— Не може того бути.
— Може бути, може бути! — каже Арчик. — Я пам'ятаю добре.
— Гм... — почав дідусь. — Може обійдемося без цирку? Або завтра.... краще...
— Завтра не краще. Ми хочемо зараз, — наполягають хлопці.
— А мені не хочеться зараз, — каже дідусь, позіхаючи. — Я ще посплю.
Арчик і Янчик зажурилися. Як це відкладати на потім, коли пообіцяно зранку. Хоч дідусь — Обійдусь, але ми не хочемо обходитися без зооцирку, отак. Тут появилася бабуся:
— Хіба ти, дідусю, не чув, що снідання готове?
— Не чув, — каже дідусь.
— Тепер вже чуєш? То ж вставай.
— А я й тепер не чую, — відповідає дідусь.
— Бабусю, — скаржаться хлопці, — ми мали з дідусем йти дивитися на звірів. А дідусь каже, що ми обійдемося без них.
— Я обійдусь, — підтвердив дідусь. — То й не встану.
— Ах, так, — розгнівалася бабуся. — Зараз я тебе попрошу встати. Вічно ото "обійдусь".
Вона підійшла до дідуся і вихопила з-під його голови подушку. А з подушкою вихопилася Арчикова рукавичка і впала на підлогу.
— Арчику, — строго промовила бабуся, — то ти в такому порядку тримаєш свої речі? Я тобі пришию рукавичку на шнурочку, якщо ти їх сієш по хаті.
— Це не я, — оправдовується Арчик. І сказав правду. Але бабуся не хотіла йому вірити. Вона сказала:
— Ти ж обіцяв говорити правду, а знову спихаєш на інших; то хто?
— Пан Ніхто, — повторив Арчик. Він не хотів спихати на пана Ніхта, але щойно підняв свою рукавичку і знову той пан приклеївся до язика.
А дідусь тим часом спокійно встав, ніби то й не він віднікувався в ліжку. Він сказав хлопцям:
— Через півгодини рушаєм до парку.
Хлопці прокричали "ура!". Арчик все таки вирішив іти без рукавички. Бо можуть знову трапитися з ним якісь непорозуміння. До того ж він мав Янчикові рукавички і йому було тепло. Арчик одягся і вискочив на подвір'ї. Там стояла недоліплена Снігова Баба. Хлопчик викатуляв голову, насадив її Бабі, приладив очі, ніс і рот із камінців і прутиків. А з більших паличок — руки. Це все він робив у братових рукавичках. Вони були трохи незручні, бо завеликі.
Коли дідусь Обійдусь вийшов з Янчиком з хати, Арчик із кишені курточки витяг рукавичку з паном Ніхтом, яка ночувала під дідусевою подушкою. І цю рукавичку він поспішно насунув на руку Снігової Баби.
І от що з того вийшло.
12
— Не розумію, — сказала Снігова Баба до синички Ички, яка сиділа на кущі, — чому цей хлопчик одягнув мені рукавичку? Адже я ніколи не змерзаю. Навпаки, тепло мені дуже шкодить.
— О, я впізнаю рукавичку, — сказала синичка. — Недавно я в ній грілася. Мені потрібне тепло, а шкодить холод. Всі пташки люблять тепло. Деякі навіть відлітають у теплі краї.
— А я не пташка, — відповіла Снігова Баба. — Тому я не люблю тепла.
— Люди також люблять тепло, — додала синичка. — Тому вони одягають на себе взимку дуже багато різного пір'я, щоб не змерзнути.
— А я не людина, — сказала Снігова Баба. — Я нічого не одягаю на себе. Хоч часом мені роблять ґудзики з камінців, але вони мені не потрібні.
— Усі, хто живий, любить тепло, — сказала синичка.
— То хіба я нежива, — розсердилася Снігова Баба, — якщо не люблю тепла? Коли б я не була живою, то б не розмовляла оце з тобою.
— Ви також живі, — сказала синичка, лиш би не дратувати Снігову Бабу. — Якщо рукавичка вам зайва, то подаруйте мені.
— Охоче, — згодилася Снігова Баба. — Але як це зробити?
