— Хіба ти не знаєш, Петре, що я не дуже то й ласий до них... себто не так, по правді сказать я, як вони до мене не дуже то охочі!"
І правду казав чоловік, бо хоч і добрий вояка був, та обличчя мав таке, що не дуже бабам подобався.
"Нехай їм, — каже, — сорокам, чорт з рогами присниться! І знать їх не хочу! А який же, Петре, ще зарік буде?" — питає.
"А такий ще зарік, — каже прадід, — щоб горілки не пити!"
Почухав побратим потилицю.
"Горілки не пити... чи бач?!" — та й замислився.
"Еге ж, — одмовляє прадід. — В такій справі, побратиме мій, інакше і не можна!"
Чухав Квач під шапкою, чухав, та, нарешті, і знов повеселішав.
"Та навіщо ж мені, — каже, — і зарікатись, коли вона мені наче й так обридла вже зовсім? ЇЙ же богу, обридла!" — і навіть сплюнув.
"Ну то й гаразд, — каже прадід. — А от мені, грішному, ще, признаться, не дійшло до того. Тягне вона мене, щоб тому в огні горіти, хто її видумав! Ну, та я більше маленької чарочки пити не буду; так, саму малюсіньку хіба, як бабі ковтнуть, не більше..."
"Одну чарочку, та ще малюсіньку, — то воно, звичайно, ніякої ваги не має. А тільки правду ж я кажу, що остогидла вона мені... От, нехай моє останнє око погасне, коли брешу..."
І погнали козаки коней.
IV
Чималенько вже од'їхали козаки од домівки, багато дечого бачили, і несподіванки всякі часом траплялись, а як де то й до шабель у них доходило. Ну, і вибрались, нарешті, в степ широкий, повергають уже до Великого Лугу.
І коні навіть повеселішали, як степ зачули, — ідуть собі вільною ходою, пурхають, запашне степове повітря в груди набираючи. Куди не глянь оком, — все степ та степ широкий, а над ним, безкраїм, банею стоїть небо блакитне, наче чаша безмежна вінцями своїми на землю опирається. Навколо — ні кусточка, ні бугорочка; вільно вітрові ходити тут, і тихо колише він високу зелену траву, і здається, що пливе степ, як вода хвилюючись!
І сонцю веселіше світити над степом, бо в степу, як в морі, немає затінку, — нікому і нічому запиняти його ясного проміння; тільки од вершника іноді тягнеться тінь та од високих степових могил лягають темні плями3 але могили так же рідко трапляються в степу, як і вершники... От хіба ще орел, як розправить свої могутні сизі крила та підніметься над степом, то кидає на нього ледве помітну рухливу плямку...
їдуть козаки день, їдуть другий, вже й третій минає, — не що далеко вже й їхати їм. Сховалося за обрієм сонце, місяць блідолиций з'явивсь, вже й тихії зорі де-не-де заблимали, — час і на одпочинок ставати. Під'їхали козаки до високої могили, спутали коней, розіслали кобеняки, сідла під голови поклали, в головах, як звичайно, списи повтикали, а поруч пістолі положили та й спати налагодились. Коли це чують, — наче щось завило в степу.
"Не я буду, — каже чуткий Квач, — коли то не пес виє!"
"Ні, — одмовляє прадід, — бути того не може. Відкіля ж, — каже, — пес візьметься, коли навкруги ніякої оселі і близько немає? Не пес то..."
"А що ж по-твоєму?" — питає побратим.
"Та хто ж його знає, що воно; хіба мало чого водиться в глухому степу! Всякого буває..."
"А от же і пес, — намагається побратим, прислухаючись, — їй же 6огу; пес!"
"А і не пес", — сперечається прадід.
Любив він завжди на своєму поставити.
"Не пес, кажеш? Давай об заклад, що пес! Став півкварти!.."
"Що ж, і поставлю, — одмовляє упертий прадід, — чом і не поставити. Тільки ставить нам не можна, — певне пам'ятаєш зарік? Та й остогидла ж вона тобі, казав ти..."
