Він приїжджає до начальника повітової земської управи, всовує йому в кишеню пачку кредиток; начальнику жандармерії дарує пару рисаків; а референта губернатора, пообіцяв тридцять валахів і просить позбавити від "цієї дурної історії"...
Починається перша світова війна. Обстановка в імперії розпалюється. Жерцям Феміди вже не до дрібних справ. Емірзак-огли так і залишається безкарним. У будь-якому разі, в архіві немає офіційного документа, що він, Аджи Ербаїн Емірзак-огли, відісланий до в'язниці відбувати покарання.
Я знову й знову уважно перечитував усі папери, списані різними почерками чиновників повітових канцелярій, але жодних додаткових свідчень про Емірзака-огли не знайшов.
Я сидів, обхопивши руками голову, зовсім втративши надію розв'язати цього вузла, коли знову з'явився Ілля Ісакович.
– Ну як? Щось знайшли?
– На жаль... – зітхнув я. – У будь-якому разі хотілося знайти щось важливіше. Бачить Аллах, мої надії не справдились.
Архіваріус на це не зреагував – ні тобі співчуття, ні добрих слів для підтримки духу. Лише відсунув убік справу Аджи Ербаїна-огли і на її місце поклав іншу течку.
Ледь стримуючи хвилювання, я повільно відкрив теку. І мені в лице вдарив запах старого паперу. Вицвілі рядки на пожовклих сторінках з обтріпаними краями оживили в моїй свідомості давно забуті події. Я заглибивсь у читання, відчуваючи, як моє тіло охоплює нервовий трем. Дрібні, ледь нахилені праворуч літери. Притиснуті один до одного рядки, відсутність розділових знаків, великих літер, абзаців. Краї аркушів майже брунатні, а середина ще зберегла білизну.
Я прочитав уже з десяток сторінок, коли, отямившись, подивився на титульну сторінку.
На першій сторінці рукопису великими арабськими літерами було виведено: "Запрошення на бенкет диявола". А трохи нижче, в дужках: "Спогади Асана-ефенді Кара-огли".
Рукопис акуратно переписаний. Я пере листав його до кінця. Жодного виправлення. Лише чорним олівцем проставлені номери сторінок у правому верхньому куті кожного листа. Але на деяких, особливо на останніх, порядкові номери стерті. Тому відразу важко сказати, скільки ж у ньому сторінок. Треба все самому перерахувати.
– Що це за рукопис? – запитав я Іллю Ісаковича. – – Я навіть не підозрював про його існування...
– Диявол... – задумливо сказав Шабшал, зазираючи в течку через моє плече. – Це розповідь про одну світлу людину, що віддала життя за високі ідеали... Цей рукопис я нікому не показував. Якби показав, можливо, він був би кимось використаний і приніс користь. Так він пролежав багато років у цьому будинку, в цих похмурих кімнатах, забутий Аллахом і людьми.
Я приніс його вам, бо відчув, що саме його ви шукаєте. Я впевнений, вам потрібно саме це, – посміхнувся він і показав очима на стіл. – У справі Ербаїна Емірзака-огли, що лежить коло вашого лівого ліктя, ви не знайдете якихось цінних свідчень. Там їх немає. А "Запрошення на бенкет диявола" – це...
Про те, що історія Аджи Ербаїна пов'язана з трагедією Токтаргази, архіваріусу я не сказав. Бо щось знати про вчителя Усеїна Шабшал не міг.
– Розповідь про світлу людину?.. – перепитав його. – Як же вона сюди потрапила?
– Цей рукопис подарував нам Тодор Цанов, – відповів Ілля Ісакович. – Це був відомий адвокат. Болгарин. Помер одинадцять років тому. Під час громадянської війни, коли в місті одна влада змінювала іншу, Асан Кара переховувався в його будинку. А одного разу – це трапилося в січні 1918 року – Асан Кара, приліпив штучну бороду й вуса і пішов у місто. Під час перестрілки між п'яним татарином-ескадронцем і білогвардійським офіцером Асан Кара був смертельно поранений.
Цей рукопис, як ви вже здогадалися, належав йому. Він так і залишився в будинку адвоката... У ньому багато чого є про Аджи Ербаїна. Почитайте. Якщо знайдете в ньому щось цінне для себе, візьміть. Тільки на це потрібен дозвіл директора.
Знав би він, що означає для мене шелест цих аркушів, ці вицвілі літери, що пахнуть цвіллю, цей пил, що зібравсь у теці! Хіба ж це поясниш?
Я підхопився й побіг до директора.
Павло Тарасович помітив мою схвильованість і насторожився. А коли дізнався про моє прохання, почухав потилицю.
– Якби це була книжка... навіть видана двісті років тому, я б не заперечував, зробив би для вас виняток, – сказав директор. – Але це, напевно, важливий рукопис. Чиясь спадщина... Ні, я не маю права дозволити вам узяти її з собою. Читайте тут, знайомтеся!..
Я не зміг йому заперечити і повернувся до зали.
Читати бліді рядки, написані дрібним почерком по-арабськи, було нелегкою справою...
Я пропустив батумський теплохід і залишився в місті ще на чотири дні.
Після повернення додому я поспішно записав у зошиті все, що залишилося в моїй пам'яті. Звичайно, я доповнював текст якимись новими свідченнями, що стали мені відомі після стількох років від описаних подій, про які не міг знати сам Асан Кара. Вже тоді, прочитавши рукопис від початку до кінця, я зрозумів, що саме змусило Асана Кару вести ці записи.
Починалися вони так:
"У чині поручика служив я в кавалерії, що діяла на Західному фронті під командуванням генерала Брусилова. Під Ясапаті мене важко поранило. Розривна куля дум-дум, яку використовували угорці, у двох місцях роздробила мені стегнову кісту. У переповненому санітарному потязі мене привезли в Одесу. І ось вже три з половиною місяці я в цьому місті з фешенебельними палацами і розбещеним іноземцями населенням на лікуванні в лазареті на вулиці Фердинанда, 4... Мені хотіли ампутувати ногу, та я не погодився.
– Лікарю, будьте милосердні! – благав я. – Робіть що хочете, але врятуйте ногу!..
Лікарем був француз. І не зрозумів мене. Старша сестра Ревекка, літня єврейка, переклала мої слова. Хірург щось пробурчав, заперечливо похитав головою і вийшов із палати.
– Він зробить усе, що зможе, – сказала сестра, сіла на табуреті біля мого ліжка і сумно подивилася мені в очі. – Твоє становище поганеньке, ти весь у дірках...
"Зробить усе, що зможе..." І то добре. Звісно, кожен робить, що може. Я не маю права вимагати від лікаря більше, ніж він може. Але там, у степах Австрії, наші побратими, що воювали з ворогом, іноді роблять неможливе. Йдуть на кулемети, на шрапнель, проливають кров, гинуть. Якби вони цього не робили, то німці вже давно захопили б Верден, увійшли до Парижа. А Париж – життя і совість французів...
Що думав лікар, на що сподівався? На диво? Мені це не відомо. Але він не ампутував ноги. Наклав гіпс і вклав мене на тверде ліжко.
Багато днів я лежав нерухомо. Стегнова кістка зрослася. Але, як то часто буває, зрослась неправильно. Довелося оперувати і заново накладати гіпс. Француз боявся гангрени. Та Аллах змилувався наді мною ...
Нарешті я почав ходити на милицях.
Пройшло два місяці.
А сьогодні вранці, не чекаючи, доки я прокинуся, Ревекка взяла милиці і передала їх ординатору. Я опинився без милиць і наполегливо просив чергового лікаря:
– Скажіть цій свавільній жінці, хай поверне милиці...
Лікар знизав плечима і посміхнувся:
– Це я звелів Ревецці. Самі тепер давайте лад своїм ногам. Незабаром вам доведеться повернутися на фронт!
На фронт?!
Коли лікар вийшов із палати, я почав скаржитися Ревецці на свою
долю.
– Моя нога стала на чотири пальці коротша, – сказав їй. –
Без милиць не зможу ступити й кроку.
– Якби над твоєю головою завили снаряди, зараз би навчився! – грубо обірвала мене Ревекка.
Ну й жінка! Немає в ній ні краплі жалю. Постійно бачить безруких і безногих, тому й звикла до людських страждань.
Невже з такою ногою мене знову відправлять на фронт? Серед поранених офіцерів ходять чутки, ніби Распутіна вбили. А десь солдати трьох полків повстали проти уряду. Ні, треба швидше повертатись до Криму.
...Уже три з половиною місяці шкутильгаю коридорами цього лазарету. Від усього відвик: від людей, вулиць, шуму базарних майданів. Перевертаючись з боку на бік, перемолов на потеруху набиту в матрац солому. Полежу, пошкутильгаю коридором і знову лягаю. Втомився. Від нудьги почав писати спогади про одну людину. Незвичайну людину, яка була моїм другом. Разом училися. Потім я виїхав до Петербурга, і ми довго не бачилися. Шість років. А коли зустрілися, дуже зраділи один одному. І були задоволені, що нам випадало жити й працювати майже по сусідству.
Та сталась трагедія.
В останні два роки, щомиті ризикуючи нарватися на кулю чи шрапнель, у тумані іпритового газу, я постійно згадував свого друга, простого вчителя. Він увесь час стояв у мене перед очима і не давав спокою. Наче дивився на мене з докором. І я читав у його очах: "Ти ж про все знаєш... Чи товста кишеня Ербаїна і тебе змушує мовчати?.."
І ось у палаті, просякнутій нудотним запахом ліків, гангрени, гнилої людської плоті, я написав про вчителя Усеїна. Написав усе, що знав. Жили ми з ним дружно, хоча, бувало, й сварилися. На те й друг, щоб сперечатись, сваритися, потерпати від мук совісті, миритися.
Ім'я Асан Кара, яке значиться в кінці цих сторінок, – це не моє справжнє не ім'я. Так називав мене сам Усеїн. І мало хто про це знав. Хіба що Афиз. Я написав усе, щоб зберегти добру пам'ять про друга й очистити свою совість. Отже...
ЗАПРОШЕННЯ НА БЕНКЕТ ДИЯВОЛА
У другу п'ятницю серпня, коли з бахчисарайських мінаретів залунали голоси муедзинів, закликаючи до вечірньої молитви, до заїжджого двору кав'ярні "Велі-Баба" в'їхала гарба, накрита парусиновим тентом. У пари змучених буланих коненят із запалими й потемнілими від поту боками ноги до колін були запорошені пилом. На передньому лівому колесі гарби ослаб обруч, вона проїхала бруківкою в кінець двору, погримуючи і струшуючи старі стіни кав'ярні. Хлопчак, що сидів на передку, натягнув віжки і зупинив коней перед зачиненими дверима фуражної комори. Почепивши батога на гачку сидіння, він обперся рукою об пітний круп коня і зіскочив на землю. А вже потім, розсунувши запинала парусинового тенту, з'явився молодий чепурун із хвацькими вусиками, закрученими догори. Неквапом зійшов на землю, притримуючись за борт гарби і ступаючи на дерев'яні спиці колеса. Сірий у смужку костюм на ньому трохи прим'явся, а вузол краватки з'їхав набік. До його хвилястого чуба, що спадав на чоло з-під круглої каракулевої шапки, причепилась суха бадилина.