— А ви зніміть рукавичку з руки і киньте мені на кущ, — порадила пташка.
— Але в мене не рухаються руки, — сказала Баба.
— У всіх, хто живий, руки, ноги і крильця рухаються, — відповіла синичка.
— Ти знову хочеш сказати, що я нежива, якщо в мене не рухаються руки? — запитала Снігова Баба; їй дуже не сподобалися слова синички.
— Ні-ні, ви живісінька. У вас тільки мертві руки, бо не рухаються.
Але тут від гніву Снігової Баби врятував спів, схожий на комариний:
Я ніякий і нізвідки...
(і так далі).
— Це, певно, співає радіо, — сказала Снігова Баба, — десь зовсім близько.
— Ні, це не радіо, це ваша рукавичка, — заперечила синичка.
— Як? — здивувалася Баба. — То виходить, що рукавичка — жива, якщо вона співає? Може, вона сама і рухається?
— Не рукавичка, — поправила пташка, — а співають із рукавички.
— Хто ж може співати із рукавички, як там моя рука? Хіба моя рука може співати, коли вона мертва і не рухається? — запитала Снігова Баба.
— У тій рукавичці живе пан Ніхто, — пояснила синичка. — Я з ним разом грілася у рукавичці.
І вона звернулася до пана Нікого:
— Пане, ви весь час мешкаєте у цій рукавичці?
— Не я не мешкаю, — відповів той.
— От бачите, — звернулася синичка до Снігової Баби. — Він там.
— Ні, — не згодилася Баба, — він сказав, що він не мешкає.
— Тоді де ж він, як не в рукавичці? — здивувалася синичка. — Я пам'ятаю, як ми разом грілися. У мене є свідки: горобець Бець і снігур-балагур. І ще пам'ятаю, що пан Ніхто дуже товстий, бо нам усім було тоді затісно.
Із подвір'я тітоньки Оньки вискочив песик Есик. Синичка пурхнула в сад, а Снігова Баба вдала, що вона — нежива. Песик повів носом. Він занюхав Арчикову рукавичку, загарчав на Снігову Бабу, підскочив і вхопив рукавичку зубами. Снігова Баба зраділа, що рукавичка більше не грітиме її руку. А синичка зажурилася, що тепер їй не вдасться погрітися у рукавичці.
Песик Есик поніс рукавичку, але чомусь до свого дому, тобто, до дому тітоньки Оньки. Песик не знав, що в рукавичці замешкав пан Ніхто. Він його не занюхав, хоч мав чудовий нюх. Бо пан Ніхто був ніхто. А як можна занюхати нікого?
І от що з того вийшло.
13
Песик Есик мав намір віднести рукавичку Арчикові. "Але чому це я біжу не до нього, а до тітоньки Оньки", — думав песик. Він хотів повернутися назад, але жодна власна лапа не слухалася його. Аж перед самим ґанком він зупинив передні, сів на задні, щоб віддихатися. Рукавичку випустив із зубів і висолопив довгого рожевого язика. Рукавичка лежала на чистому снігу, полежала хвильку, а тоді обізвалася. І озвалася людським голосом, а не собачим, наприклад. Добре, що песик розумів людську мову! Він умить скочив на лапи і загарчав. Він ще ніколи не чув, аби рукавичка розмовляла або співала. А про що співала рукавичка, всім відомо. Ота пісенька вже почала набридати. Але Есик чув її вперше. Він обережно обнюхав рукавичку, вона пахла лише волічкою, ніяка тваринка туди не могла влізти. Врешті, тваринки не співають людським голосом. "А може мій нюх зіпсувався, — занепокоївся песик. — Може, я перестудив носа? Спробую рукавичку зубами". І він кілька разів прокусив її. Рукавичка була порожня — нікого там не було. Песик розгубився, бо пісня не припинилася.
— Ти чого співаєш? — запитав Есик.
— Не я не співаю, — відповіла рукавичка.
— Гм-м... — замислився песик. Він був мудрий пес і дуже часто думав. — Як це не ти? Хіба я глухий? Ти рукавичка чи не рукавичка?
