– Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.
– Нема тим піскам зупину, – й собі додає Одарка, – поля засипають...
– Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, – сказав Іван.
– То на папері у них росте, – махнув рукою Поливаний, – а нам з тобою треба яри та балки лісом засадити, бо вітрами несе наш чорнозем аж до шведів та води розмивають, гине земля, Йване.
– Може б, ви, тату, запитали, чого це до нас Іван Трифонович завітав? – натякнула батькові Одарка, наповнюючи чарки.
– Ага, – вдавано похопився Остап Веремійович, – чого ж це ти, Іване, прийшов?
Іван підвівся з-за столу, обсмикнув, наче гімнастерку, піджака і звернувся до Одарки:
– Прийшов, Одарко Павлівно, просити, щоб Яринка заміж вийшла за мене.
– Іване Трифоновичу! – тоненько вивела Одарка. – Та вона ще ж у нас хати не пересиділа, хай погуляє та...
– Діло житейське, – перебив дочку Поливаний. – Я не проти, але хай Яринка скаже...
Яринка кинула спідлоба сіру ласку на Івана і почала старанно розгладжувати на скатерці невидимі зморшки.
– Все ясно, – сказав Остап Веремійович, – Згодна.
– Чого це ви, тату, за неї розписуєтесь? – вела своє Одарка. – Вона ж і інститута вчительського закінчила, і сама вчить...
– Згодна я, – промовила Яринка.
– Вона згодна, – повторила Одарка, – Але в мене до тебе, Ваню, є вопрос: де ви жити будете, бо, кажуть, засилають тебе кудись у піски... А Яринка наша при школі, на службі.
– Якось буде.. То за ваше здоров'я, – підняв чарку Остап Веремійович.
Випили, тільки Одарка пригубила й скривилася, мовляв, ми до цього не звичні.
– Я, тату, мушу знати, як дочка моя житиме, – розтлумачувала Одарка Іванові, звертаючись до батька. – Завезуть її в ті степи на овечі вигони, та що ж воно за життя?
– Яринка може поки тут залишитися, – непевно сказав Іван.
– Іван буде приїздити, – посміливішала Ярина.
– На таке моєї згоди нема, – запишалася Одарка. – Чоловік буде наче командировочний. Якщо, Іване, тут залишишся, то хай вам бог помагає, а якщо, поїдеш, то...
– Я мушу їхати, Одарко Павлівно, – розвів руками Іван.
– То ми почекаємо, – відповіла Одарка. – А буде переміна, то скажеш... Пийте, пийте...
Остап Веремійович насупився:
– То за що ж тоді пити? Хай би побралися, а там видно було б.
– Нічого, тату, не видно, і вона мені ще хати не пересиділа, я вже казала.
Іван сподівався, що зараз щось скаже Ярина, але вона мовчала, опустивши очі, тільки здригалися інколи її бровенята.
– Тоді вибачайте, Одарко Павлівно, – Іван встав з-за столу.
– Ходи здоровий, – Одарка не затримувала гостя. – Вибачай, Іване Трифоновичу, але я не хочу, щоб моя дочка солом'яною вдовою по світі никала.
Іван вийшов з хати, за ним вибігла Ярина.
* * *
Данило зупинив трактора біля свого подвір'я, вимкнув мотор, але "універсал" ще довго кашляв і дзеленчав.
– От чорт, без пального працює, – незлобливо вилаявся Данило і зайшов у хату. В маленькій кухоньці чаклувала біля плити мати. Явдоха була висока й худа, на її восковому обличчі, мабуть, навіки застигла скорботна усмішка. Так посміхалася пречиста діва Марія, що була на покуті. Явдоха до церкви не ходила, але ікони висіли в її хаті, і молилася вона, не знаючи молитв. Складала їх сама, не називаючи святих по імені, а зверталася до них просто на "ви". "Ви вже там зробіть, щоб Данило мій живий повернувся та щасливим був... Ви вже там пошліть мені достатку трохи та ласки своєї, щоб з нужди вийти". Ще просила, щоб "вони" допомогли звести їй хату. В цих благаннях Явдохи не було молитовного екстазу, вона зверталася до "них" так, як просила б голову колгоспу чи голову сільради.
Мати поставила перед Данилом миску з пшоняною кашею.
– Чарку налити, сину?
– Не хочу, – Данило відклав ложку, – Ви б, мамо, до Одарки сходили...
– Була вчора.
– Івана сьогодні зустрів з кошиком, мабуть, свататися йшов.
– Казала Одарка, що чекає, але то, сину, ще по воді вилами писано. – Явдоха змахнула фартухом лаву і сіла поруч. – Посилають Івана кудись в піски на службу, то Яринці не випадає з ним... Поїде, то ми це діло й полагодимо. Одарка твою руку тримає, а з Яриною ти вже сам, Даню, переговори веди... Що вона тобі каже?
– Та ніби сердиться, – згадав Данило пригоду в курені. От дурний, і треба ж було... Ще й той нагодився...
– Дівка якщо не сміється, то сердиться, – заспокоїла Явдоха. – Перемелеться, сину. Той з пісків не скоро прийде, а дівочі літа – швидкі. Не буде чекати його Ярина.
– Побачимо, – промовив Данило. – Поставлю трактора та й прийду, мамо.
