Мусимо трудитися, офірувати, бути добрими, а в скутку кожен пройда може робити з нами все що заманеться. Людям і народові нашому поривів не бракує, але довершити чин завзяття не стає. Мені також – все чогось чекаю, на щось сподіваюся, може, ласки Божої землі нашій, але Бог про неї і про нас забув.
– А може, інакше, – серйозно, навіть жорстко спитав Самійло, – може, ми забули про Бога?
– Чого ж, – кволо заперечив Карпо. – Молимося, ходимо до церкви, постимо, ставимо свічки – чого ж?
– Бога забути – це не те, що ставити свічки й молитися, – тихо сказав Самійло. – Бога забути – думати тільки про себе, а не про вітчизну і співбрата свого.
– Чи ж мало пролилося крові за вітчизну нашу?
– А ще більше братньої, – сказав Величко. – Незгода, самолюбства, братовбивчі війни – ось де ми забули Бога, пане-товаришу. А ще тим, що думкою багаті, а ділом бідні.
– І я такий, пане-товаришу, – смутно сказав Карпо. – А що вдієш, коли такий? Коли всі ми такі?
– Тоді на Бога не нарікай, – мовив Величко. – Намислив щось зробити для добра не собі, а вітчизні своїй, зроби, тоді й будеш її істинним сином.
– Боюся, пане-товаришу, що й вітчизни нашої скоро не буде. Ковтне її північний ворон, тоді й труди наші не потрібні стануть і в непам’ять підуть.
– Диявол нашіптує тобі ці думки, – гостро, навіть сердито сказав Самійло Величко.
– Атож! Приходить уночі й шепче. Приходить удень і відводить шляхетні помисли, і голова від того тріскає. Тоді страх з’являється і кволість. І стаєш до всього байдужий та безликий, і так на довгий час. І таке відчуття, ніби потрапив у черево звіра.
Зирнув перед собою: з глибини простору знову покотилися на нього колеса, а може, й колісниця. З отих гір-балок, які заслонили небокрай, котилися колеса, а серед них найбільше, найсліпучіше, золоте і більне – сонце.
– Коли так, хай береже тебе Господь! – тихо прорік Величко. – Але те саме тобі скажу: воля наша в нас самих, так само і неволя.
Карпо не відповів. Стояли й дивилися, як у сутінках купається село. Повільно наповзав вечір, а в його глибині зміїлися, мов гадюки, стежки й дороги. Плуталися безконечні мацаки, що їх закинуло село у просторінь. На одній із стежок стояли вони. Мацак-щупало звився під ногами, і Карпо до болю в мозку відчував живе тіло стежки, що тягла його в серцевину, виповнену чотирикутниками хаток. У кожній з них жили такі ж люди, як вони, по-своєму намагалися втриматися у світі, але жоден з них не хворів такою хворобою, як вони. Назвав її хворобою останнього дня. Так, останнього дня. "Але, Боже мій, – подумав тоскно Карпо, – чи ж вони, мудрі люди цього краю, цим хаткам і людям у них потрібні?"
ІV
Лежав на ліжкові, відчуваючи, як спухає морок, драглистий і нетривкий; в темно-синій масі, переповненій чотирикутниками, йому раптом видалося, що й мандрівка до Самійла Величка, очевидно, марна, адже якось стримано й строго той його прийняв. Отож він так і не зважився розпитати, чи ж пише Величко історію рідної землі, чи так, як він, борсається в тенетах життя, ніби муха, мучиться, щось намислює, до чогось прагне, а зрештою, тільки й слухає нашепти чорного голосу: все марне, все непотрібне, все ні до чого; он уже й гетьманське правління скасовано; говорять, що гетьманів уже й не вибиратимуть, а чорна північна тьма затопить його сонячний край, і всі покриються кригою байдужості, і всі кинуться здобувати маєтки та чини, як це роблять і тепер, бо й справді: вже й побалакати про таке ні з ким, та й остерігатися належить, щоб не погриміти в ту північну пітьму, у пащу звіра ненаситного, апокаліптичного і всеїдного. Зрештою, він випав із життя давно разом із великим гетьманом, про якого зараз годі й згадати, – його тільки проклинають і ганьблять; разом із великими, що вибувають, падають і менші, а з меншими й зовсім малі, – був він із тих зовсім малих. Легше мався, коли сидів у хурдизі, бо знав: має витерпіти, як терпів Христос. Саме в хурдизі у нього з’являлися якісь величаві задуми, смішні й міражні, але вони були. Були вони й у Самійла Величка, але коли вийшли на волю, воля виявилася гірше неволі, бо почала його, а може, й Величка, з’їдати. Він оженився, здобув господарство, правував ним, без діла не сидів – мало б бути того досить. Але в душі жив хробачок і гриз його, гриз, а роки минали, а роки мчали, і чорний голос шепотів ночами, що він у цьому світі ні для чого і одна в нього є правдешня пані – це смерть, якій ніщо не протиставиться, яку ніщо не переможе, бо навіть Христос поправ смерть не чим іншим, як смертю. Отак воно й тяглося: вир не відпускав, а хто втрапляє між невидимі лопаті, топить; а чи стаєш сам водою для виру, аби топити інших. На самоті, коли сон не брався повік, Карпові почали відслонюватися нові межі. Але розумів і інше: був виплеснутий на скелі людської мудрості і сильно потовк на тих скелях боки. А може, й не так, може, й не доплив до тих скель, а сам собі зламав хребта. Повз, як змій-полоз, тягнучи тіло, і відчував жах. Жах перед світом і власною нікчемністю, жах перед північним вороном, а найбільше від того, що вітчизна пропадає. Нема гірше безсилості жаху, бо саме тоді нівечиться душа.
