Депа вже обідає, а він ще тільки з Ардатова плагузниться.
Солодко позіхнув, що аж старечі щелепи заскрипіли, й повернув до саду.
Вздовж рейок, регочучись, поспішали робітники. Недоля розмахував руками, а товариші смачно сміялись, переступаючи з шпали на шпалу. З блуз неначе аж капало мазутом, а по обличчі у декотрих мовби навмисне хтось тьопнув вугляною пилюкою, замішаною в мазуті. Тільки очі блищали та білі зуби танцювали від задоволеного реготу.
Іван Петрович щодня зустрічав їх тут – завжди Недоля голосно розповідав веселі анекдоти, а товариші його неначе навмисно дужче реготали. Коли рівнялися з Іваном Петровичем, то, крім привітання, щоденного, звичайного, – дружно викидали якісь дотепні жарти.
– З добрим ранком вас, Іване Петровичу! – наприкінці махнув Недоля засмальцьованою кепкою, і гурт, регочучись, повернув поза червоними вагонами туди, де понад соснами кінчався Алатир.
– А Фотійович каже – звідки такий узявся. Та наша земля незмірима! Народ у нас бувалий… Тільки що – забастовки не боїться й підігріває своїм гострим язиком.. – Покрутив головою, а коли остання спина зникла за вагонами і маневровий паровоз свистом заглушив веселий гомін цієї компанії, старий Петрович якось, мов про себе, кинув: – Гарячий чоловік, шкода. З глуздом, але ж… начальство!.. – І почвалав крізь риплючу хвіртку до Фотійовича похвалитися зловісним сном, що перед самим пробудженням марою наліг на старий, виснажений мозок.
З-за пахнучих живицею сосон виринув засапаний, спітнілий казанський поїзд. Обігнув семафор і врізався в станцію поміж вагонами високим, хвастливим паровозом. Поїзд не звичайний, бо недарма алатирське начальство вже за півгодини до його прибуття вертілося на пероні прилизане, вишмиговане й міряло очима колії.
Перон ожив золотими гудзиками, кокардами та майорів блискучими мідними наконечниками поліцейських шабель. Вусатий сутулий жандарм блищав стоячими еполетами, крутив без жалю вуса та бряжчав на весь перон вичищеними острогами.
Пнями завмирали мордаті поліцаї, стражники, наводячи тривогу на цивільну публіку.
"Депа" розпачливо протягла гудком. Якесь довге "у-гу-у-у!" вимотувало й звиклі нерви, а незвиклому вухові здавалося вічним, нестерпним. Жандарм струснувся від несподіванки.
З великого жовтого вагона хазяйновито виходив чорнявий круглий жандармський полковник. Новісінька сіра шинеля от-от репне вздовж спини, але, туго затягнута портупеями та поясом, мирилася з становищем.
Важко стогнали приступки вагона.
– Команда, смі-ір-но! – прорвалось на пероні крізь свистючий подих зупиненого паровоза.
– Здр-рав-жлай, ваш-бродь!.. – забилось між цегловими стінами та довгим паровозом рабське несамовите гарчання.
Завмерла метушня на пероні.
Полковник подав руку прапорщикові після рапорту: "Всьо благополучно!"
– Є підозра, пане прапорщику, що не все благополучно! – сміялось у вуса пухле лице полковника. – Вольно-о-о! – додав він, кинувши рукою на напружену отару мордатих "подчиньонних".
І життя знов вернулось на перон.
Ідучи в вокзал, полковник загадково натякнув:
– Ваше підвищення цими днями вирішується. Здасться, після моєї подорожі одержите наказ, – і весело вдарив його по плечі. – Але ви все-таки підтягніться… – примовк.
– Я… бачите, пане полковнику, що… Звісно, стараємося по змозі. Здається, ні бешкетів, ні…
– Ну-ну, годі, годі! – либонь, жартувало начальство. – Забастовочки-то ви вважаєте "благополуччям"? – і, жартуючи, моргнув у бік депо.