— Не я не рукавичка, — було у відповідь. Але песик не розумів такої відповіді, він ще трохи подумав і сказав:
— Як ти рукавичка, то мовчи. Рукавички не співають. А коли ти не рукавичка і можеш співати, то я тебе з'їм. Як пташок, що вміють співати. Я їх вже тисячу з'їв, — погрозив песик. Він трохи перебільшив, бо ще жодної пташки йому не вдалося спіймати. Але рукавичка не злякалася і повторила:
— Не я не рукавичка, — і додала, — не я не пташка.
Їсти вовну песику зовсім не хотілося, бо несмачно. Він клацнув зубами і знову гаркнув. Тут нагодилася тітонька Онька і здивувалася, що песик лає на рукавичку.
— Есику, що ти витворяєш? Не смій рвати таку гарну рукавичку. Не впізнаєш, чия це? Вона підняла прокушену рукавичку і забідкалася:
— Ой, лишенько! Треба зацерувати скоріше.
І от що з того вийшло.
14
Стала тітонька Онька зашивати дірочки. Котик Отик муркотів у неї на колінах. Пан Ніхто і звуку не подав, тому тітонька і подумати не сміла, що хтось є там всередині. Для неї це була звичайнісінька рукавичка. Поки вона церувала, їй нестерпно захотілося поласувати, наче вона стала знову маленькою дівчинкою Онечкою:
— І чого це мені так забаглося солоденького? — сама до себе вголос промовила тітонька. — Тільки-но пообідала, та й за солодощами не пропадаю. Дивина!
Вона дістала з креденсу обидві шоколядки і обидві помаранчі, які були приготовлені для Арчика і Янчика.
— Але ж смачно, — облизалася тітонька. — Ніколи ще так не смакувало.
Тільки впоралася із ласощами, як хтось постукав. Тітонька запхала рукавичку до кишені фартуха — і відчинила двері. На порозі стояли хлопчики. Янчик, згадавши про те, як він вчора забув привітатися з тітонькою, дуже чемно сказав:
— Цілую ручки, тето!
Арчик також вклонився і сказав так само.
— Ми ходили дивитися на звірів, — відразу похвалилися хлопці.
— Та невже? — здивувалася тітонька.
— Та вже, вже, — підтвердив Арчик.
— Кого ж ви там бачили? — запитала тітонька. Арчик став перераховувати усіх тварин і птахів, що були в клітках у міському парку. Янчик поправляв Арчика, коли той щось не так казав, і думав, чого це тітонька не запрошує їх ближче до порогу, не пропонує, як завжди, роздягнутися. Невже тітонька забуде їх почастувати? Такого ще не було. Він пригадав собі вчорашні відвідини і те, як тітонька хотіла пригостити чаєм з конфітурою. "Треба вдати, що ми простудилися — і тоді тітонька захоче нас напоїти", — подумав хитрий Янчик. І він став кашляти: ка-хи, ка-хи... І носа став сякати, ніби в нього нежить.
— Ой, Господи, — занепокоїлася тітонька. — Треба вам тепліше вдягатися. Біжіть скоріше додому, хай вас бабуся Рузя полікує і вкладе до ліжка.
— Та я не дуже простуджений, — став викручуватися Янчик. Іти додому йому зовсім не хотілося. Бо як тоді з гостинцями?
— І я не дуже простуджений, — Заявив Арчик. — Я дуже мало простудився.
— І не кажіть, — заперечила тітонька. — Я добре бачу, що ви обоє захворіли, аж носи почервоніли. У вас напевно гарячка. Шапки на голову — і гайда в ліжко. Я за хвилю перевірю, як ви слухаєтесь тітоньки.
Хлопцям не хотілось відходити від тітоньки Оньки ні з чим, без почастунків. А тітонька понасувала їм шапки аж на очі, понакручувала шалики — випхала за двері. Довелося йти.
— Геть забула, — навздогін сказала тітонька. — Ось Арчикова рукавичка. — Ну, певно, ходять без рукавичок у мороз, тому й простуджуються. Хутко додому!
Арчик взяв свою рукавичку і поплівся услід за братом.
І от що з того вийшло.
15
Хлопцям не хотілось поспішати, а тим більше лягати в ліжко і ковтати таблетки.