світ-проминання, безтілесний світ.
Не зупинитись. Аж гуде сердито
цей бубон вселету, плескатий диск
скаженого ширяння,тільки —
ні вгору, ані вниз!
В двочассі проковзає мить:
то довго, як ціле життя задуми
І разом розпачу вмліває біль.
Куди ж так прямолітно? Що ж мовчить
червоний обрій західнього неба?
І вже би не пристать землі ступнею,
та щось іще взискує вниз, униз
до ігрища купальського. Хоч ще раз
вознісшись над вогнем, а й не згори —
вернись, вернись!
Такі швидкі у просторі вузькому,
застиглі в швидкості шукання... Чи є ти'
Де ти! — кричу собі.
Де ти! Де ти!
Без зміни жодних світових відношень
стремлю гострицю краю перейти.
Нескінченність парків
1
А де ж твоя поетика? А де?...
Англійський парк, Качанівка, руїни.
Це тільки осінь... А весна? — Іде
і ставить сум поетові на кпини.
Вночі покличе голос... Два леви
стоять обабіч брами. Дух прерій
покликає жити мармур ...
На хвилях ковили —
вколисана. Степи
не кличуть до життя, чи страти.
Кургани проковтнули язики!
Чи мови? Поезіє, та де ж ти?
Земля іще мовчить. Ми мовчимо —
душа землі мовчить.
В англійськім парку падають сонети
дубовим листям до левиних грив.
P. S.
І сталася химера, ошукався світ.
З каміння Стоунхендж, ачи відлуння? Ні...
Англійський парк — Качанівка — часу розрив — впотаєні руїни...
світ заговорив.
Качанівка — Київ 90
2
Англійський парк.
Сонети падають. Завчасно
їх літня змучила сльота.
Ні мавок, ані ластівки... Мета —
дрижить роса на павутинні,
майже гасне злам світла. Там
згасає Батьківщина. І оживає,
знову ж таки — там.
Дрижить, дрижжить і не пірветься долу.
Тримає що тебе, мій лютий англе, мій
суде німий.
Сонет всміхається гіркий,
а погляд ніжний вимагає ласки...
Англійський парк — відради чужоказка.
Мюнхен 91
З
Втікає із-під нігтривожна осінь.
Іїдриджання голих віт стоїть
луною в німоті Творця.
Душа завжди відчує несуттєве,
не сутнє, не існуюче, німе.
Адже весна — насправді є весна,
і березень пилюкою недужить.
Йому ж все мариться осінній край,
все видиться. Прелюдія не повна
без передчуття фіналу —
весні нестачить горобин коралів
на голих вітах в резонанс вітрів,
що ґайдами займають комин.
сон-кошеня, як втілення туманів
нетривких, тепер недовговічних.
І кошеня-сон очі мружить...
І комин теплий — в темний дим вогню,
і волохатий сон — у білий дим туману,
і їх гармонія укладена довільно
в токкату снінь на березневий пил —
лягає струхлявим осіннім листом.
Дуби іще стоять. Із контр-октави
басовим листом
повнять вщерть весінні пекторалі
Київ 92
Італійські пейзажі з синтетичними
ремінісценціями парків
6.
В мармурових курганах —
розм'яклий характер осоння.
В мармурових горбах,
між тенета маслин
сплять таємні леви.
І в кам'яних куделях
морем дихає сіль,
сонцем луниться сіль.
Помаранчевих парків
теплі згадки у гривах,
де стікає туманів
англійська журба...
Ви в віршах мелянхолій
зберігаєте пломінь
тосканійських безкраїв —
дзвінкий сон цвіркуна.
Рим 92
7.
В мармурових курганах
на довічне весілля
двоґайдовий ґайдар
пружить простору лунь.
Аж колони бринить
дорійська ахіла
і зриває в танок
позачасних руїн.
І прискорений ритм
нескінченної пісні
винограду морів
стугонить в бубон скронь!
Ніжні перса горнят
начотиристоронньо
хмелять гіперборейську
знидівілу жагу.
Тарквінья 92
8.
Мармурових могил
б'ють джерел Aqua vita
так статично і певно
крізь базальт забуття.
Де ж ти, радісна мить?
В простяганні вервиці
нескінченних гріхів,
каяття та знедоль.
Та теплішає хміль сухотравих сонетів,
етрускішає навіть
бенедиктів ненець.
І двоґайдий ґайдар
розсипає намисто
безтурботною величчю
білостінних руїн.
Р. S.
І розбродяться світом
щербаті руїни —
у англійському парку —
дзвінкий сон цвіркуна.
