Інстинктом угадала в дівчині рятівницю для свого флегматичного хлопчика. Може, хоч Ліда вплине на нього, стане таким же постійним збудником, яким вона сама була для Анатолія все життя. Хіба без її допомоги досяг би отих двох смужок на погонах? Скільки уміння виявила вона, щоб хоч раз на рік залросити до столу штабне начальство, командира полку.
І після цього Анатолій насмілюється базікати про гарну пенсію? Нехай би краще дякував, що має передбачливу дружину. От коли б такою була Ліда для Тіми! Шкода тільки, що пізно вони познайомилися, бо Тіма уже має на руках повістку з військкомату. Чи стане Ліда чекати два довгих роки?
Та, попри всі сумніви, серце Федори Тимофіївки налилося щастям, коли Ліда вийшла на вокзал з квітами. Вона дуже воліла, щоб дівчина при всіх поцілувала її сина, при всіх заплакала од розлуки з ним. Ліда не поцілувала й не заплакала, лише розчервонілась, йшла з усмішкою за вагоном, щось говорила. Ну що ж, Федора Тимофіївна і за це була вдячна. Вона тут же на вокзалі назвала Ліду "дорогенькою донечкою", попросила навідуватися до її осиротілого дому.
Федора Тимофіївна хотіла весь час бачити дівчину перед очима, але Ліда через деякий час несподівано заговорила про інститут. Боже! Для чого цілий вік учитися? Хіба їй погано в дитячому садку вихователькою? Має документ про закінчення педагогічного училища і досить. Для чого знову морочити голову науками, коли людині і без того добре? То зовсім, ну просто зовсім непрактично.
Дівчина не послухалася, подалася до Києва. Звичайно, сама б вона не зважилась на таке, то, напевне, вінницька тітка та її лисий чоловік вимудрували. І треба ж було їм припертися в Золотопілля до племінниці в гості у такий часі
Один тільки Анатолій Денисович знав, як вона проклинала тих родичів, якою зневагою клекотіла до них. Чомусь у голові застрягла думка-причепа: не діждеться дівчина Тимошевого повернення з армії, вискочить заміж за якогось київського вузькоштанька. Та, слава богу,— обійшлося: Ліда заміж не вийшла, і в них з Тимошею
знову згода. Вже бачили знайомі їх у Києві разом. Ну й добре! Це ж вона напоумила сина поїхати до Києва, запросити Ліду на день-два.
Тимофій з Києва повернувся один. Ні, ні! Він уже не самотній. Щось рішуче, чоловіче з'явилося в його статурі, погляді. Невже вони розписалися? Без батьківської присутності, без дозволу? А може...
Федора Тимофіївка вкрила сина поцілунками, почала розпитувати про КиївПро Ліду ані слова: нехай сам скаже. Чекала.
Тиміш форкав біля надвірного умивальника. Від його тіла віяло силою, здоров'ям. Видно, солдатська служба пішла на користь. Коли б у таке тіло та сильний характер — її характер — міг би в добрі купатися все життя.
Зітхнула.
З новенької буди вискочив Олімп, загримів ланцюгом, кинувся до Тимофія, залащився. Мати посміхнулась.
— Навіть Олімп за тобою знудився.
Собака, немов розуміючи, що мова про нього, лизнув Тимофієві руку, замахав відрубком хвоста.
— Всі на тебе чекали. Я вже учора виглядала, мов знову два роки не бачила... Які ж ти новини привіз, сину?
У цю хвилину грюкнула хвіртка. Спочатку в неї просунулася плетена корзина, потім худа постать Анатолія Денисовича.
— Овва! Тимко приїхав.
— Приїхав!— замість сина відповіла Федора Тимофіївка.— А ти чого забарився?
Сірі очі чоловіка звузилися.
— До Левка навідувався, питав за шифер.
Федора Тимофіївка покосилася на чоловіка.
— Почому умовилися?
— Так, як і вчора, мамусю, — промимрив непевно.— Ти ж сама веліла...