Припертий прапорщик то блід, то зеленів: "Хто йому доніс?"
Депо чахкало моторами. Здавалось зовсім не подібним до такого "забастовочного", як натякав полковник.
Жандарми "втримували порядок", а носильник Кирило Тузов кректав під чемоданами, що їх нав'язав йому хитрий денщик. Кирило, не слухаючи, все чув.
– …Такий видатний, можна сказати, офіцер, такий, як ви, що за шість місяців на підвищення пішов, а й досі не знаєте, хто орудує цією сліпою масою бунтарів. Це вже негативна риса ваша як служаки. Звичайно, я не думаю, щоб це була навмисність, але… – і якось зовсім родинно глянув прямісінько в очі прапорщикові, – але таке довге мовчання можна вважати невдалим вивченням ваших майже щоденних забастовок.
У прапорщика якось нервово заворушилася спідня губа, виступив з-під картуза холодний піт. Боляче зачепило його таке натякання.
– Власне кажучи, я давно приглядаюся до старшого слюсаря з шостого цеху. Виявляється, що він приїжджий, може, і справді з тих… Але, по молодості… все не зважувався…
– Хтіли краще вивчити цього… цього приїжджого… – а очі в'їдливо питали.
– Недоліна, чи Недолю Петра! – якось несамовито вирвалося у нестямного прапорщика.
Хоч би тобі бровою повів, якось би змінився, зацікавився занадто досвідчений полковник. Розмова також легко продовжувалася далі.
– Я бачите, сам був прапорщиком і гаразд знаю ваше становище. Але я й вище начальство вами цілком задоволені…
Кирило поклав на фаетон речі.
З того боку вдарили три дзвінки. Вирвалось до сонця байдуже "у-гу-у!" – пшакаючи, поплив казанський поїзд понад запашним сосняком туди, де вирізувалися з-за Алатиря ребра залізного мосту через Суру…
Кирило поспішив поміж товарними вагонами до депо.
IV
Робітники депо на купочки поділилися й пошепки гомоніли, а стіни… стіни мовчали, здригаючись від помірного пчахання моторів.
Недоля в одному гуртку не втримувався. Його завжди бачили одного, замисленого, либонь, байдужого до всього, що робиться навкруги. Але гострі очі перекидалися з гуртка на гурток заклопотаних вусатих забастовщиків, і вони без слів розуміли свого Недолю.
У четвертому цеху на Петра просто наскочив Кирило Тузов. "Виробничий" фартух свій тримав замотаним під пахвою, тільки номерок "36", мов медаль у засідателя, теліпався на грудях.
– Недоля, ховайся! Прапорщик пробалакався! Чорт пузатий випитав!
– Дякую, Тузов. Та вони не посміють. Не зачеплять робочих.
– Краще ховайся, Петре! Якось самі робітники справляться, тікай.
Замислився, на Кирила Тузова подивився, аж очі почорніли від напруження…
– Іди собі! Дякую… А то ще попадешся, – пішов діловито-байдуже поза здоровенним казаном без коліс.
Сумно провів його очима Кирило і побрів із цеху. За повертальним кругом зустрів полковника з старшим вокзальним жандармом, а віддалік ішов начальник депо та прапорщик з чотирма "тілохранителями" полковника.
Старший жандарм повів просто до шостого цеху.
Робітники депо помітили цей урочистий похід. Збирались до вагонного цеху, де було найбільше вільного місця. Вирішено було запропонувати полковникові зараз же виїхати з Алатиря, хоч на паровозі.
Ущухла станція в цю пам'ятну для неї годину. Тільки плювали, пчахали мотори та скрипіла за павутиною рейок стара хвіртка "казенщини".
– Чого це робітники байдикують у вагоннім? – запитав інженер депо в моторного сивовусого техніка.
