І на тую сироту, що стоїть коло мене, не запам'ятай, Господи, і дай їй доленьку ясную, днинку щасливую – яко твоє єсть царство і сила і слава во віки, амінь.
І перехрестився старушок і ударив чолом до землі, і легонько піднісся на ноги; а дівча отерло сльозку з очей, що їй як горох покотилася по личку, хопила конов'ятко, та й побігла по воду.
Ще довгу хвилю стояв я в моїм усторонні, і не смів поступити з місця, якби за кару, що-м підслухував того праведника, аж на послідок в обаві, аби мя не постережено, приблизився я до Єфрема, та й привітавишся по-християнськи, яв питати за його гаразд, за його здоров'я.
– Гаразд, сину, гаразд, – одвітав мене старушок, – коли ще Бог позволяє по світі лазити, – та й став ся мене звідовати, що мене так рано з постелі зволокло, – бо то панята, каже, не люблять з сонцем вставати.
– Таж ви знаєте, тату, що я не паньска дитина, я сином бідного селянина: а потому і не всі панове любують собі довго на день лежати, – одповів я йому на те.
– Так, сину, правда, – озвався Єфрем, – не всі, но лише такі, которим до забавки дня не стає. Ой зла то понада, сину: таким день божий як злодій уходить, а з ним уходять всі ті радощі і пожитки, що Господь з днинкою світу насилає. І здоров'я у таких людей не доконче тверде; бо що ся діє против божої волі, то все з нашим ущербом, а Бог дав день до праці, а ніч до спочинку.
Ту надішла дівиця з конов'ятком, глянула, та й спустивши оченята к землі, взяла за збання, що туй під грушею стояло, набрала води з коновці, та й запитала:
– Чи підливати, дідуню?
– Ніт, Ганнусю, – озвався Єфрем, – тобі інше діло, треба гостя прийняти по-сусідскому; от і учора не погостили-сьмо його, як би належало.
Ганнуся зиркнула пів-очком то на мене, то на Єфрема, як би ся оправдати желала; зачервонілася трошки ніби ягідка, що ю сонце пригріло, та й побігла скоренько до хати. А Єфрем взяв за збанятко, зачав підливати щепки, та й каже:
– Вибачай, сину, що я перше пильную деревинку, нім гостя: ой бо ж то кожна річ має свою пору; як не підлієш билинку, нім ю пригріє праведне, то уже потому можеш і залишити. Так ся і з людьми діє: як не напоїш дитинку, нім ще розгорить серце, тоді ж бездільна твоя праця.
– Добре дівча, – зачав потому по хвилі, – і чесного роду, але сирота, темна нужденна спрота. Ні отця ні матері, ні сестри ні брата, сама однісінька на світі, як тростинка на широкім ставищі. А отець був священиком, десь далеко на Підгір'ї, і не зле му ся вело; але ж умер ще молодим, а за ним необав занесли і маму до гробу. Ой тяжко кожній сироті на світі, але найтяжче такій, що ніде притулку не має. Щасливий той, хто має свою хатинку і бодай тільки лише землі, що би п'ядею змірити можна: уже він дідичем, не потиром на світі.
– Що ж з того, – казав далі і востхнув тяженько, – що з того, що отець працював і шанувався, та й призбирав трохи засобу на лиху годину; прийшла смерть, вдовицю вигнали з села, в світ на чотири вітри, з дрібними діточками, і все ся минуло, все ся згирило; без притулку, без захорони, без одного сухого кутика, де би могла першої ночі голову з сиротятами приклонити, скитала нещасная мати помежи люди, і заносила одного ангелика по другім до гробу, аж напослідок виплакавши очі, почорнівши в темнім смуточку, лягла сама попри них… в могилі. Осталось з цілого гніздочка лиш одно ластів'ятко, та Ганнуся. І вона днесь скитає, від свого дев'ятого року служить по людях за страву та за сорочку. Літісь упала була в немічку, що то глуханею називають, лежала довго, довго, газда не хотів хорую живити, і вислав в світ за очі. Ой Боже, Боже! які то люде жиють на твоїй землиці святій!