Син не без іронії спостерігав за батьками, прислухався до знайомого з дитинства тону розмови. Все це давним-давно відоме. Наперед знає: діалог скінчиться батьковими пробаченнями, тим часом як мати ще довго обсипатиме його докорами за те, що не наполіг на своєму. Однак цього разу все обійшлося. Мати навіть досить лагідно запитала, якого винця краще купити до сніданку — "лиманського" чи "масандрівського"?
— Давай, мамусю, краще "біленької",— порадив старший Марчук.
Федора Тимофіївка дивиться синові в очі, чекає його слова.
— Все одно. Купуйте на свій смак.
Батько квапливо почимчикував до воріт: мабуть, побоювався, що мати передумає. І його побоювання не були марними.
— Чекай!
Анатолій Денисович неохоче повернувся.
— Ти мегіі й не сказав про виторг.
Анатолій Денисович невдоволено пожував нижню губу, але хутенько пересилив себе, звичним рухом вивернув кишені.
— Всі! Можеш не рахувати — сімнадцять карбованців і шістдесят чотири копійки... Копійки беру собі.
Тимофій презирливо скривився. За роки служби в армії відвик від подібних сцен. Мати помітила його невдоволення. В одну мить її практичний жіночий розум збагнув, як замилити неприємне враження.
— Це ми з батьком на твоє весілля гроші відкладаємо... Слава богу, цього року полуниці вродили. Візьми, сину, миску, назбирай он з тої середньої грядки,— сипала вона немов наперед заготовленими словами.
— Спеціально для тебе берегли,— обережно вставив батько.— Дуже смачний сорт.
Тимофій і на цей раз залишився холодно-байдужим. Він з погордою, як принаймні видалося матері, узяв миску, нехіть поплівся в садок.
Батьки перезирнулися.
— Так що, мамусю, "біленької"?
Дружина задумалась. їй хотілося щедро почастувати сина.
— Візьми, Толю, пляшку коньяку, шампанського... Потім... Рислінгу. А за мінеральною зайдеш до Соньки — хай відпустить пляшок з десять. Скажи, після розквитаюсь. Та поспіши, бо через тебе я на роботу запізнюсь.
Чоловік по-військовому клацнув каблуками черевиків невизначеного кольору — не то коричневих, не то чорних,— торкнувся криси зім'ятого поруділого капронового капелюха і через мить був уже за хвірткою. Марчучка мовчки провела очима високу згорблену постать, зітхнула, повільно зійшла на веранду, підкачала примус. Зиркнула через вікно на годинник — до початку роботи залишалося сорок хвилин. Але хто там буде її контролювати?
Сьомий рік працює Федора Тимофіївка в школі буфетницею. Зарплата невелика, але жити можна. Влітку, правда, переводять на мінеральну воду. Доводиться вистоювати цілі дні в павільйоні парку. Ноги терпнуть од того вистоювання, а користі — гороб'яча крихта.
Знову зітхнула.
Звичайно, їм з Анатолієм вистачить і пенсії — цілком вистачить. Але ж Тимоша! Як у нього складеться життя? Чим буде займатися? Невже знову сяде за кермо грузовика? А може, вчитиметься? Коли б учився. Хай навіть без стипендії. Власне, для Тимоші складає вона зарплату до зарплати, хай би тільки вчився.
"Всього нажили, придбали. Аби тільки він старання та кмит мав,— думала Федора Тимофіївка.— Лише для нього й живеш".
Смачно пахли в саду полуниці. Вогнявими рум'янцями займалися черешні біля самої огорожі, наливалися соками яблука, груші. Сад обіцяв рясну відплату господарям за дбайливість.
Обвела поглядом дерева. їх небагато — двадцять три, і кожне посаджене, виплекане її руками.
— Мамо!
Федора Тимофіївна аж проясніла, колишеться й ході. Нечасто тепер цим словом називає її син. І взагалі — дорослий син — то вже не дуже доступна дитина для матері: ні приголубиш, ні поцілуєш. Милуйся одними очима!