– Тільки що від обіду, Сидоре Андрійовичу, закурюють, – навмання відповів технік.
– Пане полковнику, ми всі розуміємо мету вашого приїзду і вважаємо її остільки неприпустимою для честі робітничого колективу депо, що… Пропонуємо вам залишити Алатир сьогодні ж, а витрачений на розмову з вами час ми відробимо зайво, після гудка, – заговорив старий слюсар, нервово витираючи руки паклею.
– Та-ак! Бачу, що образив. Але хто… хто дозволив таким то-оном говорити зі мною?.. Арештувать сміливця, негідника! – бундючно наказав полковник, показавши рукою в бік робітника.
Двоє жандармів схопили парламентера і повели за браму.
Робітники якось пригнічено вщухли – не ждали такого рішучого вчинку. Начальник депо тільки набирався духу, хотів щось сказати.
А з-за кучки виринув блідий Петро Недоля. Він гостро вдивлявся в полковника, проходив між людьми і був справді страшний.
– Оце Недоля, – боязко шепнув вокзальний жандарм.
– Предать военно-полевому суду! – якось-то гидливо, але з поспішністю переляканого, кинув полковник, оглядаючись на прапорщика.
Недоля сміливо приступив до полковника.
– Пане полковнику, скажіть отим дурням, нехай не чіпають робітника! Він сказав те, що ми звеліли йому сказати!..
– Мол-чать, бунтар! – і з образливою зневагою брутально тьопнув Петра Недолю по обличчю білою рукавичкою. Коли б хоч не в такий час, не під такий настрій! Напевне, і в полковника це був мимовільний рефлекс на перший острах перед революціонером.
Перед самісіньким носом у полковника мелькнув великий гаєчний ключ, спритно підсунутий кимсь у руки Недолі. Блискавичний удар, як постріл, пролунав у порожніх казанах паровозів…
Тільки мозок полковника бризнув на купу новісіньких колес. Хвацько обтягнута портупеями огрядна постать, мов підрубаний пеньок, загрібаючи білими рукавичками повітря, повалилася сторч у порожню промивну яму.
За брамою навздогін Недолі вискочив ситий вокзальний жандарм. Його посоловілі очі від напруження чи від переляку вилізли з орбіт, як цибулі. Якийсь тваринний переляк та злоба спотворили людську подобу. Він щось бурмотів на бігу, та поліцейський сюрчок у роті заважав, а виплюнути його, напевне, здавалося рівносильним обеззброєнню…
Рука ледве видобула з кобури прип'ятий на аксельбантнім червонім шнурі наган.
Жандарм ще встиг замахнутись зброєю, намагаючись стріляти в замащену спину втікача, та Недоля в ту ж мить обернувся і неймовірно спритним ривком ухопив жандармську піднесену для пострілу руку, немов обценьками.
Борні не було. З великого розгону та з несподіванки жандарм химерно спіткнувся об рейки, поточився. Може, і не впав би, коли б Недоля кинув його руку. Та йшлося втікачеві про життя чи смерть. Він перехопив револьвер, рвонув з руки і кинувся геть, силкуючись утекти із броєю. Ривок був надсильний. А наган міцно прип'ятий па шнурі, зачепленому на шиї.
Жандарм упав. Міцний шнур зашморгнувся, врізався її шию, здушив, але не тріснув. Через рейки надсильно перетяг Недоля важкого жандарма на тому мотузку, зашморгнувши шию, і безнадійно кинув наган об землю.
Царизм подбав про міцні поліцейські аксельбантні шнури для наганів. Шия не витримала, поліцай на смерть захлинувся, швидко почав синіти. Але Недолі не пощастило порвати шнур, щоб заволодіти жандармською зброєю.
Недоля перестрибнув через гальма вагонів, поринув поза сторожовою будкою. А за ним манівцями перли, чіпляючись у шаблях, збуджені поліцаї.