Коли це їхні штуки, тож, може, є спосіб примусити їх зняти прокляття з безневинної дівчини?! По льохах і вежах шукали поміж них їхнього славного хакима. Та й те дарма. Не було його вже давно: в мішку вкинуто його в ставок на їжу рибам. Правда, пішли тією ж дорогою і ті, хто стратив старого, але ж кому з того користь?!.. Шкодували, що нема їхнього найвищого шейха. Нічого не варті були нині всі ті дорогоцінности та добра, що свого часу було прислано на викуп за нього. В тій же невеличкій жменьці вояків, що ще ниділи по замкових склепіннях та катівнях, знайшовся тільки один старий дід, що подав раду, бо згадав, як Неджма жаліла їх. І ту раду поділили мудреці й чарівники, й хакими. Старий бранець казав:
– Єдина може бути надія на чудодійну Монсератську Мадонну.
Отже, лишалось одне: повезти хвору до великої християнської святині "Ум-Маріам", котру невірні звали "Ля Моренета", а Маври – найчастіше – "Сомра Маріам" – тобто "Темна Марія", бо ж її святий образ був темний. Чимало було й поміж Маврами, що ходили до неї на прощу, чимало було й таких, що на собі зазнали милости й ласки Монсератської святині, позбулися тяжких слабувань і досі жили здорові й щасливі. Отже – одна й остання надія…
Важко було пристати на цю раду гордому толєдському володареві. Гірш за смерть було посилати дари й прохання до володаря християнського, в землі якого було Монсерато. Але ж ще гірш за власну смерть була йому неминуча смерть єдиної доньки. І зважився він, переміг пиху, подолав образу й послав з великим почотом свої подарунки. А за недовгий час повернули посли й привезли назад всі дорогі толєдські дари. Не прийняв їх володар Монсератський. Але ж і не відмовив у проханню, бо прислав у відповідь такого листа: "Я не воюю з жінками та хворими прочанами. Хай приходить хто-будь і відкіль-будь. Але ж і милости Найсвятішої Мадонни не продаю я за скарби та подарунки. Нехай хвора іде вільно й без обави просити у Мадонни більшого дива, ніж зцілення її немічного тіла. Нехай вимолить вона, щоб Мати Божа послала в твоє жорстоке серце трохи справедливости та милосердя до полонених християн…
І цю, нову образу перемогла батьківська любов. Вирядив він доньку, а з нею і всіх ще живих бранців, що гнили по хурдигах.
Монсератський пан чесно дотримав свого слова; не зайняв він Неджми, не зачепив її великого почоту…
А тим часом не повернулася князівна толєдська додому.
Сусідній з Монсератським володар, отой самий "шейх", що викупився з полону толєдського, той, що жаліла його так Неджма, перейняв дівчину на поворотнім шляху. А на лист Монсератського пана відповів гордовито, що він нікому й ніколи не давав жадних обіцянок, а також не уповажнив инших давати за себе слово. Якщо ж комусь така його відповідь не до вподоби, – той може, шукаючи дальших вияснень, поговорити з його мечем. Подібного ж листа привезли й толєдському князеві ті лицарі, що проводжали Неджму, бо ж нікого з почоту не затримав володар християнський, а лишив у себе тільки саму дівчину, не побоявшись двох війн заразом.
Не був цей чин пімстою за муки зажиті. Затримав Неджму старий лицар, бо вважав, що робить тим вчинок побожний: вириває безневинну душу з невільництва Магометового, чим віддячує їй за добре серце, що мало б загинути навіки у вірі бусурменській. І тепер заприсягнув він урочисто на святій євангелії, що не тільки відверне від неї пекло вічне, але ж в подяку за минуле, прийме її за рівну, прокаже їй найвищу честь, яку тільки може: оженить її зі своїм сином-одинаком, преславним лицарем Раміром. Це ж все найбільше, що міг він зробити, бо Раміро був лицар гідний, і ні один з володарів християнських, в якій би Еспанії не князював, не відмовив би віддати за нього свою доньку.
Так і лишилась я – "Невірна Сарацинка Неджма" – в суворому, могутньому замку свого "визволителя". Та дивом було, що я не тільки не вмерла, а з кожним новим днем почало мені прибувати сили й здоровля. А це було тільки наочним доказом, що зроблено вчинок святий, Мадонні угодний.
– Коли ж невірна заслужила ласки Мадонни Монсератської, то тим більше бажає Мадонна, щоб і люде виявили до неї своє милосердя, а Вона врятує нас від напасти сусідів лихих, – говорив володар християнський.
І всі довкола щиро погоджувались й дивувались його розумові, бо ж таки видко було кожному, що правда на його стороні…
І ось – я в суворому замку.
В такому неподібному до всього, що досі бачили мої очі.
З-за тяжких віконних ґрат довкола – безкраї, темні ліси, мов чорно-зелене море. Смутним співом шепотять смутні та сумні столітні смереки й модрини. Ох, які ж вони неподібні до лапатих пальм, пустотливих тамарисків, заквітчаних олеандрів!.. І стіни замку сірі, холодні, вогкі. Може, від сліз, що виплакано в них за століття?… І люде надто поважні, надто стримані, тихі, в нерушимій поважній рівновазі…
…Сиджу у великій світлиці під темним склепінням. Без мінливих водограїв, без перламутрового мережива, без жартівливої музики протканих золотими проміннями звуків веселої природи мого рідного Толєдо… Тут передо мною – вузькі, гостроверхі вікна з ріжнобарвними шибами пропускають соняшне світло лиш нерівним присмерком, що перетворюється в господі на півтінь.
