Але де вирішальними були прикмети лише одиниці — ні в чім не хотів поступитися перед паничем.
Тому се літо було більше, ніж яке інше літо, безнастанним суперництвом між обома Карлами. І якщо в нім часто виходив переможцем шляхтиченіко, то лише тому, що проти свого кріпака мав перевагу віїдчуттям сили традицій і обовязку, зародками відчуття, що хто "має" бути паном, повинен ще "хотіти" ним бути. А цього саме не вистарчало кріпацьким душам його суперників і товаришів...
Так проминуло кілька років. І що року ширшала ця прірва між бароненком і його товаришами. Повинна була ширшати. Бо на шляху лицарської вихови зайшов уже Карло так далеко, що туди не сягав уже й найбистріший дух його суперників. Так, він добре вже знав навіщо мусить бути паном і їхнім володарем. Своє панування й владу він хотів не лише затримати собі й свойому родові, але ще й ширити його все далі й далі на нових підданих і слуг. Бо вже знав, що це йому "личило*.
І це вже не лише відчували, але й знали діти підзамкового села. Уже проминула пора спільних радостей дитячого віку. Якщо тепер Карло опускався зі скелі до села, то лише тому, що в замку вже було аж занаїдто пусто й порожньо для нього, молоденького юнака, який звик до іншого життя на замку своїх родичів. Для села залишалися лише виправи на лови, коли його бувші приятелі ставали йому лише слугами.
Але за решти двох років пірвався й цей звязок між паном і його кріпаками. Карло виріс на гнучкого юнака, з прекрасним обличчам і довгимій кучерами молодого джури. Замковий панич, на якого вже споглядати замкові дами й за яким зітхали дівчата. І хоч він, що себе присвятив обовязкові й родові; думав, що стоїть над спокусами жіночої істоти, аїле всеж його серце завше билося від бистрого дівочого погляду.
Ніщо так не усвідомлює юнакові його поставлення в світі, ніщо не дає йому такого мірила ¡для самого себе, як перше, нехай і поборюване, відчуття жінки, її краси й можливости її кохання. Одного разу приходить вона, вся нетутешня, до болю бажана й обожнювана, приходить прудко й раптово, зазивно зазирає ввіч і й питає одверто та безсоромно: "Хто ти? хто ти, що маєш сміливість задивлятися на мене? Що маєш найдорожчого, чим можеш приманити мене? Що виконаєш найславнішого, щоб бути вартим мене?..."
І чуючи все частіше й частіше цей приманіливосолоідкий голос сірени, відчував Карло, як його переконання хитаються й наміри застилаються імлою. Бо їй, ще незнаній, неспітканій він був уже готовий офірувати щось найдорожчого, що лише наміряється здобути, щось найславінішого, до чого лише-но приправляється... Але усвідомлював собі, що досі є нічим і ховався сам перед собою з своїми мріями. Бідний син бідного шляхтича! Яка дама може хотіти його за лицаря? Його вбогого й незначного бароненіка!
Правда, ці думки не були ще такі гострі й понижуючі на замку його родичів. Найбільше дошкуляли вони, коли приїздив він додому. Контраст дому й чужини, контраст не на користь свого, палив його серце і вкривав шарлатом його лиця. Від нього були два шляхи втечі.
Або робити як батьки, що замкнулися на завше до свого вірілиного гнізда й гордовито споглядали з нього на довколишні ліси й гори. Без друзів і приятелів прожити ціле життя. Нікого не обтяжувати своєю особою, ніким не обтяжувати себе...
Або другий вихід: кинутися в крутіж ¡іншого життя, яке вирувало там, де є великі міста, великі двори володарів, там, де гудуть великі події. Кинутися й здобути...
Цього останнього літа було Карпові в Раїйінбурзі ще більш тоскно й неспокійно, ніж бувало раніше. Цього ж саме року зазнав він на замку родичів глибокої образи, яка тільки може торкнутися серця й гонору молодого шляхтича. Це пониження було гіркіше від полину й палило як пекельний вогонь. Було тим болючіше, що Дістав його Карло від істоти, На яку з обоженням зводив свої погляди. Тому, нашвидко того року покинувши своїх родичів, він неочіїкувано зявився дома, бажаючи в його нудоті й смутку забути образу.
Удень він безсило тинявся з луком по околішніх лісах, а ввечері вилазив на руїни старої римської вежі. З її вершка втинався зором туди, де лежав Відень, Пресбурґ — великі місця його теперішніх мрій. Коли бували безмісячні ночі, то йому здавалося, що він бачить на мить блиски вогнів урочистих свят. Там були тії двори володарів, про які він стільки чув, там вирувало лицарське життя, там було місце для применения обовязків і традицій, там була славіа, Як близьким здавалося це юнацькій жадобі. Лише сісти на коня вранці, щоб ввечері досягти всього цього. Досягти й упірнути в життя, щоб здобути В ІНІМ усе це, чого не вистарчає йому в Райінбурзі і в життті тепер.
І може б давно вже виконав він цей прудкий, запальний намір юнацької душі, якби не пригода, що пройшла кригою й жаром через його молодечу істоту.
Було це на одній з його мандрівок по околиці. Тепер він уже ніколи навіть і не намагався віДвіДати своїх колишніх приятелів на селі. Чим були вони для нього ? Та ж найбільший нуждарпан .ніколи не рівнятиметься найменшому нуждареві кріпакові. Вони мають різні шляхи, на яких не зустрічаються ніколи.