Темрява колотилася довкруж нього, чотирикутники терлися сухими гранями, і від того осипався на нього пісок ночі, невидимий і невсяжний. Обличчя засипалося тим піском, по кутках хиталося холодцювате видиво, і він раптом сів, вдивляючись перед себе. З глибини повільно виринало шолудиве, покрите пластівцями луски тіло; два глибочезні ока-колодязі засвітилися, і Карпо ледве втримався, щоб не згукнути. Стисла судома, а в роті закляк сухий язик.
– Ти хто?
– Той, кого ти кликав, – відповіла проява.
– Я нікого не кликав.
– Кликав, – відповіла проява. – Прийшов до тебе.
– Навіщо?
– Щоб забрати в царство реальних понять, щоб перестав марити казна-чим.
– Яких понять?
– На світі є свій порядок і закон. Твоя земля не змогла його втримати сама, отже, цей порядок і закон мають творити її сусіди. А ви мусите коритися, і вірно служити, і довічно улягати. І всі, хто виходять із цього кола, належать мені.
– Кому тобі?
– А ти й не знаєш? Дияволу. Третього в світі нема. Треба вибирати щось із двох.
– Я не хочу вибирати, – прошепотів Карпо. – Хочу віднайти шлях, який виключає приналежності. Маю бути просто людиною, хіба так не можна?
Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, а два колодязі переливали один в одного воду. Вода плюскотіла, мінячись зеленими вигравами. Грало синє й червоне, голубе й чорне, грали небо, й вода, і земля. Сталеві відблиски викочувалися з ночі й розплескувались об стіни.
– А далі що? – спитала проява. – Покинеш усе й усіх, і що далі?
– Не знаю, – сказав Карпо. – Сподіваюся на Боже провидіння. Сподіваюся, що він не покине мене.
Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, освітлювала стіни, а по них згори донизу і знизу догори повзли ситі, карачкуваті павуки. Мали чотирикутні тулуби і довгі, наче стежки, що обплутують села, мацаки. Чотирикутники їхніх тіл світилися білим фосфором, і в тому сяянні луска прояви зблискувала.
– Вважаєш, що це можливе? Але я й там знайду тебе. Коли ж ні, тебе знайдуть люди, що не легше. Твої вороги чи вороги тих ворогів – не має значення. Примусять вибирати щось одне. І це не обов’язково буде тобі догідне, швидше ні!
– А коли знайти місце, де не було б сенсу блукати й тобі, й тим, кого хочеш на мене наслати? – спитав він.
Проява сміялася. Хитала бридким, вкритим лускою тілом і била об підлогу лискучим хвостом. В місцях шльопаків горіло дерево, вогники стрибали підлогою, наче дівчата-танцюристки, вимахували хустинами. Вода вигиналася, похиляючись хвилею на вогонь, але не гасила його, а додавала сили горінню.
– Чому ж, таке місце є, – проява зробилася зовсім спокійна, хоч вуста ще кривила всмішка. – І вихід є, якого бажаєш. Він зветься просто й зрозуміло. Він зветься – смерть! Зрештою, коли хочеш знати, це також я, а коли не я, то вона мене до тебе чи тебе до мене приведе. Даремно цього боїшся, бо те третє, чого шукаєш, – звільнення від Бога. А одним словом це так і зветься – божевілля. Ха-ха!
V
Отакий дивний сон йому привидівся в домі, де жив Самійло Величко. Вранці вони знову пішли разом на прогулянку – було по сніданкові.
– В академії я відчував дивний голод до читання, – казав Карпо, ступаючи порослою травою дорогою. – Але вже тоді збагнув: знання людське не рятує людину, воно тільки, збільшує його неспокій. Розумієш, пане-товаришу? Коли людина темна, це її обмежує, і саме таке обмеження дає їй змогу просто і ясно жити. Зламавши обмеження, раптом пізнаєш: чим ширші знання, чим більше знайомишся зі світом та людьми, тим маєш більше сумнівів. Вони, як упирі, присмоктуються до серця й випивають кров, певна річ, духовну кров. Але я не ворог освіти. Бо хто пізнав це зело, того ніколи не полишить почуття пронизливого розуміння навіть тих умовностей, що вже правлять за істину.
– І що ти вирішив? – спитав Самійло Величко.
– Відійти від світу, принаймні нічого ліпшого на думку мені не спадає. Поясню тобі, ваша милість, простіше, чому я таки не сів писати історії народу.
Він замовк і йшов якийсь час понурившись. І раптом помітив, що Величка це надзвичайно цікавить, що той навіть нетерпляче позирає в його бік.
– А тому, що наша історія нас нічому доброму не навчить; сам знаєш, усі наші змагання завершувалися розрухою, кров’ю і прокляттям. Кращих синів оголошували зрадниками, а зрадників – синами. Наша історія – це рана, а не ліки на рани сучасні. Наша історія – це біль, від якого розривається серце, і цей біль безвиглядний.
– Ну і що? – Величко зціпив зуби, як чинять це вперті люди, а він, здається, був упертий.
– А те, що ліпше писати історію шаблею, а не пером.
Самійло Величко повернув до Карпа сердите лице.
– Вибач мені, пане-товаришу. Кажеш речі мудрі, але хворі. Чому хворі? Бо вони не вмиротворюють, а з’їдають. Часи шаблі минули, пане-товаришу, бо вже ні шаблею, ні списом ми нічого не докажемо. Надходить час іншої зброї – пера. Полем битов має стати поле паперове, а шаблею на ньому – розум наш. Кажеш, історія наша – рана та біль? Правильно кажеш. Але це й ніж, котрий болячки наші розріже й випустить із них гній. Бо невипущений із болячки гній сприяє гниттю цілого тіла.