Рим — Мюнхен — Київ
дар
І весь мій досвід в мозолистім серці
стискає щелепи в траґізмі дочування,
Бо я, мов покаянний син, здобувсь прощення
і ненароком обраний коханням.
Прости ж мені, болюча моя пам'ять!
Упали роси
І дні , як тиша при свічах .
І лячно вимовити слово
порушуючи настання ...
Упали роси !
Полем. Степом. Подихом. Душею.
Ув обійми — роси !
Ані Чужини, ні Родини — ніц.
Бруниться святість над світами .
І в мене впали роси наготи —
Божественою проростаю бростю і корінням
Зачатий доторком твоїм,
Заручений твоєму існуванню —
сам настаю ...
Напіввідкритими вустами
тиші, тиші, тиші при свічках,
В твоїх примружених очах
І росами по-над світами .
мисль каменів і трав
Як віднайти тебе, мисль каменів і трав,
Мисль всесвіту відтиснену в основі
творіння?
Світ постав єдиний.
Супроти нас повстав.
У нім ні максими, ні ниці — несть поділ.
Ти,чий псевдонім
позначено в устах релігій,
себе не видаєш у видкій силі,
а лиш майнеш у піліґримищах
...офір
коли?
Коли єство нам почалося із "коли?",
триваючи незрозуміло довго
чи впертістю , чи "волею небес".
Коли ми знов зустрінемось з тобою?
коли ми знов забудемо себе,
з облуди запитань і шептів?
коли перейдемо порогів безліч і
втечемося през різнойменність вод
солоних і солодких, від сліз гірких,
незнаючих невинних і разючих...
Всесутнього повернення-крутіння краплі
спадаючи з твоїх повік —
вже росяться у інших на обличчях...
Коли ? Коли...
Коли наземне віче враз замовкне,
ковтнувши марево часу !
Людина
(псевдо-акровірш — кожний наступний є випискою з попереднього)
1
Шукана єдиної волі порухом,
вигадана
поміж снігами
усенебесних віхол.
Єдиної волі живої
причастя до глини й огню, і води, і слова, і пустки...
В ярій звабі
від брунечки і до пороху, від черева і до обрію — аж заки
порожньо і похапцем — за овид ночі,
прочанин кровиці
у неупинному шепоті спраглих вен
прийде до дару дня.
Навмання за піснею серця,
від брунечки аж до пороху,
від зачаття і до зачаття...
Або ж — від зачаття і до зачаття
марною веремією затятости лукавої мудрости
поведе долю свою
до правди, але не істини.
Марною долею діжде
роду останнього
суховію
останнього спалаху життя у безплідді каменя
так і не ставши
пучкою солі.
2
ДУША
Панна шукана, жадана.
Або ж сестрицею до єдиної розмови з собою
завжди відверта,
мовчазна не-сяжна.
Вигадана
у сні роду
при небесних світлах,
при волі пташиній,
при звабі обрію
і шепоті вен
Жоно на мить —
незрадлива від брунечки аж до плоду
ціле життя.
І все життя —
подорожня прочанка
у верем'ї перевтілень,
аж до самого останнього долу,
аж до самого останнього неба.
Бранка плоті,
або ж ув очах — свічкою в храмі,
вітером волі —
у пісні,
пучкою соли
у щоденній хлібній толоці.
Пронизує всеньке ім'я творіння
тремтливою павутинкою
суті.
З
Надія
Життя в безплідді
пронизує всеньке ім'я творіння
тремтливою павутинкою
надії...
ЦІЛУ ВАН НЕ І ВІДДІЛОВАЯ Е
про поцілунок
І не ускладнюй: поцілунок двох,
се те складне, що складеність дає,
утім роздвої, і утім прощанні
тут поділом — цей золотавий Бог,
заповідаючий до ласки і двобою.
тут поділом, лишень недоторк вуст
а доторк — хоч на мить світів єднання!
І миті всіх миттєвостей з тобою...
не встигла вирости любов
не встигла вирости любов
зі свого лона-воскресіння
іще така дрібна
мов макове зерно
а вже підпалена у пеклі страховиння
а вже у зашморгу чуттів старіння
через непевність духу одного
сказати: не пали — так запалає оте "не"
палають совістю всі заперечні форми
тож стверджую — люби, люби менеї
нехай озимо, але підемо на прощу
усіх страхів, страхальників усіх
всіх винуватців й болю, вже старого
тоді, дружинонько, гніздечко перев'єм
тоді в лісах далеко най зозуленька кує
на довго й много
й ще, на довго й много
накує
Твоя душа
самопереклад з німецької
... і душа твоя —
із нетрі лава —
ще даві голодна, палаюча —
застигла в без зачіпки брилу.
