Софрон і Полуян знайшли собі дівчат до пари і швидко оженилися; а вчений Іван, з-поміж них найстарший, (...) заприязнився з отцем Василем і став дякувати.
За кілька років Софрон і Полуян уже й синами розжилися, уже їхні жінки й удруге на порі стали — аж тут посунули в Україну ляхи на чолі з клятим Станіславом Конєцпольським. Марко Жмайло закликав край боронити, і козаки пішли, бо вони ж козаки. Лише Іван Безсмертний не пішов, бо ж дяк уже, відкозакував своє.
А тим часом на Березань напали татари. Не орда — орду із Січі помітили б і перехопили, — а якийсь мандрівний загін, невеликий та прудкий — хтозна, як він міг аж так далеко від Дикого Поля зайти. Зрештою, багато шкоди не наробив — тільки й устиг, що спалити кілька хат на Заріччі1. Але захопив із півтора десятка жінок і дітей — і чкурнув кудись у бік Семенівки2, так що йому навіть не встигли як слід дати одкоша. Загинуло двоє: старий козак Боронило, синка свого Миколу таки вборонивши, й Одарка Журбиха.
1 Заріччя — село на правому березі Недри, а Березань — на лівому; фактично вже тоді сприймалось як частина Березані.
2 Семенівка — давнє козацьке село неподалік від Березані.
Аж пізньої осені прийшли з походу козаки. І Полуян повернувся, а Софрон — ні. Наклав головою безпутно — у якійсь дрібній, випадковій сутичці з ляхами. Немов щось відчував...
Биченко все горював, що не вберіг друга.
— Не знав, як Одарці в очі дивитися. А тут маєш тобі...
Так і залишилася немовлям Сірка в дяка Безсмертного.
Кінець ознайомчого фрагменту