Тяжке було се посліднє слово!
— Брати мої! Дітки мої! Відомо вам, як і мені, які нелюдські утиски, злочинства, яку наругу і щоденні муки терпів під лядським ігом нещасний люд український, і як мати наша, свята православна восточна церков — заборонена у власнім богослуженю, пригнічена латинством, стогнала мовчки!.. І от посітив нас Бог свише милостию благодаті своєї і подав нам помічну руку, як, у церкві нашій, і визволився із тяжкого і постидного рабства нарід український! — промовив він, закидаючи з письменна по-церковному, як водилось тоді між старшиною в деяких випадках.
Уся громада, усе, здавалось, дмухнуло єдиним духом із глибини могутніх грудей, але то був більше могутній стогін — стогін цілого народу.
Десь недалечко буркотів голуб. Біленька хмарка, тихо пливучи на північ, .на хвилину покрила собою сонечко і простяглась тінню над понурими головами німої громади.
І Хмельницький тяжко зітхнув: він слухом своїм уловив той стогін цілого народу.
"Що перевисшає сей стогін?" — буцім запиталось у серці.
— "Голос народу — Божий голос... А стогін народу — невже пророчий?"
Старий Хмель переміг себе: не такий час тепер, щоби туга і страх невідомого побороли могутній дух велетня України. Він випрямився, як дуб столітній.
— Відомо вам і те, дітки, браття мої, — знов почав гетьман,
— з якими трудами, потерями, лихоліттям і кровопролиттями звершилось спасенне православної церкви і отчизни нашої з-під іга лядського. Волі Всевишнього завгодно було, щоб воно звершилось мужеством вашим, товариші мої милі, козаки-лицарі, і під моєю булавою. Десять літ я присвячував себе отчизні, не щадячи ні здоров'я, ні власного життя свого. Але тепер, по волі Создателя мого, старість і болізні одоліли мене; знемогли члени тіла мого: сходжу я у могилу, браття і дітки, і зоставляю вас на ігрище судьби! Наче море застогнало при послідніх словах Хмельницького, і у цілого народу мовби руки опустились без сили, без надії... У дверях сіней гетьманського будинку розлягся плач жіночий, — то ридала сім'я гетьмана.
Гетьман жалібно похитав головою, — і в нього не зосталось ні сили, ні надії... Але не він один на світі, — не буде його, зостанеться Україна... Йому тліти в темній домовині, а їй — рости і жити, жити поки світу сонця, поки місяць і зорі пливуть і плистимуть над Україною...
— О-ох! Мати Божа! — то тут, то там виривались плач і стогін.
Мов острогами коня в боки ударив сей плач саме у серце гетьмана.
"Житиме, житиме Україна, поки світу сонця, поки місяць і зорі пливуть і плистимуть над землею, поки Україна і Московщина житимуть як рідні сестри, як цвіт Іван та Марія ростимуть на одній стеблині..."
Хмель підняв голову. Він наче помолодів і виріс: здавалось, се встав із домовини той колишній Хмель — Хмель, котрого бачили Жовті Води, — Хмель нервовий, гарячий, палкий, як порох у мушкеті...
— Не плачте, дітки! На все Божа воля! — задзвенів його молодий голос — голос Жовтих Вод. Спасибі вам, панове шановні і браття возлюблені, спасибі за ту шану, за ту честь, котру сказали ви мені, обравши мене на гетьманство. Велике спасибі вам за довіреність до мене, спасибі за непорушиму вірність і щире послушенство. Велике спасибі вам за те мужество, котрим ви прославили себе і добули слави неньці Україні в тридцяти чотирьох битвах з ляхами, волохами. татарами! А найбільше спасибі вам за ту согласність і єдинодушіє, з котрими ви подвизались в трудах і переносили злидні!
Тут його голос разом зірвався. Він глянув на корогви, на бунчук. Вони нагадали йому Жовті Води, Корсунь і Берестечко, — усі його криваві бенкети і славу. Слюзи ледве-ледве не ринули із очей, але він поборов себе... Не до того вже, не до слави!..
— Се булава, бунчук, корогви, усі клейноди — знаки моєї власти... Беріть їх — вони вже не мої... Виберіть собі гетьмана, хто вам до вподоби... А мене, дітки мої, брати мої, простіть по-християнськи, коли я часом, по немочі чоловічеській, кого з вас зобидив або супроти кого согрішив... Простіть, діточки!
Він уклонився на всі чотири сторони і заплакав гіркими слізьми, ридаючи, мов дитина. Сива голова його якось-то безпорадно впала на плечі сина і билась у судорогах...
— Тату! Тату! — ридав Юрась і припадав до ридавшого батька.
Навкруги усе плакало. Сиві, суворі, загартовані в боях вусаті козаки плакали, як малі діти, — хто припадаючи лицем у долоні, хто в шапку, а сльози так і лились, так і мочили жорсткі щоки Й сиві вуса...
А тим часом високо-високо десь у блакитному небі весело заливався жайворонок, десь недалечко на калині щебетав соловейко і, не перестаючи, кувала зозуля... Жити б та жити старому Хмелю, як йому зозуля кувала... Так ні, не викує вже вона другої молодості, не викує!
Сива голова піднялась з Юрасевого плеча... Гетьман почув зозулю і ніби прислухався до неї, як було колись давним-давно, а сльози з очей його тихо-тихо котились, перлами блискучи на сонці.