а ґартована сонцем й вітрами,
і сіллю небесних планів —
розібгалась на гострії скалки —
такий ніжний порух —
і кров'ю стікаю...
твоя душа —
долина в межгір'ї.
І я кричав, що кохаю...
...долина широка,
згубилась луна в полонинах.
твоя душа —
тонюсінький невід рибалки —
де дужче змагаюсь уникнути пастки —
міцніше мене ти полониш.
Боже І люблю...
Мі збігає сльозою суть
Повз неголеність протиріччя...
Я ж-люблю!
П'ятірнею лють
Ізвертає, зминає, нищить
Коли сам собі долі жнець
Від-щодденно — веде ув довік
Мить-осяєно обпинись
у такий світодайний доторк
там і серця їд — одпочинь!
крила сірі здійми, убогість
одлети
в сіровир
одлети
Я жтобі...
З Богом мі!
Боже!
Доні
Це сказано. Не прорекли вуста,
Не чути навіть подиху тяжкого —
Це сказано; На відстані буття
Речей, людей і всесвіту цілого.
Це так далеко, що вмира' луна!
Але ж це сказано — про що питати в Долі.
І донька в лузі — дикім-дикім полі
така одна у Бога і трави...
Це сказано не мною, і не їй —
Великий Луг усі сховав дороги під водою.
Все трави. Трави. Трави...
"Тонюсінька війна металю над жнивами"[*]
Це сказано! Хоч й слова не зронив —
Літаю чайкою над пам'яти хлібами.
колискова
Люляй, МОЯ,ДОНЄНЬКОІ
Серденько,
поїдем' на конику.
Гей, вйої
По мені в віконечку —темнень-ко
ані тобі свічечки,
ані ні...
гойдану колисоньку
на віт-рі.
Запію тихесенько —
на весь світ:
Ой рано, ранесенько —
татів квіт.
Ой рано ранесенько
у струмці
пропливли пелюстоньки
по щоці
у пелюстку кожную —
татів вірш
люлі-люлі, донейко
чом не спиш?
Постриг
Як стригла мені моя доня
Врізаючи чуб
бритвою у відданий череп
Наголо-наголо
І ти і я...
Теоґрафія обіймів,
Значить — єдність,
Можливість утіленої єдности
Можливість можливостей
Благого доторку
благання пиптиків
собі у наснагу
радощів
Ці ночі снами сню тебе
Ці ночі снами сню тебе
Знедонням я тобою марю,
Зеленоокий суде мій!
Я вже чимдуш себе утратив,
Не у B¡fl4á^ не у снагу волінь
А лиш у сад під небесами,
Де яблуко, та й не зірви,
Цілуй вуста між словесами.
З втрачанням ізмислів усіх
Із забуттям усеньких змістів —
Ти символами сниш мені,
Ти поруч,
Ти уже у цьому місті,
... майже ув обіймах!
віддайсь
1.
віддайсь
оддайся в те, в мені-
утемені, у безіменне те
в несіння-сім'я
а та приблуда колом обійде
при домі, при оруді, при оріллі
там де вже охоронницькі коти
ошкурюють найменший сину стільчик
за завороннями сни тікають у крими,
із гайворонням вситилися болем
десь коло Ирію
в ожухлих шпичаках
вінці знайшли
і запалили поле,
що йде касапом у гуляй-поля-без-Бога
але таки впаде
тобі в ріллю....
таж ж ні, це я ввійду весінньо
у твої оросні води
й синами Києву мечами проросте
і вмиється Дніпром
і вибреде любов'ю
де видибає
дух любови і свободи.
2.
ти нам гряди
верём'ям перевінчаним
не дай зійти в чорнену благостать
негоже вороном над воїном крячать
коли приходив лелем-лелеченьком
на зимів'я збираю-хмиз
збираються
часся-хмизяччя із душі
та не зогріюся, о'як і не креши
благую іскорку без ніжности твоєї
Зеленоока доле, не мини!
в лісі почезлій оленці
із погляду невмовленого — суть
так ненароко долею зурочить
щоб пережити це у видивах потоків
щоб пережити це у вкрадених зачаттях
яких не-нене-на...
і ще, преживаємо в розп'яттях...
...там, по-за лугоньком та річенька тече!
колись хоча-би у очах озерних, колись, ти, водонько, ув океан
увіллєш наше нездійсненно-вжухле море ....