Уран

Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.

– Єдиний ти мій. Радість і горе моє. – Степка провела губами по його щоках.

Платон розплющив очі.

– Ти, Степко? – немов не вірив сам собі.

– Я...

– Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би, – винувато дивився на Степку.

– Я тебе вчора чекала цілий вечір.

– Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.

– Приїжджав?! – засяяла Степка. – Правда? Ти хотів мене бачити, так?

– Так.

– Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... "Що я говорю йому?" – думає Степка і змовкає.

– Я хотів з тобою попрощатися, Степко.

– Ну, прощаймося! – звелась на ноги.

– Я відвезу тебе на станцію.

– Така честь...

– Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...

– Пальне... А так ти не відвіз би мене?

– Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.

– Колись ти носив мене на руках... Пам'ятаєш?

– Не треба, Степко.

– Чому не треба? То були найщасливіші хвилини мого життя... Ти не знаєш про це? – Степка підійшла так близько, що він відчув її груди.

– Знаю.

– Думаєш, що я по славу їду звідси? Я від тебе тікаю... від самої себе... Якщо я залишуся, то збожеволію... А ти... ти... камінний.

– Степко, заспокойся. Зараз це ні до чого, ти все розумієш... Треба вже їхати, – подивився на годинник.

– Їхати... так... тікати треба, а не їхати. Вези! – Степка кинула чемодан у машину. – Вези, чого ж ти стоїш?

Платон і сам не знав, чому він раптом зупинився і що йому робити далі. Степка підбігла до нього:

– Прощайся. Цілуй! Чуєш, поцілуй мене!

Платон пригорнув Степку, поцілував у жаркі губи.

– Скажи, щоб я не їхала, – благала крізь сльози Степка, – зупини мене! Так тебе ніхто не любить, як я... Приведи мене в свою хату або давай поїдемо звідси... Не відвозь мене. Платоне, бо колись гірко пошкодуєш...

– Степко, дорога моя, вірна моя, я не можу... Вона в такому стані...

– Знову Наталка... Вези!

За всю дорогу до Косопілля Степка не обмовилась і словом. Зайшли на станцію.

– Коли поїзд на Приморське? – Степка постукала у віконце.

Сонний худющий касир з довгими вусами виглянув з каси:

– Та-а-ак, охо-хо, скажем, скажем, усьо скажем... О сьомій годині.

– Можна один квиток?

– Охо-хо, який?

– Плацкартні є?

– Скажем, скажем, усьо скажем... Є. Два?

– Один. Мені, – сказала Степка.

– Можна один, а можна й два, – грюкнув компостером касир.

Вийшли на перон. Пасажирів майже нема, тільки ліниво перемовляються косопільські молодиці, що продають тут яблука, смажені курчата і сметану.

– Я, Манько, по поїздах ціни тримаю. Як ленінградський іде, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ усе їде сєверний, до фруктів жадібний... А як там київський чи із Львова, то хоч не виходь на перон, на яблука й не дивляться. Повискакують з вагонів і: "А де тут моральна вода?", "Де морозиво?" Води йому давай, а на яблуко й не гляне... І ще примічай, хто з ким їде на ті курорти. Якщо підійде до тебе зі своєю жінкою, то кажи божеську ціну, бо та не переплатить. А якщо бачиш, що не свою везе, то прав, як за батька...

– Ой і хитра ж ти, Явдохо.

– Ми при станції живемо, нам без хитрощів не можна. Ось бачиш, оті двоє йдуть, – кивнула на Степку і Платона. – То її ухажор, зразу бачу. На море відправляє... А та ніби заплакана... Це перед ним так показує, а як допадеться до тієї солоної води – все чисто забуде... Я б таку красуню саму не послала... Почекай, почекай. Та це ж невістка Кутнева. Втекла від них... З ким же це вона? А-а, та це ж сосонськин голова!.. Дарини Гайворонихи покійної синок.

– І я про нього чула. Жінка в нього на серце хвора... До батьків одправив, – коситься на Платона Манька, аж очі їй на лоб вилазять. – Завів собі полюбовницю... Їй-бо, плаче. Наче він на смертну кару виряджає її... Може, яблучок треба?

– Та у них своїх, як гною... Коли б уже ленінградський пристав.

– Стоїть мало, Манько, за п'ять хвилин не наторгуєш. Я вже начальника станції просила: свисни, кажу, трохи пізніше, то ми тобі всім торговим людом щодня могорича ставити будемо. Не хоче. Каже, мені до пенсії дотягнути треба... щоб тебе тягло й не відпускало...

Вони сіли в кінці перону на лавочку. Степка потроху оговталася. Вороття нема. А далі – що буде.

– Ти пробач мені, Платоне, – спробувала навіть усміхнутись.

– Я все розумію, Степко, але ми не можемо жити лише нашими емоціями.

– Виправдовуєшся?

– Роздумую. Ти напишеш мені?

– Не знаю.

– Мені дуже хочеться, щоб тобі було добре, – сказав Платон.

– Мені не буде добре ніколи.

Показався електровоз. Степка встала.

– Бажаю тобі щастя, Платоне.

– І я тобі, Степко.

Ось і третій вагон. Платон заніс Степчиного чемодана. Думав, що й вона ще зійде з ним на перон, але Степка зупинилася перед самими східцями.

– Напиши!

Мовчала. Бачив Платон, як наповнилися слізьми Степчині розкосі очі й печально опустилися кутики її рота.

Урочисто пройшов черговий по станції, глянув на годинник і свиснув.