Почухався Квач.
"Так то воно так, — каже, — нехай нею чортяка подавиться... Ну все ж таки, пес то!"
"От же і ні", — опинається прадід.
"Ну, стій же, коли так! — каже Квач, вже розсердившись. — Зійду я на могилу, та подивлюсь відтіля, може й побачу що... Побачимо, чия правда буде!"
Виліз Квач на могилу, оглянувся навкруги та й кличе веселенько прадіда. "А ну лишень, іди сюди, подивись, що нам Бог посилає!" Виліз і собі прадід, подивився, — що за чудасія? Не далі, як за версту, глибока балка, а в тій балці хата, та так і світить всіма вікнами. "Що за чудасія? — каже. — І справді, хтось живе тутечки". "Та то замало, що живе, — кричить звеселілий Квач, — а корчма!" "Ну, може ще й не корчма!"
"Їй же богу корчма! — запевняє побратим. — Я по духу чую її... Потягни, Петре, носом, хіба ж не чуєш горілки?"
Потягнув прадід носом і навіть сплюнув. "А й справді, наче чутно... — каже. — Чи бач, анахтемська, відкіля сягає!" Зійшли вони, замислившись, з могили, а Тарас і каже: "Чи не завернути нам до корчми, побратиме? Їй-богу ж краще завернути. В степу воно наче і не так, щоб зовсім добре ночувати було, та й коням вівса в корчмі певно знайдемо, а то давно вже вони, бідні, вівса не бачили, навіть охляли на самій траві".
"Та воно б можна, — одмовляє прадід, — чом і не завернути... В корчмі, звичайно, далеко б краще було, ніж серед голого степу, та тільки боюся я, побратиме: сам знаєш, по якій справі їдемо... Тобі то воно нічого, коли горілка остогидла тобі і в пельку не лізе, ну, а мене вона, проклята, потягне... За версту от і то в носі крутить, щоб їй гірко стало!" "А то може ходімо..."
"От же не піду, їй-богу, не піду, хоч силою мене тягни! — одмовляє прадід. — їди собі сам, коли хочеш".
Побалакали вони так, побалакали, та й побіг побратим сам.
"Подивись, — каже, — Петре, за кіньми, а я вмить збігаю, погріюсь тільки; бо воно щось наче мені холодно трохи здається. Та і вівса коням заразом принесу".
І зостався прадід самотній серед степу широкого.
V
Ой, і світить місяць, світить ясний, — увесь світ мріє під його журливим промінням; тільки в балку глибоку не хоче заглянути білолиций, того й окриває її такий морок. Недобре, видно, місце, бо заказано воно Господом місяцю зазирати туди, де недобре коїться, та на своє безголов'є не всі люди про те пам'ятають. Дивиться місяць козакові просто в очі, бо чиста душа козацька; і той стежить за ним очима, як пливе він поважно і вільно по небесному степу, тільки інколи зачепить за прозорі легкі хмарки, осяюючи їх чистим сріблом та золотом... Дивиться прадід і на тихі ясні зорі, як вони одна до одної гостювати літають, таночки по небу водять, а не то і в шуліки грають, і так хутко від того шуліки тікають, що тільки смуги огневі на один мент на небі лишаються, та одразу і тії зникають...
Довго так прадід лежав і дивився, очей з неба не зводячи. Коли це чує; затремтіло, задзвеніло щось у тихому нічному повітрі... Прислухається козак, аж то музика дзвенить, так і розпливається із балки по степу широкому: бубон бубонить, скрипочки "гандзю" грають, заливаються, цимбалики то брязнуть, затремтять тихим прозорим стогоном, то зовсім завмирають, — хоч зараз навприсядки йди, так і ваблять козацькую душу!..