Нудьгуючи, тинявся здовж потоку. Був йому довгий день і безконечна ніч, безконечним здавалося це нудне літо серед розпечених скель. Потік булькотів, присипляючи його зімисли. Але за кущем ліщини, у невеличкім плесі затріпало полотно і загупав праник. Карло зайшов за кущ: молоденька дівчина з села прала там білизну.
Він ніколи не заглядався на дівчат свого села. Коли був підлітком — були йому нижчими сотворіннями, "бабами". Коли став юнаком, свідомим свого положення — залишилися такими ж, бо були кріпачками. Зустрічаючи тепер панича з замку, вони лише зойкали, ніби з переляку, й закривали обличчя рукавом. Але Карло часом бачив, як двійка бистрих очей слідкує за кожним його рухом.
Отож чекає він, що так само буде поводитися й ця дівчина. Одначе сталося цілком інакше. Чи може була заскочена несподіваним його зявленням, чи може занята ПреЦекі, drte torta лйше Пруд-* ко шарпнула головою, зачувшій близькі кроки. 1 спокійно поздоровила й лише шарлат румяїнців залив її лиця ніжною барвою й ступив аж до тонких вух.
Карло нехотячи зупинився й почав розмову. Спочатку жартовливо недбайливу, якою часом обмінювався зі служницями —на замку. Зі скупих слів відповіді, що долітали до нього між двома ударами праника, довідався він і яік вона зветься і з чиєї хати і скільки має років. Було приємно стояти так і вдивлятися в цю струнку дівочу постать, що злегка гойдалася в такт ударам праника. Лінія спини її була чиста й відчувалася дивно-прекрасною під тонкою сорочкою. Засмаглі руки й ноги були малі й форемні, а коли воїна час від часу споглядала на панича, вже спокійна і навіть байдужа, він відчував, як серце застановлялося йому в грудях і шарілися лиця.
Дивно зворушений розлучався з нею Карло. І день уже не здавався без кінця нудним, а ніч, у якій манилася Катерина, припадала навіть коротшою. Карло шукав її другого дня й знайшов там саме, де й учора. Хотів сам себе обманути, ніби минаючи, але не зміг. Знов застановився і знов простояв довгий час, не відчуваючи часу. Катерина вже не була такою, як вчора, сторожко обережною і навіть засміялася кільком його жартовливим словам. І Карпові, аж серце підскочило, коли він побачив ці піврозкриті веселою усмішкою уста й блискучі очі. Тепер уже сама Катерина, скінчивши працю, залишила його самітнього на березі потоку. А він дивно радісний пішов далі в глибину лісу й околішні скелі озивалися його веселим співом. А на завтра, не знайшовши дівчину на знайомому місці, відшукав її на близькому полі лену і знов час летів йому, як на крилах вогнистого птаха.
Опісля прийшли дні такі гарячі й тьмяні, осяйні й студені, вперемежку з надією й оДчасм, яких ще Карло не пережив ніколи. Він не знав, що з ним робиться. І лякався теперішнього свого стану й боявся, що він може швидко проминути. Він забував, хто він і навіщо знаходиться в свойому замку. Відчував лише, чого мас глядіти в цім вбогім замковім селі. За короткий час знав він, коли й куди ходить Катерина по воду, коли виганяє корови на пашу і де сидить у церкві. Знав смуги її поля й сіножаті й перестрівав її на затишних межах. Але ніколи не відважився навіть доторкнутися до' руки й її стриманість здержувала його від зви ч айн ої жарті вл и в ости.
Катерина була дивно холодна. Розмовляла з ним ласкаво, слухала уважно, здоровила й прощала привітно. Але легкою байдужістю віяло на Карла від слів і рухів цеї кріпацької дівчини. Так, немов не була вона його невільницею, а рівною йому, майже недоступною дамою.
Від цеї недоступности юнак починав божеволіти). Про Катерину він лише думав, про неї лише мріяв на своїх прогульках, її бачив у своїх снах. Знав, що так далі не може бути, знав, що мусить щось зробити щось сказати... Але опинявся перед нею і знов уста вимовляли якісь байдуже-непотріібні слова й очі не могли насититися її образом. І нарешті, по довшім часі нерішучости й вагань, сталося те, за чим так тужив і чого так боявся.
Зустрівся з нею на містку через потік. Ще нічого не сказав, ще не привітався навіть, а вже знав, що це мусить статися саме тут. З жартом, якого змісту навіть не усвідомлював, заступив їй дорогу. Здавалося, що вистарчить лише заіняти цю сільську дівчину, а там уже все піде само собою. Як має йти, що має йти "само собою", — Карло не міг би не лишень сказати, а навіть і подумати. І додав собі бадьорости новиїм, хоч, здавалося, й ображуючим її аргументом: чи ж справді може відштовхнути його ця красуня? Його, панича й пана, кріпачка рабиня? Але зараз же острахом стискалося його серце, бо вже це була і не кріпачка і не рабиня, а справжня дама його серця й володарка його мрій.
Трохи лише збентежена прудкими словами панича, блиском його очей і шарлатом лиця, стояла Катерина перед бароненком. Як завжди прекрасна й спокійна, парал ¡жувала вона своїм спокоєм його наміри. Та все ж зі сміхом, що йому самому здався штучним і вимушено безсилим, він ухопив Катерину за руку. Але без прудкости, повільно, дивлючись Карлов і просто ввічі, випростала вона без зусилля свою руку з його і піднісши голову, звела запитом високі брови.
Карло вибухнув.