелезним чорним волоссям, у чорних куртках, чорних футболках з пентаграмами, хрестами, вогнями і всяким таким, у чорних джинсах і чоботях. Поміж них вирізнялася білим волоссям одна жінка, солістка. Виступ, який нагадав мені старий добрий блек-метал, почався з діалогу жорстких басів із романтично-загадковими клавішами, потім солістка співала щось нерозбірливе тонким голосом – і нарешті до неї долучився один із чоловіків. Він люто хрипів заповітні слова:
Погані діла у кішки без мишки!
І мишкам без кішки не краще ні трішки!
Не краще ні трішки!
Не краще ні трішки!
Після чого пісня перейшла у гарчання без слів. Гроулінг? Чи як це звалося в останні дні шкільного навчання, коли я багато слухав такої музики?
Я трохи подумав. А тоді переслав це відео моєму приятелю, теж Олегу. І підписав його таким коментарем: "Прикинь, мені наснилося, що я на тому світі співаю пісню з мультика "Про всіх на світі" й записую це на відео, а коли прокинувся, найшов у телефоні отаке". Хвилин за десять Олег відповів: "А подивись, яких я чуваків записав на КПІ". У ролику кілька старих рокерів обладнали біля метро цілу музичну махіну й насичували вечірнє київське повітря піснею "Smoke on the Water". "Перше, що вчиться грати будь-який гітарист, бо це дуже просто і справляє враження", – додав Олег. Він завжди був майстром вичерпних відповідей.
Я на мить відволікся на гучну розмову на задньому сидінні. Дівчина з хлопцем сперечалися про скасування поділу літер на малі й великі. Вона доводила, що після перемоги над цією формою дискримінації всі літери мають стати великими; він – що малими. Наша маршрутка проїхала на червоне світло. І я звернув увагу, що світлофори вже перестають бути косметикою, а перетворюються на маяки. Це означало, що настає вечір.
Коцарев О. З історії мультиків // Посестри. Часопис. 2022. № 15