"Універсал" не заводився. Данило крутив корбою, трактор здригався, кашляв і стріляв на всеньке село, але не заводився. Уже з десяток хлопченят стояло навколо вередливої машини, даючи поради. Данило плюнув, кинув корбу й пішов у садок.
В саду – холодно, непривітно, пооблітало листя, тільки на одній гіллячці висіло яблуко: ніяк не хотіло впасти й згинути. А вже осінь, і вітри ж які віють з Дніпра, а воно тримається. Багато було, а зосталося одне... Треба триматися, Даниле, міцно триматися за оце життя. Ходив же в атаки, багато друзів загинуло, а він завжди повертався з бою. І, лежачи в окопі, Данило мріяв, як повернеться в Кам'янку і так заживе, що й не снилося нікому. Мирне життя поставало перед ним конкретним і простим: хотілося мати жінку, таку вродливу, як Яринка Поливана, добру хату і працювати в степу, косити пшеницю. Це була найкраща робота в світі – косити. Бо коли сієш, то й не видно твоєї роботи, а на комбайні – все перед тобою. Пройшов гони – стерня за тобою, а в бункері зерно. Комбайнер, знову ж таки, на видноті. Це тобі не з батіжком ходити. І заробиш добре, і в газеті про тебе напишуть. Хоч би що там казали, але хочеться, аби й люди знали, що живе на світі Данило Прах.
Коли в сорок третьому році звільнили їх район від німців і Данила призвали в армію, він сказав Яринці на прощання, що любитиме її до гроба. А повернеться живий – одружиться. Вона ховала щасливу усмішку й казала, що ждатиме... От і вір цим дівчатам: тепер з Іваном цілується. Ну, нічого, ми хоч не капітани і не лісничі, але собі ціну знаємо. Він порівнював себе з Іваном, і по всьому виходило, що Данило ні в чому не поступався перед суперником. Правда, нема в Данила такої шкірянки, як у Запорожного, але ось він пошиє пальто з чорного сукна з сірим коміром, нехай тоді Яринка подивиться...
Колись він бачив таке пальто в заїжджого фокусника, ще перед війною. Фокусник у переповненому клубі випускав з рукава голубів, пив бензин і з старої шапки діда Яреми вийняв сорок яєць, качку, півня і метрів сорок червоної стрічки. Після того дід Ярема спалив шапку, а сам пішов сповідатися аж до сказинецького батюшки, в якого вінчався...
Фокусника проводжали всім селом, а він стояв у чорному пальті з сивим коміром на возі й махав рукою. З того часу Данило і мріяв про таке пальто. Виріс, фронти пройшов, а дитяча мрія не полишала його. Сукно вже лежало в скрині – мати купила аж у Херсоні, сивого смушка теж можна дістати в чабанів. От тільки хто ж пошиє Данилові чорне пальто? Був колись кравець Мифодій, так з фронту не прийшов, а Настя, його жінка, якогось лейбика ще зліпить, а пальта не втне. Доведеться в район їхати. Голова колгоспу відпустить на день-два.
Голова поважає Данила, бо якби не він, то стояли б ті нещасні два трактори на приколі, а так – в роботі. І норми Данило виконує. Все добре, аби лиш Яринку в хату привести. До біса цих дівчат у селі, і міг би Данило взяти яку захотів би, та кращої за Яринку нема. До того ж і вчителька, не в полі буде, а з портфеликом... Купив би їй Данило жовтого портфеля, як у того чоловіка, що приїздив торік вчити чабанів стригти овець. Чудасія. Зв'язали йому вівцю, взяв він ножиці і каже, що по науці отак треба і так... Поки домучив ту вівцю, то Кость Смалій дві обстриг... А портфель був славний. Два замки блискучих і пряжка мідна...
Раптом на вулиці щось вистрілило, як із "сорокап'ятки", і загуло. Данило вибіг: чортова пацанва завела "універсала".
– Це отой Гриць зашмарканий корбою завів, – пояснював хлопчик у великій вушанці, показуючи на маленьку постать у довгополому материному сачку.
– Спасибі! – сказав Данило і поїхав на колгоспне подвір'я.
Біля Яринчиної хати він побачив за кущами акації Івана і її – на лавочці сиділи.
Повертався через півгодини, стемніло вже. Данило підійшов до паркана і принишк. Ще сидять. Хоч не видно нічого, та чути:
– Казала, що на край світу підеш зі мною, а боїшся за п'ятдесят кілометрів поїхати.
– Мене наросвіта не відпустить, Іване. Учителів нема... І що ж я там робитиму, якби хоч школа була... Ти не бачив того Овечого хутора?
– Не бачив.
– Ти не гнівайся, але не можу я тепер їхати. Почекаємо.
– Що ж, почекаємо, Яринко...
* * *
Нічого й не зосталося від Катерининої радості, коли побачила сина. Ввійшовши до хати, не сказав ні слова, повісив кашкета, сів край столу. Катерина підкрутила гнота в лампі:
– Ну що, синку?
– А-а, – та й уся відповідь.
Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова– як намальована – і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.
Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, – Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.
– Яка ж там, Ваню, мова була? – запитала мати.
– Гарбуза піднесли, мамо...
– А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! – Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку.