Кошовий нікому не діймав віри, він хотів почути власними вухами про справжні заміри шведів… Але Гордієнка нетерпляче очікував гетьман Мазепа в Диканьці, і кошовий ніяк не міг обминути резиденцію регіментаря України.
Після короткого вагання Гордієнко з отаманням і всім рядовим товариством завернув до гетьмана в гості.
Гетьман зустрів високих гостей, стоячи біля столу. Він був блідий, сивий але величний; на устах блукав усміх вдоволення, а очі сяяли огнем. На'столі перед Мазепою лежали гетьманські клейноди, а його самого оточувала з усіх боків генеральна старшина.
Кошовий глянув просто гетьманові в очі; мент… і гордий запорозький бунчук схилився ниць, воздаючи ясу гетьманському маєстатові.
– Ми, військо запорозьке низове, дякуємо вашій мості за те, що ви, як і належало се вчинити головному регіментарю України, взяли близько до серця долю нашої батьківщини й намислили визволити її з московського ярма! Ми певні, що лише заради сеї мети, а не для власних користей, ваша мосць, визнали над собою протекцію щведського короля! Наше бажання щиро вам допомогти, і через се ми будемо вкупі з вами офірувати: і кров'ю, й життям нашим! Будемо у всім підлягати послуху вашої мосці, аби лише досягти бажаної мети. Благаємо вашу мосць, візьміть на себе тягар провідника, а ми, скільки вистачить нашої снаги, допоможемо вам нести його! Дякуємо вашу мосць ще й за те, що сповістили і нас про свої заміри та доброзичливість шведського короля до нас. Ми ж сюди прибули із Запоріжжя задля того, щоб і для нашої матері Січі, випрохати у його величності королівську протекцію. Маємо надію, що й ваша мосць допоможете нам у тім. Готові перед Богом заприсягти в вірності й послуху вашій мосці, але бажаємо щоб і ваша ясновельможність заприсягли чинити в згоді з нами й спільно дбати про порятунок України!
Промова кошового зробила приємне враження на гетьмана й генеральну старшину. Курінні отамани чекали, яку ж відповідь дасть сам гетьман.
Ось він заговорив, і ті, кому вперше довелося чути його, вельми здивувались, що такий давній на літа дід владає таким молодим чаруючим голосом.
– Дякую вам, братчики, преславне товариство, за вашу ласку до мене! А ще дякую опрічне за те, що ви Ймете мені віри. Я бачу, ще не перевелися вірні сини України! І моє серце радіє від сього. Бога кличу в свідки, що, прохаючи шведської протекції для отчизни, я чинив се не через легковажність, не з пустотливих примхів чи власних користей… Ні, лише із великого кохання до нашої отчизни! Відаєте, я не маю жінки, дітей, та й віку мого лишилось на ніготь. Я ж міг би собі від'їхати у Польщу, чи куди у другу землю, щоб там спокійно дожити рештку свого віку… Еге, я б так і зробив, коли б у грудях не мав серця, а в серці, як вже сказав, любові до України. Двадцять років я керував Україною; двадцять років я запопадливо дбав про її добробут. І от коли настигли злигодні, то чи міг я спокійно згорнути руки й дивитись, як гнобителі поневолюють моїх братів? Смокчуть нашу кров? Чи міг я сказати: моя хата скраю? Я був звістен про заміри царя, як то він хотів переселити нас у Московщину, а вас, запорожців, пописати у драгуни; вашу ж матір Січ зруйнувати дощенту! Коли ви, братчики, преславне товариство, зараз вільні, то за се маєте мене дякувати! Се я не дав Меншикову виповнити царський наказ, перекувати вас усіх в залізо та заслати у Сибір! Вже той лютий москаль, син самого люципера, йшов із страшною силою, але… видно ще не до останку ми прогнівили пана Бога, коли він зглянувся на наше сирітство и сльози та послав нам в потугу шведів. Я поєднався з шведським королем і тепер маю надію – Творець, вибавивши нас недавно від великої небезпеки, допоможе нам до останку! Чує моє серце, що ми скинемо ганебне ярмо з виї! Батьку кошовий і ви, братчики запорожці, ось вам моя рука, й будьте зо мною заодно! По сій мові гетьман взяв в обійми кошового та й поцілував.
– Слава гетьманові! – закричали курінні.
– Слава кошовому! – гукнула генеральна старшина.
– Гетьманцям слава!
– Матері Січі и преславним запорожцям – многая літа!
– Хай ворог гине!.. Нехай вік живе ненька Україна! – Злилися в одно голоси запорожців і гетьманців.
Гетьман, кошовий, старшина генеральна городова й військова запорозька навзаєм вклонилися й поздоровили одні других. Саме на порозі з'явився дворецький.
– Ясновельможний, страва вже стоїть на столі. І він одним рухом одчинив двері в їдальню.
– Прошу дорогих гостей до столу! – запрохав Мазепа.
Кімната, де стояв накритий стіл, була простора, з великими вікнами, котрі виходили в старосвітський сад. Золоті сонячні кружала лежали на долівці й обливали в жовтий колір дрібні порохи. А гетьманський стіл міг переважити королівський. Він аж вгинавсь під вагою жбанів, баклаг, келихів, кованих із щирого срібла й здебільшого позолочених. А коли челядь стала подавати страву: поросят, гусей, курей – запечених, засмажених, то навіть острах брав, чи витримає стіл? Під столом стояли бочівочки. Нахиляйсь і точи: вишнівку, слив'янку, оковиту, – що до смаку. Закордонні вина, "угорські", терпкі на смак, але міцні на голову, стояли в дебелих пляшках на столі. Гетьман запрохав кошового на чільне місце, а сам сів біля нього. Поруч гетьмана розмістилась генеральна старшина; січове отамання примостилось праворуч від кошового.
Ось за дворецьким увійшла валка челядників, ліком стільки, скільки й гостей було. Кожний челядник мав невеличкий дерев'яний таріль, а на тарелі такий же корячок, наповнений по вінця полинівкою. Такими корячками звикло п'ють на Січі, і се була вигадка самого дворецького, щоб краще догодити запорожцям.
По раз перший ясновельможний господар і вельможні гості випили з дерев'яних корячків. Але раніше ніж випити, гетьман мовив:
– Браття! Насамперед випиймо за нашу славу! За славу нашої української землі! За майбутню славну перемогу над нашим ворогом! Випиймо за славну минувшину і за славну будучину, котра нас чекає! Випиймо за всіх тих, що кров свою пролили й головами наклали, боронячи отчизну!
Гості випили мовчки, урочисто, а корячки поставили назад на тарелі. Челядники винесли їх геть. Дворецький подав гостям на великих тацях срібні келихи й кришталеві чарки.
Обід затягся допізна. На небі вже зійшла вечірня зірка, коли нарешті старшина стала пробувати звестись на ноги. Але ноги немов змовились між собою – зрадили кожному гостеві. Тяжкі голови похилилися на стіл.
Один Гордієнко встав із-за столу, коли не числити ясновельможного господаря та Орлика. Але й кошовий так заточувався, так вихилявся, розмахуючи руками, що аж челядники підбігли до нього, щоб піддержати.
Дворецький чимало мав клопоту, доки порозводив підпилих гостей на приготовлені постелі. Генеральна старшина скоро заспокоїлась і заснула; але не так легко було уконтентувати підпилу запорозьку старшину! Курінні отамани вередували наче вродливі, а до того ще й маєтні панни! То їм в головах твердо, то в боках мулить. Тому знов кажи казки, а від сього мухи одгонь, п'яти чухай…
У дворецького від клопоту навіть чуб закурів.
– Ви думаєте, вони справді такі п'яні? – посміхався з дворецького Орлик.
– А то тверезі?
– Прикидаються, добродію! Це щоб ви знали запорозькі примхи! У себе на Січі запорожець спить на голій землі, підмостивши кулак під голову. А коли він попадає на гетьманщину, то його вередування не має міри! Це запорожці хочуть нас, городових козаків, переконати, що ніхто так не розуміє вигоди, як вони.
Раптом на подвір'ї зчинився страшенний ґвалт, зачувся брязкіт зброї. Залунало кілька пострілів із пістолів.
Орлик з дворецьким побігли на подвір'я. Там ще з обідньої пори сиділо за довгими столами січове товариство. З обідньої пори й до пізнього вечора запорожці без перестану заливали за комір отії ледащиці, котра аж тепер зачала давати знати себе.
Запорожці на початках пили, їли и гукали:
– Слава гетьманові, слава! Се не гетьман, а рідний батько! Від Богдана до Йвана не було гетьмана!
Нарешті уконтентовані запорожці встали із-за столу, але не звичайно – і стали цупити із столу ножі, тарелі срібні, келихи та ховати в кишені. На що попівська кишеня простора, але до запорозької далеко їй; у останній сховалась би ціла дитина.
На початках гетьманська челядь хоч і бачила господарювання запорожців, але мовчала. Коли ж перегодом трохи не весь посуд зник у запорозьких кишенях, старший челядник запротестував.
– Добродії! Пошкодуйте господарське добро! Не звичайно ж так! Гетьман буде задарма на нас гніватись!
– Не буде! Ми з гетьманом тепер як брати! Але челядник уперся:
– Та добре, хоч ви з гетьманом і брати, але кишені ваші не сестри… Поверніть гетьманське добро!
Загнівав він цим запорожців.
– Ідіть ви к лихій, пресучій матері з вашим гетьманом! – одрікли вони.
Челядникам зосталося одне, – силоміць одняти гетьманське добро у запорожців. Вони покликали на поміч сердюків і зачепились. Запорожці з п'яних очей схопились за зброю; у декого зопалу пальнув пістоль.
Саме на сю пору нагодився дворецький з Орликом. До них посунули із скаргами челядники. Прочувши про грабунок, дворецький розгнівався:
– Які ж ви нестатечні! – попрікнув він запорожців. – Ви ладні жакувати ту господу, в котрій їли хліб-сіль!
Обурив він своїм словом запорожців вельми.
– То по-твойому ми прибиші? Нетяги?! А ти хто такий? Блюдолиз! Смієш так зневажати наші старі предковічні звичаї?! – загомоніло навколо як море.
– Хіба се запорозький, християнський звичай жакувати ту господу, в котрій їв хліб-сіль? Се поганський звичай! Ви його перейняли у бусурмен, – змагався дворецький.
Але його ніхто не слухав.
– Він зневажив преславне низове товариство! – гукав один.
– А може се його направив гетьман? Коли так, начхаймо на гетьмана! – вигукував другий.
– У Січ! Сідлай коней!.. – волав третій.
– Будіть отамання!
Але курінні вже стояли на ґанку, всі як один, немов то і не вони пили, і не з ними воловодився дворецький. Дворецький від здивування навіть очі витріщив. Аж се залунав голос кошового:
– Що трапилось, дітки?
– Зневага, батьку! Попрікнули нас, що ми готові жакувати господу, в котрій гостювали!
– На коней, дітки! – гримнув Гордієнко.
Переляканий Орлик побіг до гетьмана.
Доки Мазепа зодягся та вийшов, запорожці вже на коней сіли.