– Щоб ти свистів і не переставав!! – голосно промовила Явдоха.

Платон ішов поруч вагона, хотів почути ще хоч одне Степчине слово, але вона мовчала.

2

Ясноград не був винятком, з якого боку не під'їдете – з Рясного чи з Таврова, з Клітина чи з Яру, – зустрінуть вас чепурненькі будиночки з садками і квітами. Живуть у них робітники приміських заводів, любителі спокою та природи, і відставний військовий люд.

Поселився тут два роки тому й полковник у відставці Михайло Костянтинович Нарбутов. Давали йому квартиру на Вишеньках, але Ольга Аркадіївна рішуче запротестувала:

– Знаю я ці Черемушки-Вишеньки. Бачила їх і в Томську, і в Одесі, і в Куйбишеві. Наташі потрібне повітря.

Після довгих роздумів вирішено купити будиночок на околиці. Невеличкий, затишний, з городом і садом. Трамвай близько.

Коли Наташа після операції виписалася з лікарні, Платон з Нарбутовим привезли її в цей будиночок.

– Мені подобається цей бункер, батьку!

Ольга Аркадіївна обставила Наталчину кімнату так, як і в міській квартирі.

– Мамо, я наче ніколи й не виходила звідси! Платоне, тобі подобається?

– Дуже.

Платон був до нестями радий, що операція пройшла вдало. Весь час, поки готували Наталку до операції і аж до кінця поєдинку лікарів зі смертю, він був коло дружини. Вдень його підмінювала Ольга Аркадіївна, а ночами він сидів біля ліжка Наташі.

...Операцію робили весною. Розтанули сніги, і десь далеко вже народжувалися грози. Платон відпросився в райкомі, доручивши керувати колгоспом Макарові Підігрітому. Що ж він міг вдіяти? Тільки недавно став головою і змушений був залишити Сосонку. Але всі розуміли – треба.

Коли минула криза і лікарі запевнили, що дружині вже ніщо не загрожує, Платон повернувся додому. Артіль обсіялась, і справи йшли відносно непогано, хоч Платон розумів, що сам ще нічого не зробив для цього. Люди повірили в нього і працювали не покладаючи рук. Кожного ранку запрошував Гайворон бригадирів, завідувачів ферм, радився з ними, поволі привчаючи до самостійного розв'язання всіх питань. На цьому довір'ї і грунтувалися стосунки Гайворона з колгоспниками. На роботі з'являвся завжди поголений, підтягнутий, і це мимоволі передавалось іншим.

Платон зробив висновки з гіркого досвіду Коляди, зрозумівши, що авторитет керівника може триматися лише на повазі до тих, з ким працюєш, і на тому, як ти сам працюєш. Та попервах не обійшлось і без прикростей. Платон змушений був звільнити з посади завідувача ферми Григорія Котельника, працьовитого, але крутого чоловіка.

Прийшов якось на ферму – доярки в сльозах.

– Що у вас трапилось? – запитав Платон.

– Дядько Грицько матюкаються, – схлипнула Валя Очеретна. – Я після десятирічки прийшла на ферму, по комсомольській путівці, а вони...

Гайворон того ж дня скликав правління і зажадав, щоб Котельника звільнили. Дехто пробував виручити Грицька, але Платон наполіг на своєму:

– Людина, яка не поважає інших, – не може бути керівником. А він образив дівчину, жінок. Це хамство. Голосую.

Савка Чемерис утримався:

– Як так далі піде, то і я на конюшні, лічно, не довго протягну, бо в мене теж проривається... Інколи, Платоне, як припече, то... ніяк не скажеш культурно.

Після операції Наташа ще довго лежала в клініці під наглядом лікарів. Платон, хоч раз на місяць, ухитрявся вирватися з Сосонки до неї. Наталка розуміла, що з його роботою приїхати в іншу область було не легко, тому щиро цінувала години їхніх зустрічей.

За своє не таке вже й довге життя Наталка звикла до лікарень та клінік і відносно спокійно переносила необхідність жити в цих білих палатах, бути відрізаною від світу, його радостей і турбот. До того ж їй пощастило: асистентом професора Крещенка, який зробив цю надзвичайно складну операцію, був Давид Сокальський – молодий кандидат медичних наук. Чорночубий, енергійний, він подобався Наталці закоханістю в свою роботу і приязним ставленням до неї. Давид умів з'являтися саме тоді, коли вона цього бажала, з ним їй було весело. Наталка вчила його англійської мови, і взагалі у них склалися хороші товариські стосунки. Давид розповідав їй навіть про свої холостяцькі пригоди. Це трохи ображало Наталку, бо розмовляв він з нею не як з жінкою, а як з пацієнткою.

Першого разу, коли Давид прийшов оглядати її, Наталка натягнула ковдру до шиї і зажадала, щоб він негайно залишив палату. Давид посміхнувся, рішуче зняв ковдру:

– Коники будеш викидати вдома, Нарбутова.

Підсунув стільця, взяв стетоскоп і розстебнув на її грудях піжаму. Наталка заплющила очі, їй стало млосно: лежить перед ним майже гола. Давид вислухав її, потім довго простукував тонкими сильними пальцями.

– Ти, Наталко, не соромся, я ж тебе готував до операції, а крім того, ти для мене просто пацієнтка.

Наталка після операції почала швидко повніти і кожного разу, коли приїжджав Платон, скаржилась:

– Уже нічого натягнути не можу на себе.