— Одному Богові звісно, дітки, хто винен у тому нещастю, що не дав мені Господь скінчити послідньої війни, як того бажалося — на віки і віки вибороти непідлеглість вашу, ослободити Волинь, Покуття, Поділля і Полісся, — визволити і там шаблею нашою з іга лядського народ український благочестивий, до унії привертаний насильством... Богові інше було вгодно — Його святая воля... Не довелось мені скінчити свого діла, і-помираю я з великим прискорбієм: не знаю, що після мене буде. А тепер благаю вас, дітки, поки ще я живий, оберіть собі, на очах моїх, нового гетьмана вільними голосами. Коли я Хоч трохи знатиму, яка доля жде вас, то спокійніше зійду в домовину.
Громада мов оніміла. Не в міру несподіване горе, мов кара Божа, упало всім на голову. Невже ж се правда? Невже ж осиротіла Україна? Десять літ волі після сотень літ неволі! За що се, Господи?.. Невже ж того, хто дав їй волю, хто поставив бідну удовицю, заплакану Україну, панею між панами, господинею між господарями, невже ж його скоро не стане?.. Ні, сьому не бувать, не бувать!.. Невже ж знов осиротіє Україна і знов ляхи нею верховодитимуть?
А той, хто визволив нового Ізраїля із роботи лядської, єгипетської, стоїть і жде, що скажуть його дітки. А вони мовчать, понуро дивлячись у землю... Бо як то свого батька, ще живого, у труну класти і нести в домовину, і своїми руками землею очі йому засипати!
Хмельницький знов заговорив:
— Єсть між вами люди опитні і в ділах іскусні... Виберіть собі, дітки, або Ждановича Антона — полковника київського, або Тетерю Павла — переяславського; чи то Пушкаря Мартина — полковника полтавського, а краще б я радив вам обрати гетьманом Івана Виговського: він повсякчас був у мене писарем, він знає всю політику і може правити військом. Особисто його я бажав би бачити з моєю булавою під військовою корогвою.
Виговський трохи зблід від такої речі гетьмана і непомітно, крадькома кинув очима на Юрася Хмельниченка. Юрась стояв заплаканий, аж очі йому попухли.
— Так волите, дітки, Виговського? — питає гетьман.
— Не волимо! Не волимо! — раптово вигукнули деякі з громади.
Тоді виступив Мартин Пушкар і, стоячи перед лицем старого гетьмана, голосно і палко заговорив:
— Ні, батьку гетьмане, — за твої славні заслуги перед військом запорозьким і перед усією Україною, за твої криваві труди, за твій розум і мужество, з котрим ти визволив нас з-під ярма лядського, прославив перед цілим світом і устроїв нас вільним народом, ми повинні і по смерті твоїй воздавать шану твому домові. Ніхто не буде в нас гетьманом, окрім Юрія, твого сина!
— Юрія волимо! Юрася Хмельниченка! — гукнули міцні голоси з громади.
— І ми просимо Юрія, — пристав до тих голосів Виговський від лиця усієї старшини.
— Юрася! Юрася! Нехай Юрась гетьманує над нами!
Юрась стояв недвижимо, низько схиливши голову, блідий, переляканий. Здавалось, що його судили на смерть... Та воно так і було... Тільки б хто знав, яка доля йому судилася?.. Се його доля спіткала у багатому, а потім гетьманському будинку у розкішній колисочці та під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими... А другого доля знайшла під сільською стріхою в убогій хатині, у бідній колисці з решета з-під гусенят... А чия доля буде краща? От побачимо...
Старий Хмель глянув на сина, на свого Юрася... А воно стояло мов неживе... Ох! Не такому б бажав Хмель оставити свою булаву... Так що ж! Не судилось... Його Тиміш давно в домовині .... А той вдержав би булаву...
Старий Хмель повів очима по громаді.
— Бачу я, дітки мої любі, — промовив він стиха, — бачу, що ви любите мене, і дякую вам за те... але не даю вам на те моєї поради: син мій Юрій — дитина молода... не під силу йому такий тягар... Не зможе він нести на своїх плечах обов'язки гетьмана та ще й в такий тяжкий час. Потрібен для сего муж опитний і іскусний, а не хлоп'я. Син мій нехай служить війську запорозькому, по його літах, а ви покровителями і наставниками будьте йому і тим докажете дяку свою до мене,
— Ні, ні, батьку! — суперечили заразом і Пушкар, і Тетеря. — Хоч син твій і молодий, але ми дамо йому задля правлення персон іскусних і діятельних, котрі будуть наставляти його мудрими порадами. Коли син твій буде панувати над нами, нам легше буде, коли гетьманом буде в нас Хмельницький, ми любитимемо його, у всьому його слухатимемось і будемо згадувати і благословити тебе, батька нашого любого.
— Так! Так! Істинно! — загула громада мов один чоловік.
— Юрася! Юрася Хмельниченка! Молодого батька!
Очі старого Хмеля радісно засвітились. Він положив обидві руки на голову сина.
— Подайте військові клейноди, — трохи згодом сказав Хмель.
Тетеря подав булаву.
— Візьми, синку.
Юрась стояв, не підіймаючи голови.
— Візьми булаву, — приказував старий. — Вона твоя.
Руки Юрасеві тремтіли, як він брав булаву, а потім уклонився до громади.
— Синку мій, — знов заговорив старий, — не гордуй панованнєм до часу, не возносись. Віддавай належну шану старшим від тебе. Не обтяжуй підвласних тобі, вище того, скільки зможуть вони нести. Май однакову любов до усіх. Най буде у серці твому страх Божий, храни заповіді Господні. Не смій нарушити вірності його царському пресвітлому величеству: се перша тобі моя заповідь після Божих!..