– Уже пізно восени здибав я ю біля нашого села з тяжким тлумочком на плечі, цілим маєтком, що заслужила; схорована, зболіла, сиділа над потічком і закрапляла ослабле тіло водицею: ішла сирота до Львова, до своєї тіточної сестри, що ся добре має а бездітна. Взяв я ю з собою, та й від того часу пробуває при мені, бо ж і та, як чую, не хоче ся признавати до сироти. Господи, Господи, не тями їм гріха, тим людем з каменя!
Замовк і задумався старушок; а в моїм серці щось так задзвеніло, якби хто в розстроєну скрипку ударив; ах, бо ж то і я уже сирота! А потому яв знова підливати, та й каже з-тихонька:
– А дитина, Божейку! то ангел, не дівча; таке добре, так щире, так услужне, що не знайдеш ліпшого, хоча-бись під серцем собі плекав. Бог ми наслав тую дитину, аби моя старість ще остатную мала потіху на світі. Але ж годі, вона мусит піти від мене назад в світ. Без діла, не при мені її доля.
– Но лишім те, сину, – каже далі, та й обтер собі полою слозу, що йому на зів'ялу витиснулась зіницю, – досить я уже наплакався на землі, уже ми далі чудно, звідки ще візьметься сльоза в моїм оку. Там, той на небесах знає за свої діти, він найліпший тато, не поцурається він сиротою. Та й і люде знайдутся, у которих ще не вигибла милость християньска в серці.
І знова востхнув старушок, і поставив збанятко назад під грушу, та й став щось ніби рахувати.
– Так за тиждень, лист ми напише наш отец духовний, – шепнув з-тихонька, та й знов по хвилі, як би му який камінь з грудей уступився, вирік веселіше, – так, так буде добре.
А потому обернувся до мене, та й лагідненько, якби те небо, що ся з нього хмара уступила, зачав промовляти:
– Ходи, сядь си, сину, ту на тій колоді, і вибачай старому, що белендить ні се-се ні то-то, така то уже слабість старих; от видиш, уже-сь другий раз прийшов до мене, а ще-м тя навіть не поспитав, як ти ся маєш, чи довго в школах ще треба ся мучити, і як там твої родичі, дай їм Боже здоров'я! Чесні то люди; давнішне бували-сьмо часто у себе, таж знаєш, сину, а тепер уже рік минає, як-єсьмо ся не виділи. Що там чувати, сину?
— Гаразд, тату, гаразд, сказав я му на те: от я также живу як можу помежи добрі люди, і ще лиш один рік маю учитися в школах, а потому буду ся старати, аби ся де помістити в якім уряді.
– Може на мандатора? – озвався старий.
– Ой ніт, тату, бо то дуже хліб тяжкий, там би не одному пану служити.
– Правда, сину, тяжкий тото хліб. А догодиш пану, то не догодиш людям, а схоч догодити людям, то пану не догодиш: тому ж то варт мандатор, сли ся нагодить добрий, почтивий, чесний, справедливий, щоби його в ноги цілувати: бо в нім мусить бути розторопність не мала, і красна душа, коли обі сторони залагодити уміє; але днесь люди такі, чи злий чи добрий, аби лиш мандатор, то уже їм здається ворогом.
Не хотів-ям вспоминати Єфремові за родичів, о которих мя звідував, і розповісти, що уже їх ніт на світі, аби не ткнути знову о ту струну, що так жалібненько в його серці дзвеніла і мою розстроїла грудь, та й звернув-ям на мандатора, з которим би старушка на вчорашню бесіду спровадити можна, і кажу:
– Коли ж бо вони нам надоїдають з панщиною, що витримати годі, а наші люди до роботи неохочі, ліниві.