Той присмерк впивається в гнідий, старовинний дуб, що ним облямовано й стіни, й підлогу, частинно – навіть стелю, що з нього пороблено неповороткі, різьбляні меблі. І лиш в кутку, перед образом Мадонни Монсератської, – світляна пляма: то блимає велика, невгасима лямпада.
– О!.. Мадонно! Мати Божа!.. Навіщо ж ти повернула мені здоровля, коли мене занурено до цього похмурого світу? Хіба ж не ліпше було мені вмерти під сяючим поглядом мого Синього Шейха, коли вже була на те воля Аллахов?!
Стара, суха черниця сидить проти мене у високому дубовому фотелі. І які ж неподібні її рухи, її слова до ніжної ласки моєї Зораїди…
Черниця оповідає мені про віру Христову, про радощі зречення, про насолоду покори й аскетизму. Страшні річі: радість смутку!.. Говорить про кари пекельні, що зазнають їх всі "невірні" на тім світі. Себто ті невірні, що я звикла вважати їх правовірними!..
Я – вся у споминах, вся – в згадках. Згадую, мрію про те рідне, миле, своє, про те, що лише тут я збагнула – збагнула як втратила, – всю його близькість для себе. Тихі сльози краплинками стікають мені на зложені в колінах руки. Вони гріють мене, змивають з душі її невимовний сум…
– Дякуй, дякуй вічно Всемогутньому, котрий м'ягчить твоє серце – повчає черниця. – Плач, плач за гріхами минулого, й милостива Мадонна подарує тобі вільні і невільні прогрішення. Вона вчула молитву твою, котру несвідомо висловлювала ти, говорючи бранцям нашим нещасливим, що страждали в садах і по льохах твого жорстокого батька. Бо ж, кажучи їм: "Valgame Dios", ти промовляла: "Боже, поможи мені", "мені", а не "вам". Ти щаслива. Як стародавній Лазар воскрес для нового життя, ожила ти для кращого прийдешнього. Справедливий можновладець наш, як святий Юрій, вирвав тебе з пазурів цмока[31] гріха…
І знову, і знову говорить, мов з книги читає, з товстої, великої книги, якій нема кінця.
Та не чує тих слів "невірна Сарацинка". Тільки часом помислить: "і як же багато говорять вони всі про волю, визволення, щастя, про світло, говорять їй, яку самі ж тримають у неволі, в пітьмі, в найтяжчому горі, розлучену зо всім милим серцю. І мимоволі пливе їй згадка про кордубських невільниць у її "жорстокого" батька, в тоненьких срібних і золотих ланцюжках – символах недолі, бранок, що жили, як хотіли, як було їм до вподоби…
Один по одному минають безбарвні дні, просяклі зморою ночі. Всі такі одноманітні, як зернятка ружанцю,[32] що навчають мене його відмовляти.
Старий господар замку, побачивши, що сусіди не мають сили з ним воювати, подавсь по нові геройські вчинки аж у Святу Землю. Молодий Раміро – при королівському дворі дуже він високого роду, тож мусить навчитись двірських, королівських звичаїв. А в замку – лише самі жінки. Побожна володарка – донна Ізабеля, її донька – Елєонора та друга – "нова", "з волі Божої" донька Неджма, нині вже донна Марія-Стелля – я…
Вечір. Грубі воскові свічі освітлюють дубові стіни, хитають візерунки на різьбляних сволоках великої салі, де збирається замкове жіноцтво. Поважна донна Ізабеля гаптує щирим золотом розкішні церковні ризи. Чорноока білолиця Елеонора тче полотно тонке, як павутина, на вівтарний убрус. А Неджма-Марія мережає перлами по шовковому серпанку намітку на статую Мадонни. І часто до перел, котрі нашиває вона, додає ще й перлину іншу – прозору сльозу. На важких лавах, довкола замкових пань, сидять службові жінки та дівчата. Багато їх, і всі вони при ділі: тчуть килими, прядуть пряжу, сучать та мотають вовну. Це все подарунок на кляштор, з якого "навчати невірну" приїздила навіть сама абатиса.
Точиться тиха розмова: у пань – своя, у службових – своя. Говорять про те, про інше: про дрібні події вчорашнього дня, про пригоди мисливців, що вернулися з гонів, пригадують минуле й порівнюють з сучасним. А потім конечне поміж службовим жіноцтвом починається шепотіння. Неджма вже знає, що то – мова про неї. Не йде їм з голови, не можуть ніяк вони збагнути, чого заманулося їхньому панові прийняти за дочку невірну Сарацинку, коли ж для бравого Раміра був такий великий вибір по всіх Еспаніях. І принцеса пішла б за нього, а може б, не встояла й горда донна Бянка… І дехто не втерпить та й додасть голосніше:
– Ні, й не кажіть: чарівниця! Одно слово – чарівниця, мов пекельним огнем ошмалена…
Й не відводячи очей, чує Неджма-Марія, як повзають по ній чи то злісні, чи то злякані погляди.
Донна Ізабеля дає знак. Розмова вривається, а господиня рівним, тихим голосом починає промовляти літанію Пресвятій Діві.
Turris eburnean…
Domus aurea…
Помалу падають латинські слова, як з дерев осіннє листя. Донна Ізабеля – вчена. Вона знає довгих латинських молитов, як сама абатиса.
– Молися за нас! – хором відповідають жінки й дівчата.
Вони, хоча латині й не знають, та знають, що треба відповідати в певних місцях. Та ще знають вони, що їхня – службових і залежних людей – річ: щирим серцем та в покорі християнській молитися. А за що саме? – про те відає донна Ізабеля.
По довгих молитвах – час вечеряти.