"Ге, — думає прадід, — а се мабуть бенкет в корчмі розпочався, та і знатний же, видно, бенкет] От і засидівся товариш в теплій корчмі, а ти лежи собі колодою серед дикого степу!" Розсердився навіть прадід" та одразу схаменувся, що гріх воно на побратима сердитись. "Краще б, — думає, — ніж сердиться, одвідать би його, може воно яке лихо йому трапилось?" Гріх воно, звичайно, побратима в біді кидати.
Міркував прадід, міркував, — а музика гуде собі, навіть тупання чутно, наче гопака люди витанцьовують! І надумав він, нарешті, що йому треба таки дізнатись, чи не в біді товариш. Підвівся він, сів, послухав ще трохи, та й каже сам собі: "А що ж, їй-богу, воно слід побратима провідати: може й справді йому яка небезпека загрожує, боронь боже!"
Добрий товариш був прадід, вірний!
Став він на ноги, оглянув свою зброю, до коней довідався, чи добре вони спутані, та й пішов до балки виручати побратима. Іде він і бачить: горить вся корчма огнями; і чим більше він наближається, тим чутніше йому, що в корчмі щось надзвичайне одбувається: музика так і заливається, так ї вистукують закаблуки, аж повітря тремтить.
"Чи бач, диявольська музика, — каже, — як гарно грає, анахтемська! Самі ноги всякі викрутаси виробляють".
Підходить, загляда в одно вікно — жид шинкар з жидівкою і бахурами шабаш справляють!*
"Гак от воно що, — думає, — так завтра, значить, неділя буде! За дорогу і дні погубили козаки.
Що ж це воно за нехристі проти неділі бенкет справляють?" — дивується він, а у самого чортяча музика так і ноги вивертає.
Підійшов він до другої половини, дивиться: Господи ти Боже мій! Самі пани та панянки, мазура витанцьовують, а збоку на припічку варену варять, та таку варену, що у прадіда крізь скло і то в носі завертіло: Тільки дух встиг затаїти, а то так би і чхнув на весь степ широкий!
"Ну, та й добру, — думає, — штуку варять, бісові діти! І що воно за празник у них такий сьогодні, — чи не самого чорта до себе в гості ждуть?"
Почухав він, дивуючись, чуба, та й згадав про товариша; шукає його очима, — коли дивиться, а побратим на лаві між панянками сидить, регочеться, жартує, та так і пасе їх одиноким оком своїм, наче й справді вродливий парубок який! Навіть рота роззявив прадід, сам собі не вірить!
"Чи бач. чортів син, — думає, — а ще й запевняв, що наче б то й не ласий до них... Та й те дивно, — міркує, — чого воно панночки та липнуть до його, одноокого? Що за чудасія?"
Покрутив тут прадід вуса і тільки що був помислив, чи не зайти й йому в корчму, з побратимом побачитись, коли тут його хтось лясь по плечі! Оглянувся небіжчик, — і сам собі не вірить: стоїть перед ним якийсь блідий-преблідий козак в коштовному жупані, дивиться йому в очі і осміхається безкровними вустами своїми.
"Здоров був, Петре, — каже; — не признаєш, чи що? Невже ж так-таки і забув про умову нашу?"
Тут тільки згадав прадід і козака того, і умову свою.
"Добривечір, — одмовляє, здивований, а сам посторонь од його, наче бог зна що побачив. — Та по правді сказать, то й запомнив, — каже, — і зовсім таки запомнив".
"Ну, нічого, — відказує козак, — аби тепер згадав. Додержуй же свого слова, Петре, виручай!"
"Де ж я буду, — питає прадід, — виручати тебе?"
"Та тут же", — одмовляє козак.
"От так оказія! — дивується прадід про себе. — Причепилась, халепа... а про те робити нічого, коли й пообіцяв".
"Ну, а де ж вона, жінка твоя?"
Взяв козак прадіда за плече, підвів його до крайнього вікна корчми, показав на те вікно пальцем і сказав тільки йому: "Дивись!"
Глянув прадід, та так і завмер на місці.