– Не гріши, сину, – відповів мені Єфрем, трошки ніби уражений. – Наші люди не суть ліниві. Русин трохи тяжкий до роботи, але не лінивий. Здає ми ся, що ти мені і учора те само казав, і я ся не дивую тому; но пожди трошки, я ти розложу, як я за те гадкую.
Тяжко погане красним назвати, але ж годі і красу поганити калом, – зачав почтивий старушок далі. – У нас землі много, а людей ще мало: буває часто, що село від села о пів дня ходу, а помежи ті села майже всягде широкі ниви, просторонні сіножаті, що ледве оком зглянеш. Щороку засіваються ті ниви, буяють трави на тих долинах, і щороку управляються, щороку збирається з них святе зерно, косяться трави.
А хто їх управляє, хто оре, хто сіє, хто жне і заділує їх? Ото наші селяне. Правда, що у нас ще много єсть і пустарей, що в чужих краях на западі не знайдеш єдиної стопи землі, що би не була справлена, але ж там більше єсгь до праці рук. Гори, вертепи, піски, за которі би наш русин ані погадав, аби ся до них взяти, стаються там під рукою працьовитих людей жизним поділлям. Але, як кажу, не дивно, бо там тільки уже божого мира, що ся уже помістити годі; якби не обробив і не обсіяв всі ті голотечі, то би там був щороку недостаток і голод.
Тому ж там кожний принуждений до найтяжчої і найпильнішої праці, уже задля того, щоби якось вижити в світі, а потому задля того, що має більший пожиток, бо все, що му святая уродит земля, легше і дорожче продасть. Тисячами сотнарів тирхають там на великі вози, що пара їх тягне, і перевозять малим коштом з одної сторони в другу, з одного краю в другий; удержують вони тим легким розвозом рівную ціну всіх речей неомаль в цілій державі і дають однаковий пожиток для кожного, так що тот, которий своє зерно о сто миль від столиці продає, продає го майже в тій самій ціні, як тот, що під самою мешкає столицею. І та-то річ творить кожного селянина охочим, ємкішим до праці, бо му ся та праця ліпше виплачає.
А у нас не так; у нас подолянин мусить о половицю менше продати свою пшеницю, бо друга половиця іде найчастіше за одставу. Тому ж можна уважати, же і ті самі селяне, що живуть коло Львова або близь якого значного міста, суть ємкіші до всякого діла, так до заробку, як і до торгівлі. Але ж за те і не годится, сину, казати, аби наші селяне були лінивими неробами: працюють вони много і працюють гірко, – поглянь на ті лани, на ті обшари, що їх Галичина має, всі вони обробляються нашею рукою, ще нам ані угрини ані моравці не помагали. Наш селянин єсть лиш тяжкий до праці, і не такий ємкий як другі селяне там на западі, або навіть як і самі німці, бо не має з своєї праці такого якв вони пожитку.
Однако ж, сину, що правда, то не гріх; єсть і межи нашими селянами вада велика, котора як болячка дуже розгноїлася межи народом, а то двояка і така: наш русин любить другим заступатися, і не дбає за завтра.
– У нас, сину, – зачав по хвилі Єфрем, – господарство підданого – ніби своє, а ніби не своє, і земля ніби власна і ніби чужа. Сли отец три сини має і всіх приведе до людства і умістить їх при собі на однім господарстві, на однім грунті, і сли ті всі три сини живуть разом і з жонами і діточками, які їм Бог дасть, і не поділятся, аби кожному була одна частка, бодай-би мала, але своя питома. Питаю ж ся, на кого вони роблять? От ніби на себе і ніби не на себе, собі і не собі: бо ж не у кожного з братів однакові суть потреби і не однаковий може і участок пожитку.
Оден потребує більше, бо має кількоро діточок, а другий на малім стане, бо не має лиш одно.