— Це наші бджоли з полуниць мед збирають?
Федора Тимофіївна нарочито зітхає:
— Хто ж у нас ходитиме біля тих вуликів? Я на роботі, а батькові доручи, то й рої порозлітаються.
З хвилину мовчки дивляться одне на одного. У кутках синових уст скалина іронії. Видно, не згоден. Федора Тимофіївна обережно натякає:
— Може, скоро ти замаєш сім'ю, тоді купимо й вулики. Бджоли в господарстві — цінна річ.
Він дуже добре розуміє материну цікавість, нетерпеливість. Але чи можна сказати щось певне?
— Хіба я знаю, мамо.
— А хто ж знає?— уже наполягає Федора Тимофіївна. Підступає до сина на крок.— Не думай, ми тебе не підганяємо. Але якщо трапиться гарна дівчина — втрачати не слід.
Тимофій загадково всміхається. Йому добре відома материна натура, і оце м'яке підкрадання до душі, до його таємниць: заводить мову про Ліду. Тим краще. Він критися не стане. Для чого ж відкладати розмову, коли (можна порозумітися зараз. Все одно батьків голос у сімейних справах нічого не вартий, можна сказати, близький до нуля.
— Така дівчина, мамо, уже трапилася,— намагається бути спокійно-статечним Тимофій.— Хочу вас порадувати.
— Лідочка?
— Вгадали.
Якусь мить обоє підкреслено уважно розглядають полуниці. Першою долає хвилювання мати.
— Ти з нею переговорив? Про все домовився?
— Майже... Тільки треба ще остаточно про весілля домовитись. Може б, ви поїхали?
Мати дивується.
— Якщо ти просиш, то я згодна. Хоч і завтра.
— Краще в суботу, мамо,— зауважує спроквола Тиміш.— Завтра у них іспит з логіки. Складний дуже.
—' Гаразд!—рішуче промовляє мати.— Поїду в суботу ранком.
Жвавий мозок уже накреслює план дії. Нехай Тиміш не турбується, вона все зробить, щоб прихилити Лідочку до нього іі до сім'ї. Перш за все необхідно купити гарний подарунок, запросити Лідочку у гості на все літо. Ну, а тут вона покаже їй такі речі — жодна дівчина не витримає, щоб не ахнути. Це вже точної
Федора Тимофіївна покосилася на сусідську садибу. До огорожі наближалася стара Бондарчучка.
— Добрий день!— гукнула вона здаля.— Синок приїхав? Здоров був, Тимоше!
Мати з сином стримано відповіли на сусідчине привітання.
— Твій сьогодні на базарі був, Доро? Чи є там охочі на полуниці?
Федора Тимофіївна відіслала сина з ягодами до хати, а сама почала давати старій поради:
— Ви, Порфирівно, не носіть садовину в базарні дні. Курортники люблять свіжу ягоду, і в небазарні дні її можна продати дорожче...
Сонце вже підбилося ген високо над деревами. Біля веранди стояв розчервонілий Анатолій Денисович, з веселим виглядом чекав на дружину. Гадає, мабуть, що коньяку надудлиться. Так вона й виставить перед ним усі пляшки!
Аж на вокзалі, коли підходив поїзд, Федора Тимофіївна, нарешті, зважилася запитати сина, чи згоден він учитися в Києві, щоб бути разом з Лідочкою. Знала, розмова про навчання — то гострий ніж для хлопця. Тож і перенеісла її на таку хвилину.
Він спохмурнів.
— Мабуть, нічого не вийде.
— Хіба ти не хочеш про себе подбати?
Тиміш зітхнув. Він, рядовий ракетних військ, тепер дуже добре знав велику силу науки, силу знань. Але де взяти розсіяне і загублене? Невже знову сідати за шкільну парту, зубрити ази алгебри, геометрії? Заучувати правила граматики? А хіба інші так не роблять?
Мати безпомилково прочитала думки сина, пішла у дальший тихий наступ:
— У тебе ж переваги.